Глава 6

Не встигли ми хоч трохи розслабитися, як Алекс порадував нас новиною. Неподалік від печерного палацу бачили демонів. І кому ж потрібно все перевірити? Звичайно драконам. Для чого нам тоді варта? А в них є справи більш важливі. Та й ми бачимо слід магії, який звичайним метаморфам важко буде помітити.

Хоч я не хотіла туди йти, та відмовитися все ж не вийшло б. До того ж набридло сидіти в чотирьох стінах. Магія вирувала в мені, і потрібно було знайти їй вихід. І таке ж відчуття мали і інші. Я буквально бачила це в них.

Печерний палац — це цілий комплекс будівель під землею, однак він давно покинутий. Насправді там майже все затоплене, але тепер для мене це не складало проблеми. Усе стало звичним після того, як я почала розуміти та контролювати свою силу. Та й дихати під водою не складало ніяких проблем.

З кожним новим походом я стала більш впевненою у своїх можливостях, хоча це не означало, що я більше не боялася. Я все ж таки залишалася невпевненою в собі, і навіть незважаючи на всі мої здібності, я не могла позбутися страху перед невідомим. Та що поробиш — потрібно було йти.

Тому на наступний ранок я вже була готова до чергової вилазки. Всі вже чекали на мене. Я одягла свою улюблену куртку та зібрала все необхідне — хоча цього разу, здається, не буде нічого, що могло би знадобитись. Лише мої здібності дракона та водяна магія. Вона тут найбільше потрібна.

І коли я прийшла на галявину за Академією, там вже були інші дракони, брат та якийсь чоловік. Він виглядав років на сорок, високий та тримався, як справжній аристократ. Чоловік мав коротке чорне волосся та такі ж очі, що не можна було не помітити. Він дивився на нас з підозрою, наче розглядав кожного окремо, але не давав ані найменшого натяку на те, хто він такий і що тут робить.

Я його бачила вперше й уявлення не мала, що він тут робить. Проте так думала не лише я. Інші дракони теж уважно розглядали незвичного гостя. Мене це не дивувало — всі ми завжди питали, чому насправді з'являються нові особи. Але я не спізнилася, і це вже не погано. Коли я підійшла ближче, брат нарешті сказав:

– От всі нарешті і зібралися. Сьогодні ви відправляєтеся до палацових печер. Але це занадто небезпечно, тому з вами піде Мстислав, – Алекс посміхнувся. – До речі, познайомтеся. Мстислав Короновські, один з найкращих чаклунів столиці.

– Щось ви не схожі на чаклуна, – фиркнув Адам. – Я очікував більшої магічності. Помпезності чи що. А так, якось все занадто просто.

– Та й ти не дуже на дракона, – парирував чоловік. – Крила здав на ремонт? Чи ще не доріс до справжньої сили.

Але це справді так. Тут Адам висловив те, про що подумали ми всі. Зазвичай чаклуни мали при собі якісь артефакти та зілля, коли вирушали кудись. А це був одягнений в простий одяг, і навіть сумки якоїсь не було. Він точно володіє магією? Чи може це якийсь жарт або підстава від ради?

Та часу на це все не було. Доведеться просто довіритися. Все ж це мій брат організував, а значить все має бути добре. Чим швидше ми почнемо, тим швидше закінчимо. Тому ми й попрямувала під пильним поглядом Алекса. Він хвилювався за нас, але іншого виходу не було.

Однак шлях наш лежав через Ліс Сновидінь. Це і справді досить страшно, особливо після того, як тут почали зникати метаморфи. Ми ж досі не знали, що тут може бути таке. Якийсь час ми йшли в абсолютній тиші. Мстислав чітко знав куди прямувати, а ми лише слідували та не ставили питань. І спочатку я чула крок Делії, однак згодом всі звуки затихли.

Поруч йшов лише Адам. А коли я обернулася, то не побачила нікого. Це щось дуже дивне. Ми були в лісі, і тут було надто темно та холодно. І це при тому, що я майже не відчувала температуру. От тепер я точно не розуміла, що тут таке. Якась аномалія.

– Де ми опинилися? – не зрозуміла я. – Хіба ми досі не в Лісі Сновидінь? Та й де інші зникли? Що тут взагалі таке відбувається?

– Скоріш за все це якась пастка. Я читав про часові провали, в яких інколи зникають студенти. І, схоже, ми опинилися якраз тут, – пояснив Адам. – Доведеться лише трохи зачекати. Мстислав чаклун, він помітить, що ми пропали, й точно щось вигадає. Але скільки це часу займе не знає ніхто.

– Але ж тут їх магія досить слабка, – заперечила я. – Не думаю, що нам це допоможе. Доведеться вибиратися якось самим. Хоча я уявлення не маю, що робити. Може таки Мстислав зробить щось? Адже для чогось його з нами відправили.

– Та й з ним троє драконів. Все буде добре, – посміхнувся хлопець. – Ми маємо зупинитися на одному місці й нікуди не рухатися. Адже інакше можемо просто загубитись в цій аномалії.

Адам присів прямо на землю на цьому ж місці. Трохи подумавши, я зробила те саме. Що ж, ще одні джинси зіпсовані. Але після поїздки додому в мене їх стало стільки, що можна кожного дня псувати по дві пари й на якийсь час вистачить. Але хіба це було головне? Ні, я би спокійно обійшлась і без такої кількості одягу. Я хотіла іншого.

Та що нам робити тут весь цей час, поки нас не врятують? Я навіть не уявляю. Я досі не можу розібратися в собі, і саме тому не знаю, як поводити себе з Адамом. Та зараз в мене просто не було іншого виходу.

– Знаєш, – почав хлопець. – В мене таке враження, що ти мене уникаєш. Навіть на тренуваннях ми особливо не говоримо. Невже знову ми повернулися до того часу, коли зовсім не спілкувалися? Я це пропустив?

– А хіба між нами щось змінилося? – я намагалася не видати те, наскільки сильно хотіла почути відповідь.

– А хіба ні? – ну це зовсім не те. – Мені здавалося, що ми стали з тобою ближче. Лише Дрейк все псує.

Звичайно, що він подав це як жарт, однак я чула, що це було і справді серйозно. Значить, йому заважає Дрейк. І від цих слів на якусь мить я навіть забула, як дихати. Що ж зі мною таке відбувається?

Я маю хлопця, але сиджу тут з іншим та не розумію, що між нами є. Але відповідь одна — нічого. Ми лише маємо спільну місію. І через те, що обидва володіємо силою драконів, нам доводиться проводити якийсь час разом. Але якщо я спочатку так вважала, то зараз все змінилося. Мені був цікавий саме Адам. Він змушував мене задумуватися про деякі речі.