Глава 6

Не встигли ми хоч трохи розслабитися, як Алекс порадував нас новиною. Неподалік від печерного палацу бачили демонів. І кому ж потрібно все перевірити? Звичайно драконам. Для чого нам тоді варта? А в них є справи більш важливі. Хоч я не хотіла туди йти, та відмовитися все ж не вийшло б. Печерний палац - це цілий комплекс будівель під землею, однак він давно покинутий. Насправді там майже все затоплене, однак тепер для мене це не складало проблеми. Тому на наступний ранок я вже була готова до чергової вилазки. Останнім часом я навіть якось звикла до всього цього, адже почала краще контролювати свою силу.                                                                                                            

І коли я прийшла на галявину за Академією, там вже були інші дракони, брат та якийсь чоловік. Він виглядав років на сорок, високий та тримався ніби справжній аристократ. Чоловік мав коротке чорне волосся та такі ж очі. І дивилися вони якось з підозрою до всіх. Я його бачила вперше й уявлення не мала, що він тут робить. Проте так думала не лише я. Інші дракони теж розглядали незвичного гостя. Але я не спізнилася, і це вже не погано. Коли я підійшла ближче, брат нарешті сказав:                           

- От всі нарешті і зібралися. Сьогодні ви відправляєтеся до палацових печер. Але це занадто небезпечно, тому з вами піде Мстислав. - Алекс посміхнувся. - До речі, познайомтеся. Мстислав Короновські, один з найкращих чаклунів столиці.                                                      

- Щось ви не схожі на чаклуна. - фиркнув Адам. - Я очікував більшої магічності.                           

- Та й ти не дуже на дракона. - парирував чоловік. - Крила здам на ремонт?                               

Але це справді так. Зазвичай чаклуни мали при собі якісь артефакти та зілля, коли вирушали кудись. А це був одягнений в простий одяг, і навіть сумки якоїсь не було. Він точно володіє магією? Чи може це якийсь жарт або підстава від ради? Та часу на це все не було. Доведеться просто довіритися. Все ж це мій брат організував, а значить все має бути добре. Чим швидше ми почнемо, тим швидше закінчимо. Тому ми й попрямувала під пильним поглядом Алекса. Він хвилювався за нас, але іншого виходу не було.                                                                                                                                                                  

Однак шлях наш лежав через Ліс Сновидінь. Це і справді досить страшно особливо після того, як тут почали зникати метаморфи. Ми ж досі не знали, що тут може бути таке. Якийсь час ми йшли в абсолютній тиші. Мстислав чітко знав куди прямувати, а ми лише слідували та не ставили питань. І спочатку я чула крок Делії, однак згодом всі звуки затихли. Поруч йшов лише Адам. А коли я обернулася, то не побачила нікого. Це щось дуже дивне. Ми були в лісі, і більше нікого. От тепер я точно не розуміла, що тут таке.                                                                                                            

- Де ми опинилися? - не зрозуміла я. - Хіба ми досі не в Лісі Сновидінь. Та й де інші зникли? Що тут взагалі таке відбувається.                                                                                                                        

- Скоріш за все це якась пастка. Я читав про часові провали, в яких інколи зникають студенти. І, схоже ми опинилися якраз тут. - пояснив Адам. - Доведеться лише трохи зачекати. Мстислав чаклун, він помітить, що ми пропали й точно щось вигадає.                                                                                 

- Але ж тут їх магія досить слабка. - заперечила я. - Не думаю, що нам це допоможе. Доведеться вибиратися якось самим. Хоча я уявлення не маю, що роботи. Може таки Мстислав зробить щось? Адже для чогось його з нами відправили.                                                                                                 

- Проте з ним троє драконів. Все буде добре. - посміхнувся хлопець. - Ми маємо зупинитися на одному місці й нікуди не рухатися.                                                                                                                         

Адам присів прямо на землю на цьому ж місці. Трохи подумавши, я зробила те саме. Що ж, ще одні джинси зіпсовані. Але після поїздки додому в мене їх стало стільки, що можна кожного дня псувати по дві пари й на якийсь час вистачить. Та що нам робити тут весь цей час, поки нас не врятують? Я навіть не уявляю. Я досі не можу розібратися в собі, і саме тому не знаю як поводити себе з Адамом. Та зараз в мене просто не було іншого виходу.                                                                                                

- Знаєш, - почав хлопець. - В мене таке враження, що ти мене уникаєш. Навіть на тренуваннях ми особливо не говоримо. Невже знову ми повернулися до того часу, коли зовсім не спілкувалися? Я це пропустив?                                                                                                                                                     

- А хіба між нами щось змінилося? - я намагалася не видати те, наскільки сильно хотіла почути відповідь.                                                                                                                                               

- А хіба ні? - ну це зовсім не те. - Мені здавалося, що ми стали з тобою ближче. Лише Дрейк все псує.  

Звичайно, що він подав це як жарт, однак я чула, що це було і справді серйозно. Значить йому заважає Дрейк. І від цих слів на якусь мить я навіть забула як дихати. Що ж зі мною таке відбувається? Я маю хлопця, але сиджу тут з іншим та не розумію, що між нами є. Але відповідь одна - нічого. Ми лише маємо спільну місію. І через те, що обидва володіємо силою драконів, нам доводиться проводити якийсь час разом. Але якщо я спочатку так вважала, то зараз все змінилося. Мені був цікавий саме Адам. Він змушував мене задумуватися про деякі речі.