Глава 7

Я вже сиділа в очікуванні, адже знала, що в Адама якась дуже складна історія. І от зараз я її дізнаюся. Від цього ставало навіть якось ніяково. Чому він все-таки вирішив мені довіритися? Не скажу, що ми з ним були близькими. Так, ми перейшли зі стадії взаємного ігнорування до спілкування, але хіба цього не достатньо? Та хлопець не раз говорив, що хотів би дещо більшого, щоб це не означало. Зараз він був готовий на те, аби все розповісти. Тому я просто сиділа мовчки та слухала.                           

- Насправді та жінка, яка зараз з нами живе, це не моя мати. - врешті сказав він. - Мою рідну звали Міріам, і вона була просто неймовірною. Найкраща жінка, яку тільки я зустрічав у своєму житті. Вона завжди піклувалася про мене та любила. А от батько виховував воїна, що має захищати інших. І це справді стало моєю мрією. Однак в один момент все змінилося.                                                      

Він говорив з таким сумом, що я відчула, як моє серце стискається. В житті Адама сталася якась трагедія, що так сильно змінила його. І, враховуючи, що він говорив про маму у минулому часі, значить її немає поряд з ним. Я була готова почути будь-що, однак не це...                                                      

- В той день батько мав термінові справи в Раді, адже там стався якийсь напад. Ми залишилися вдвох вдома. Спочатку все було тихо, я грав у своїй кімнаті нагорі ножем, що батько подарував мені за тиждень до того. Мені було сім, проте я вмів вже поводитися з такими речима. - я бачила, що він важко дихав. - А потім я почув мамин крик і злякався. Я мав секретний сховок за своєю шафою. Я ледве встиг, адже до кімнати увійшли якісь люди. Я бачив лише їх взуття та зброю, що була в крові. Вони шукали мене, але потім почули, що батько повертається. - я вже навіть не стримував сліз. - Батько зрозумів, що це було зроблено спеціально. Коли він знайшов, я дізнався, що маму вбили. Тато був вбитий горем, але казав, що добре, що я вижив. Але я бачив, що він дивиться якось інакше. Мене ж виховували воїном, я мав захистити маму. А так вона померла через мене.                                           

- Ти був дитиною, ти нічого не міг зробити. - сказала я. - Вона не померла не через тебе.                    

- Ні, ті люди прийшли за мною, я це точно знаю. - Адам намагався навіть не дивитися мені в очі. - Вони полюють на таких як ми з тобою, на напівкровок.                                                                                 

Я настільки поринула в цю сумну історію минулого хлопця, що не одразу зрозуміла останню фразу. Тобто на таких як ми? Алекс казав, що дуже рідко з'являються діти від метаморфів та чаклунів. А з феями не було взагалі жодного випадку. Але як так сталося, що одразу двоє напівкровок вчаться на одному курсі й стали драконами?                                                                                                            

- А твоя мама... - почала я.                                                                                                                        

- Вона людина. - перервав мене він. - Була людиною. Батько покохав її, але родині довелося приховувати таємницю її походження. Бабуся називала її соромом, тому я з нею досі не спілкуюся. Для всіх вона була метаморфом з дуже слабким даром. Потім батько одружився вдруге, аби приховати мою особливість. Через те, що ми й так жили досить усамітнено, не важко було видати все так, ніби в батька не було дітей від мами. Однак деякі все ж знають правду. - Адам навіть зміг посміхнутися. - Ось тепер і ти...                                                                                                                                                   

- А друга дружина твого батька як до тебе ставилася? - запитала я.                                                      

- Дуже добре, проте рідну маму ніхто не може замінити. Я люблю її та буду пам'ятати все життя. Але Кармен і справді дуже хороша. Нам з нею пощастило. - відповів хлопець. - Я взагалі не розумію, чому зараз тобі це все розповідаю. Просто вирішив, що ти мене зрозумієш.                                                      

- А твої шрами? - ну як розказує, то вже отримати інформацію по максимуму.                                      

На якусь мить Адам замовк, ніби намагаючись зрозуміти чи варто продовжувати говорити. А от тепер мені зрозуміло, чому він боявся реальних ворогів. Ще б, після такої травми в дитинстві я б певно взагалі побудувала якусь неприступну фортецю і там би сиділа. Але хлопець набагато сильніший, ніж йому здається.                                                                                                                                              

- Це я сам винен. Після смерті матері я намагався тренуватися якомога більше, аби побороти цей страх. І інколи зовсім забував про безпеку. - цього я вже точно не очікувала. - Ну раз ми вже тут говоримо такі відвертості, то може і ти мені розповіси про якусь особисту трагедію?                           

- Те, що мої рідні батьки, як виявилося, померли, а мене виховували дядько та тітка рахується? - я навіть легенько посміхнулася.                                                                                                            

- Хіба більше нічого не було? - він і справді був здивований.                                                      

- Ну, про родину ти й так знаєш. А от на особистому... - що ж, варто таки розповісти. - До Дрейка в мене був ще один хлопець, до того як я вступила в Академію. Його звали Ноель. Мені здавалося, що він той самий, і я справді була з ним щаслива. Однак була проблема - він людина. Принаймні я так думала. Та тоді мене це мало хвилювало. Я ж приховувала все від батьків, а коли вони дізналися... Загалом я не знаю, що вони йому говорили, але більше я його не бачила.