Глава 9

По Лісу Сновидінь ми пробиралися дуже обережно. Все ж не хотілося знову натрапити на часову пастку. Тут, у цих сплячих хащах, дерева не лише шепочуть сни, але й ковтають цілі дні, тижні чи навіть роки, залишаючи в реальному світі лише примарну тінь твого існування. Здавалося, сама тиша тиснула на вуха, мовчання було живим, майже відчутним.

Лише Ліам щось розповідав, намагаючись якось відволікти нас від небезпеки. Його голос лунав у повітрі трохи занадто гучно, ніби він не міг стерпіти мовчання. Вигадував чергову кумедну історію про свою бабусю, яка, виявляється, одного разу переплутала зілля для миття підлоги з еліксиром щастя — в результаті вся їхня оселя тиждень була у стані ейфорії, а мітла танцювала вальс. Я посміхнулася, хоч і не хотіла. Що ж, інколи в його жартах все ж була користь.

Мені було навіть цікаво, чому дракон обрав його. Делія та Том — дуже хороші воїни, вправні, дисципліновані, надійні. Адам — справді гідний цього, сильний, відданий, з чітким відчуттям справедливості. А я — дитина метаморфа та чаклунки, народжена в магії, з нею й виросла.

Але чому він? Ліам. Хлопець, що жартує в найнебезпечніші моменти. Я бачила його в битві — і він не найкращий воїн. Хлопець навіть не хоче цього виправляти. І завжди віддає перевагу відсиджуватися. Тоді чому? У ньому щось є. Щось таке, чого ми, можливо, ще не розгадали.

Треба буде якось спитати в нього. Або в Адама, він як його найкращий друг має знати. Адам... Мої думки постійно поверталися до нього. Це так дивно, адже ми раніше навіть не спілкувалися. Лише обмінювались кількома фразами на заняттях або під час тренувань. А тепер... все ніби змінилося.

Треба терміново поговорити з Дрейком. Тому як тільки ми опинилися в Академії, я швидко попрощалася з іншими та попрямувала на пошуки хлопця. На душі було важко, кожен крок давався з зусиллям, ніби ноги ставали з вати. Я знала, що маю зробити, і все одно сумнівалася, чи витримаю.

В кімнаті його не було, але на улюбленому місці таки знайшла. Це була маленька тренувальна зала на третьому поверсі в східному крилі — просторе приміщення з високими вікнами, крізь які вечірнє сонце заливало підлогу золотом.

Дрейк якраз відпрацьовував якийсь удар, тіло його рухалося точно, але трохи механічно — думки, мабуть, були десь далеко. Він зовсім не здивувався, побачивши мене. Проте я бачила в його погляді щось ще. Ніби він вже й так розумів, для чого я прийшла. Напевно, це відчувала і я.

Я підійшла до нього. До останнього сумнівалася, чи варто це робити. Дрейк — хороший. Чесний. Вірний. І точно не заслуговує на зраду чи брехню. Але обманювати його ще гірше. Краще одразу все вирішити і рухатися далі. Хоч би як боляче це не було.

— Бачу, ви вже повернулися, — посміхнувся він. — І як все пройшло? Сподіваюсь було не надто хвилююче?

— Скажімо так, не зовсім те, чого я очікувала від цієї історії, — відповіла я, намагаючись стримати хвилювання. Чомусь навіть важко було дивитися йому в очі. — На нас напали водяні демони під час пригоди у Печерному палаці. З нами був чарівник, який власне відправився зі мною.

— Ти в порядку? — одразу ж стурбовано запитав хлопець, підійшовши до мене.

— Так, мене врятував Адам, — сказала я рівно. — Тому все добре. Але я зараз прийшла сюди зовсім не для того. Пам’ятаєш, ти сказав, що між нами все змінилося?

Дрейк лише кивнув, і я відчула, як напруга повільно опускається в кімнату, мов важка хмара. Я збиралась з силами, аби сказати все. Важко було нарешті визнати в голос, що між нами більше нічого немає.

— І я справді не хотіла цього визнавати. Мені здавалося, що це просто тимчасові проблеми, які ми можемо вирішити, - видихнула я. – Однак виявилося все не так. Сьогодні я зрозуміла, що просто обманюю себе та тебе. А ти цього точно не заслуговуєш.

Ми стояли в тиші. Я не знала, що ще сказати. Вперше в житті розставалася з хлопцем. Це було не так, як в книжках. Жодної красивої сцени, лише порожнеча, тяжкість і бажання втекти. Але не можна. Це має бути чесно.

— Я знав, що до цього все йде, — сумно посміхнувся Дрейк. — Я бачив, що ти маєш певні почуття до іншого. Просто справді вірив, що мені здалося. Сподіваюся, Адам того вартий. Ти плануєш йому сказати?

— Я не знаю, сама ще не розібралася в собі до кінця, — я склала руки на грудях. — Це все настільки складно для мене, що знадобиться якийсь певний час. Можливо день, тиждень, місяць. Я не знаю.

— Ти обов’язково будеш щасливою. Як і я, — сказав він з тією теплою щирістю, яка завжди була в ньому. — Ми мали багато хороших моментів разом. Тому я ні про що не шкодую.

— Я теж, — прошепотіла я.

А тоді я потягнулася до Дрейка та міцно його обійняла. Він не одразу відповів на обійми, та потім м’яко пригорнув мене до себе. Мої почуття до нього ще залишилися, проте були не такими сильними, як би мені хотілося. Можливо, наші стосунки з самого початку були приречені на провал, але ми обидва намагалися. І в нас були по-справжньому гарні моменти. На цьому і закінчилася наша казка.

Я ж розуміла, що сама з цим усім не впораюся. І ноги самі мене привели до кімнати, де мені допоможуть в усьому розібратися. Двері мені відкрили майже одразу. На щастя, є в цьому світі ті, до кого я завжди можу звернутися. Навіть у таких справах. Я була поруч зі своєю найкращою подругою, яка завжди могла мене вислухати.

— Каталіно, ти в порядку? — запитала Делія. — Якийсь в тебе дивний вигляд. Ніби тебе вдарили чимось важким. Це після Печерного палацу?

— Ти одна? — вона кивнула. — Я розсталася з Дрейком. Кілька хвилин тому ми нарешті поговорили про все.

— Заходь, — шоковано сказала вона, одразу відступаючи вбік.

Насправді Делія не раз про це говорила, однак не думала, що все і справді так станеться. Я ж присіла на ліжко дівчини, а вона дістала пляшку осіннього вина та два келихи. Цей ритуал у нас був майже традиційним — якщо щось траплялося, ми відкривали вино і говорили. Говорили довго, щиро, іноді з криками, іноді зі сльозами. Але завжди ставало легше.