Адам

Я не розумію, навіщо погодився піти разом із Каталіною. Напевно, я просто не хотів, аби вона була сама в Лісі Сновидінь. Та це дивно, адже все життя я жив за принципом: краще оминати небезпеку. Готувався до неї з дитинства, відточував рефлекси, тренував тіло й розум, але завжди прагнув уникати прямих зіткнень із загрозами. Ось парадокс: все моє життя я будував на самозбереженні, і все одно тут, заради цієї дівчини, порушив усі свої правила.

До того ж ми досі не знаємо, що там відбувається. Багато хто вже бачив чорного дракона. Метаморфи, незалежно від їхньої сили, зникали майже щотижня. Жодних конкретних доказів — лише легенди, страх і здогади. І все одно ми вирішили перевірити. І рішення було правильним: нам вдалося знайти сліди, ознаки того, що небезпека реальна, хоч і прихована.

Але це лише додавало тривоги. Чорний дракон серед нас. Його ніхто ще не бачив на власні очі, але його присутність відчутна всюди — у порожнечі, що залишилася після зникнення метаморфів, у магії, що коливалася, у повітрі, насиченому старою лісовою енергією. Люди намагалися переконати себе, що це лише легенди, що це чиясь майстерна ілюзія. А мені було страшніше за все інше.

Чому я навіть не задумався, коли погоджувався йти разом із Каталіною? Це було ніби на рівні інстинктів. Ми завжди захищаємо те, що для нас найважливіше. До цього моменту я турбувався лише про себе. Так, мене хвилювало майбутнє світу і безпека близьких, але це було інше. Тепер я боявся за Каталіну. Боявся втратити її.

І водночас мені було важко повірити, що я починаю щось відчувати до цієї дівчини. Стільки років ми навіть не розмовляли. Ми вчилися в одній групі, але скоріше співіснували. Кет була непримітною, тихою, не надто вправною у бойових мистецтвах. Як її взяли на бойовий факультет — загадка, але Алекс вірив у її потенціал, і він мав рацію. Я ж до неї особливо не цікавився.

Та іноді я непомітно спостерігав за нею. І завжди щось притягувало мене: внутрішнє світло, рішучість, сила духу. Пам’ятаю, як вона кинулась у битву майже без досвіду, лише бажаючи захистити те, у що вірить. Я намагався принизити її, образити, відштовхнути — але це лише тому, що не хотів, аби вона підібралася ближче до мене. Я переконував себе, що це проста цікавість до однієї з двох дівчат на нашому факультеті.

Але тепер усе змінилося. Каталіна заполонила всі мої думки, розсунула всі бар’єри, які я будував роками. В один момент я усвідомив, що просто не уявляю свого світу без неї. Я хочу бути поруч, стати для неї опорою та захистом, навіть якщо це суперечить моїм принципам, навіть якщо це небезпечно для мене.

І цей внутрішній конфлікт не давав мені спокою. Я розумів: якщо піду за нею ще глибше в ліс, ризики зростають, а небезпека стає реальною. І все одно я не міг залишити її саму. Хочеться вірити, що це інстинкт, але не можна ігнорувати почуття, які переповнюють мене.

Ми йшли в тиші. Ліс поглинав нас своїм темним простором, шепотів листям і трісками гілок, що падали. Кожен звук, кожен шурхіт під ногами змушував мене напружуватися. Я відчував запах вологого моху, ледь вловимий аромат квітів, що цвіли у темряві, відчуття вологи на шкірі і холодного подиху вітру, що пробирав до кісток. Усе це здавалося живим, дихаючим і стежило за нами.

Я помічав, як Адам бореться з власними принципами, як ризикує, йдучи за мною, знаючи, що може потрапити в небезпеку. Його напружені плечі, ритм дихання, постійний погляд навколо — усе говорило про готовність захищати, хоча він зазвичай уникав прямих ризиків.

— Ти готова до всього, що може статися тут? — тихо запитав він.

— Готова або ні, — відповіла я. — Але відступати вже нема куди.

І в цю мить я зрозумів, що небезпека не лише у лісі чи в чорному дракону. Небезпека — у серці, у почуттях, які я намагаюся контролювати, але які тепер стали силою, що не піддається правилам і логіці, магією, яка пульсує поруч. Каталіна поруч, і кожен її рух, кожен погляд, наповнює мене бажанням захистити її, навіть якщо це означає порушити всі принципи, навіть якщо це може коштувати мені життя.

Я відчував, як серце стискається, коли вона нахиляється над колієм у лісі, як дихає тихо і обережно, як вловлює найменший звук. І я не можу відірвати очей від неї. Усі мої навички, весь мій досвід бою, все, чому мене вчили — все відступає на другий план, бо тепер найважливіше — вона.

Ми рухалися дедалі глибше, темрява здавалася густішою, а шепіт лісу ставав голосніше. Іноді я помічав невловимі тіні між деревами, повітря холоднішало, а магія пульсувала невидимими хвилями. Я знав, що будь-який необачний крок може призвести до катастрофи. І водночас не міг залишити Каталіну саму.

І так буде продовжуватися далі, якщо я не знайду спосіб віддалитися від неї. Але сумніваюся, що зможу. Бо навіть зараз, у темряві Лісу Сновидінь, де дихає невидима небезпека, я усвідомлюю: вона стала частиною мене, і що б не сталося далі, я піду за нею до кінця, крок за кроком, навіть якщо це поставить під загрозу все, чому я навчився довіряти — життя, принципи, самозбереження.

Темрява поглинає нас. Лише слабкі проблиски місяця крізь густі гілки, лише шелест листя, лише тріск гілок — і все навколо живе. І я розумію: найбільша битва ще попереду — не з чорним драконом, а з тим, що пробуджено в моєму серці.