Адам

Ось і почалися канікули… Якщо чесно, я ніколи їх не любив, адже саме в цей час доводилося повертатися додому. Для мене завжди було краще залишатися в Академії, серед знайомих стін, магії та тренувань, де я відчував себе у безпеці та контролював ситуацію. А вдома ж усе інакше — навіть після того, як ми продали будинок після того випадку, я не міг зіткнутися з власною родиною без тривоги. Це було занадто боляче.

Особливо важко було бачити Кармен. Вона дійсно любила мене, наскільки могла, але це все одно не було тією рідною матір’ю, яку я втратив. Правда залишалася прихованою від більшості: бабуся називала мою справжню маму соромом для нашої родини, і саме через це я вже багато років не підтримував з нею зв’язку, хоча вона кілька разів намагалася помиритися. Та я ніколи не зміг би її пробачити.

- Адаме, ти в порядку? - запитала Кармен. - Виглядаєш блідим, та ще й майже не виходиш із зали з того часу, як приїхав. Я хвилююся за тебе.

Це було правдою. Я проводив увесь свій вільний час за тренуваннями, намагаючись відточити майстерність, знайти контроль над страхом, який переслідував мене ще з дитинства. Це було моє заспокоєння: якщо ти готовий до битви, ти менш уразливий, ти сильніший. Але пам’ять про минуле, про те, як я застигаю перед небезпекою, ще не відпускала. І кожного разу, коли мені загрожувала небезпека, я відчував той самий параліч, який не дозволяв діяти. Тому я тренувався майже весь вільний час, щоб бути готовим.

- В мене все добре, - тихо відповів я. - Але хочу залишитися наодинці. Мені потрібно тренуватися. Випускний рік в Академії, і я не збираюся втрачати лідерські позиції.

Вона кивнула, але її очі залишалися стурбованими. Я розумів, що ображав жінку, проте це було не свідомо. Я просто хотів залишитись наодинці зі своїми думками та проблемами.

- Адаме, я розумію, що щось сталося з тобою, - сказала Кармен, посміхаючись. - Назвемо це чуттям метаморфа. Я хочу допомогти. Ти ж знаєш, що я вважаю тебе своїм сином. Я завжди поруч і готова вислухати тебе та спробувати підтримати.

Я прекрасно розумів, що вона говорила правду, але нічого не міг з собою зробити. Я не заслуговував на добро чи увагу, адже відчував себе винним у смерті своєї справжньої матері. Кармен ніколи не казала про це вголос, вона просто була поруч, терпляче спостерігаючи за мною і допомагаючи мені залишатися на ногах. Пам’ятав, як в дитинстві поводився з нею погано, а вона терпіла все мовчки.

- Кармен, - тихо сказав я. - Мені просто потрібно побути на самоті зі своїми думками. Тренування найкраще допомагає зосередитися. Ти ж розумієш.

Вона кивнула, зрозумівши. Саме завдяки досвіду в Академії Метаморфів вона могла без зайвих слів відчути, що зараз краще залишити мене одного. Не можна було забути, що вона сама дуже здібний воїн, хоча зараз працювала у більш спокійній сфері, але минуле залишалося частиною її.

- Добре, відпочивай, - сказала Кармен. - Ми з твоїм батьком сьогодні йдемо на благодійну вечерю. Тому не сумуй тут.

- Не в моїх правилах, - ледве усміхнувся я.

Кармен залишила мене одного. І хоча совість гризла мене за те, що я так чиню з цією прекрасною жінкою, нічого не можна було змінити. Мені залишалося лише тренуватися та намагатися впоратися з власними думками…

Я взяв меч і почав вправлятися у швидкості та точності рухів. Кожен удар відточував рефлекси, кожен рух допомагав мені забути на якийсь час біль, втрати та страх. Тренування стало для мене не просто фізичною підготовкою, а справжнім ритуалом очищення.

Навіть відчуття втоми приносило певне заспокоєння. Я міг дозволити собі бути вразливим лише перед собою. Десь глибоко всередині відчував, що саме тут, у цьому напруженому, але знайомому просторі, я можу підготуватися до всього, що чекає попереду.

Тим часом спогади про минуле не відпускали. Я уявляв моменти, коли міг би діяти і не робив цього, коли страх паралізував мене. І кожна помилка, кожна втрата додавали рішучості. Тренування стало способом протистояти не лише ворогам, але й власним слабкостям.

І саме тоді я відчув, що, можливо, саме тут — у цьому процесі, у цьому самотньому випробуванні — я знайду сили для наступного року в Академії, для того, щоб не просто залишитися на лідерських позиціях, а стати тим, хто здатен захистити тих, кого любить.

Вечір підходив до кінця, сонце поступово опускалося за горизонтом, і приміщення наповнювалося теплим світлом. Я відчував, як тіло стомлюється, але розум стає яснішим. Кожен удар меча, кожен крок у темряві залу приводив мене ближче до себе самого. Я відчував, що можу впоратися з усім, що попереду.

І тоді зрозумів одне: навіть якщо світ змінюватиметься навколо, навіть якщо випробування та небезпеки стануть сильнішими, я маю залишатися собою. Мій вибір, моє навчання, моя сила — ось що допоможе мені захистити тих, хто дорогий, і впоратися з усіма випробуваннями, що чекають попереду.