Глава 8

Досить недовго після нашої розмови ми просиділи наодинці, адже Мстислав і справді дещо вигадав та повернув нас. Чесно, я не очікувала такого, адже магія чаклунів у Лісі Сновидінь не діє. Це була ніби аксіома, усталене правило, яке вивчали ще на першому курсі Академії. Та він певно дуже могутній чаклун. Треба буде розпитати про нього в Мералісів.

Ліс Сновидінь був місцем, де простір і час підкорялися іншим законам, а магія — особливо стихійна — просто розчинялася, неначе й не існувала. Але Мстислав, як завжди, зламав усі очікування. Як виявилося, то пройшло лише десять хвилин у нашому часі.

Тобто ми майже нічого не втратили, і тепер справді могли вирушати до Печерного палацу. І попри всі переживання, я чітко усвідомлювала — ми повернулися вчасно. Все ще попереду. Ця маленька пригода ніяк не по впливала на наше завдання. Але між нами щось змінилось.

З моєї голови не йшла розповідь Адама. В нього і справді є причини, аби боятися реальних ворогів. Не привидів, не уявних страхів, не примар минулого, а цілком відчутної, живої небезпеки, що чатувала на нього роками. Він і в навчанні старався, аби довести, що не слабкий.

І в першу чергу це потрібно було саме йому. Йому — не комусь іншому. Не Ректору, не однокласникам, навіть не мені. Це було щось глибше, особисте. Щось, що палило його зсередини, змушувало бути кращим, сильнішим, швидшим. Хлопець і справді мав досить значну травму. І зараз це настільки змінило моє ставлення до нього, що навіть викликало якесь дивне почуття. Ні, не викликало — лише посилило.

Я вже давно помічала, що в мене було щось особливе до Адама. Він і справді для мене був досить важливий. Здається, хлопець мені подобається. Але чи не означає це, що я обманюю Дрейка? Добре, треба буде розібратися з цим пізніше. Зараз ми маємо завдання.

Після того, як ми вибралися з Лісу Сновидінь, Мстислав відкрив портал та переніс нас прямо до Печерного палацу. Звичайно, на перший погляд, тут нічого немає — лише проста гора, де навіть мох росте рівними, незворушними смугами, — проте треба спускатися донизу.

Але там було все затоплено, і я навіть не уявляю, чи зможу втримати всю воду. Ця магія досі не вдавалась мені надто добре. Вона навіть інколи здавалась чужою, ніби я керую нею лише тимчасово. А нам же просто потрібно там все перевірити, адже десь поряд були демони. Не думаю, що це занадто небезпечно, а під водою могла дихати лише я.

— Так, я там швидко все перевірю, якщо щось, то подам вам знак, — сказала я, відчуваючи, як мій голос злегка тремтить, хоча я намагалася здаватися впевненою. – Сподіваюсь, що цього разу магія води мене не підведе.

— Ні, ти туди не підеш одна, — різко сказав Адам.

У його голосі була така впертість, що здавалося, якби він міг, то фізично зупинив би мене. Хоча, враховуючи, що він набагато вправніший за мене, то якраз і може це зробити. Але ж це зекономить нам час.

— Може, ти маєш ідею краще? Всередині занадто багато води, а там дихати можу лише я, — я закотила очі, але не зі злістю, а радше з втомленим розумінням. — Зі мною буде все добре.

— Буде, адже ти там не будеш одна, — сказав Мстислав. — В мене є спеціальне заклинання, я буду з тобою. Ніхто не знає, що там може очікувати на нас. Я не відпущу тебе туди просто так.

Не скажу, що це мене якось заспокоїло, та й на Адама не справило ніякого враження. Він точно не хотів мене відпускати туди, але в нього не було іншого виходу. Ще трошки посперечавшись, ми все ж зупинилися на першому плані. Я не надто вірила в те, що все пройде без проблем, але іноді треба ризикувати.

За якусь мить я та Мстислав стрибнули у воду та поплили донизу. Холод миттєво обпалив шкіру, але я швидко адаптувалась. Все ж магія води була частиною мене. Спочатку я абсолютно нічого, крім води, не бачила. Однак згодом мені відкрився неймовірний вид.

Печерний палац і справді вражав, особливо своїми розмірами. Він був чи не у два рази більший за Академію. І не лише простором — енергетика місця була густою, стародавньою, ніби сама історія заклякла у кожному камені.

Наскільки я пам’ятаю, то тут колись було життя. Відоме місце, в якому засідала Рада. Однак після Великої Трагедії, через яку загинуло стільки представників кожної з рас, сюди навіть ніхто не хотів повертатися. Це місце стало символом втрати, поразки, болю. І хоча мій рідний будинок теж був зруйнований, та я відчувала себе там комфортно. Однак тут усе інакше. Це місце мене по-справжньому лякало. Проте ми оглянули залу, кімнати й навіть залишки магічних артефактів, і тут абсолютно не було нічого.

Та коли ми вже збиралися вибиратися, на нас напали водяні демони. І вони були набагато сильнішими за тих, до яких ми звикли. Величезні, слизькі, з очима, що світилися отруйно-зеленим. Мені ледве вдавалося оборонятися.

У магії Мстислава був певний магічний резерв, який колись то закінчиться. І йому знадобиться час на відновлення. Та як добре, що він відправився разом зі мною. Інакше це могло закінчитись все набагато швидше. Ми боролися, відчайдушно, кожен рух був на межі. Що ж, доведеться таки змиритися з тим, що тут певно все й закінчиться.

Та коли я вже впевнилася, що іншого виходу немає, під водою опинився… дракон. Ось цього я точно не очікувала. Він був яскраво-червоного кольору, а полум’я, яке він випускав, палало навіть під водою. Я ніколи не бачила нічого подібного — язики вогню, які не гасли, а прорізали товщу води, як леза.

Невже Адаму таки вдалося перетворитися на дракона? Як він зрозумів, що нам потрібна допомога? Я не встигла навіть подумати, як він схопив нас обох та потягнув на гору. Саме в цей момент я і втратила свідомість. Скоріш за все це просто через стрес, а не магічне вигорання. Хоча я в цьому не спеціаліст. Але отямилася я вже на поверхні, а наді мною стурбовано схилився Адам. Він був у своїй звичайній подобі. Його очі — все ще повні тривоги.

— Ти перетворився на дракона, — посміхнулася я, голос слабко тремтів. — Шкода, тепер я вже не така й особлива.