Глава 7

Я вже сиділа в очікуванні, адже знала, що в Адама якась дуже складна історія. Щось таке, що залишає шрами не тільки на тілі, а й глибоко всередині, в самому серці. І от зараз я її дізнаюся. Від цього ставало навіть якось ніяково. Мене ніби накривала хвиля тривожного передчуття. Чому він все-таки вирішив мені довіритися? Ми не були аж такими близькими, щоб без вагань відкривати душу.

Не скажу, що ми з ним були близькими. Так, ми перейшли зі стадії взаємного ігнорування до спілкування, але хіба цього не достатньо? Здавалося б, цього має вистачити для товариського взаєморозуміння, але не для одкровень. Та хлопець не раз говорив, що хотів би дещо більшого, щоб це не означало.

Його слова, інтонації, погляди — усе натякало на це. І ось тепер, здається, настав момент, коли він був готовий на те, аби все розповісти. Тому я просто сиділа мовчки та слухала. Намагалася не порушувати тишу, щоб не зруйнувати цей крихкий міст довіри, який він зводив між нами.

— Насправді та жінка, яка зараз з нами живе, це не моя мати. Хоча вона і вважає мене своїм сином, і я ніколи не відчував холоду. Лише всепоглинаючу батьківську любов, — врешті сказав він, і в голосі його звучала туга. Слова злетіли з його вуст як зітхання, повільно, ніби йому боліло кожне з них. — Мою рідну звали Міріам, і вона була просто неймовірною. Найкраща жінка, яку тільки я зустрічав у своєму житті. Вона завжди піклувалася про мене та любила. А от батько виховував воїна, що має захищати інших. І це справді стало моєю мрією. Однак в один момент все змінилося.

Його очі згасли, стали тьмяними, погляд ніби провалився кудись у минуле. Він говорив з таким сумом, що я відчула, як моє серце стискається. Цей спокійний, сильний зовні хлопець носив у собі біль, біль, який навряд чи колись загоїться.

В житті Адама сталася якась трагедія, що так сильно змінила його. І, враховуючи, що він говорив про маму у минулому часі, значить її немає поряд з ним. Вона… померла. Я була готова почути будь-що, однак не це…

— В той день батько мав термінові справи в Раді, адже там стався якийсь напад. Ми залишилися вдвох вдома. Пам’ятаю як я щиро хотів поїхати разом з батьком, бо мені було нудно. Навіть казав, що завжди встигну провести час з мамою. Що вже дорослий, хоча це було не так, — він затих на мить, наче прокручуючи в голові події, що навічно закарбувалися в пам’яті. — Спочатку все було тихо, я грав у своїй кімнаті нагорі ножем, що батько подарував мені за тиждень до того. Мені було сім, проте я вмів вже поводитися з такими речима, — я бачила, що він важко дихав, мовби повітря йому більше не вистачало. — А потім я почув мамин крик і злякався. Я мав секретний сховок за своєю шафою. Я ледве встиг, адже до кімнати увійшли якісь люди. Я бачив лише їх взуття та зброю, що була в крові. Вони шукали мене, але потім почули, що батько повертається, — я вже навіть не стримував сліз. — Батько зрозумів, що це було зроблено спеціально. Коли він знайшов, я дізнався, що маму вбили. Тато був вбитий горем, але казав, що добре, що я вижив. Але я бачив, що він дивиться якось інакше. Мене ж виховували воїном, я мав захистити маму. А так вона померла через мене.

Його голос тремтів. В кожному слові відчувалася провина, що не мала права на існування. Маленький хлопчик, який бачив смерть своєї матері — і вважав себе винним лише тому, що не міг її врятувати. Якби я могла зараз обійняти його, стерти ті спогади з пам’яті — я б це зробила.

— Ти був дитиною, ти нічого не міг зробити, — сказала я, намагаючись хоч трохи розвіяти тінь самозвинувачення, що його поглинула. — Вона померла не через тебе. Хіба можна звинувачувати семирічного хлопчика?

— Ні, ті люди прийшли за мною, я це точно знаю, — Адам намагався навіть не дивитися мені в очі. Його погляд ковзав десь вбік, у темряву, ніби він там бачив привидів минулого. — Вони полюють на таких як ми з тобою, на напівкровок.

Я настільки поринула в цю сумну історію минулого хлопця, що не одразу зрозуміла останню фразу. Тобто на таких як ми? Що він мав на увазі? Я відчула, як у мені прокидається настороженість.

Алекс казав, що дуже рідко з’являються діти від метаморфів та чаклунів. А з феями не було взагалі жодного випадку. Але як так сталося, що одразу двоє напівкровок вчаться на одному курсі й стали драконами?

— А твоя мама... — почала я, намагаючись обережно вивідати правду.

— Вона людина. Звичайна, без жодної краплі магії, — перервав мене він. — Була людиною. Батько покохав її, але родині довелося приховувати таємницю її походження. Бабуся називала її соромом, тому я з нею досі не спілкуюся. Хоча коли з’явилась Кармен, вона і намагалась відновити стосунки, - він похитав головою. – Для всіх вона була метаморфом з дуже слабким даром. Потім батько одружився вдруге, аби приховати мою особливість. Через те, що ми й так жили досить усамітнено, не важко було видати все так, ніби в батька не було дітей від мами. Однак деякі все ж знають правду, — Адам навіть зміг посміхнутися, але в усмішці його було більше болю, ніж радості. — Ось тепер і ти…

Я мовчала. Усередині мене вирувало стільки емоцій — здивування, співчуття, гнів до тих, хто влаштував ту трагедію. Але найбільше — розуміння. Він довірив мені свою найболючішу правду.

— А друга дружина твого батька? Ти сказав, що вона тебе дуже любить, — запитала я, намагаючись повернутись до чогось світлішого. – Ти не відчуваєш, що вона ніби твоя друга мама.

— Вона неймовірна, проте рідну маму ніхто не може замінити. Я люблю її та буду пам’ятати все життя. Але Кармен і справді дуже хороша. Нам з нею пощастило, — відповів хлопець. Його голос звучав щиро, тепло. — Я взагалі не розумію, чому зараз тобі це все розповідаю. Просто вирішив, що ти мене зрозумієш.

— А твої шрами? — ну як розказує, то вже отримати інформацію по максимуму.

На якусь мить Адам замовк, ніби намагаючись зрозуміти, чи варто продовжувати говорити. Його погляд став глибоким і серйозним. А от тепер мені зрозуміло, чому він боявся реальних ворогів. Ще б, після такої травми в дитинстві я б певно взагалі побудувала якусь неприступну фортецю і там би сиділа. Але хлопець набагато сильніший, ніж йому здається.