Глава 5

Даніель навіть не хотів поговорити зі мною та все пояснити. Я відчувала, як ця байдужість огортає мене холодом — ніби всі мої питання, всі мої сумніви не варті відповіді. Коли я намагалася заговорити з ним, лише бачила його відчуженість: зосереджена поза, закритий погляд, відсторонені жесті руки. Я не могла зрозуміти, чи він боїться, чи просто не вірить мені.

Я стільки разів намагалася перенестися в Долину, але ніяк не виходило. Я зосереджувалася над картиною місця, уявляла кожен кущ, кожну стежку, кожну тінь, але простір завжди лишався на місці. Я відчувала, як енергія б’є від грудної клітки до кінчиків пальців, але не проламує тонку стіну невидимого бар’єра.

Ніби щось не давало. Я відчувала присутність чужої волі — можливо, самого захисника Долини — що мовчазно відштовхувала мене назад. Кожного разу, коли я робила крок уперед, мене ніби підкошували коліна, змушували зупинитися і відступити.

І складалося відчуття, що чоловік просто був проти, аби я з'являлася там. Всі це відчуття перетворювалися на тисняву в голові: у мене виникало відчуття, ніби він побудував навколо Долини невидиму стіну і знехотя пильнує з іншого боку, щоб я не наближалася. Мені хотілося розірвати цей мур, але руки тремтіли.

Ну що ж, якщо мене чомусь і навчила сутність дракона, так це витримці. Я згадувала, як під час перших перетворень мені доводилося терпіти біль і страх, і як із кожним новим днем я ставала сильнішою. Я відчула, що можу чекати, бо час для дракона — союзник.

Я можу зачекати. Я навчилася знаходити в собі спокій навіть тоді, коли вирували бурі, і адаптуватися до ситуації. Тепер терпіння стало моєю потужною зброєю у внутрішній війні з невідомістю.

Тим паче в мене зараз і без того проблем не мало. Список справ росте: домашні завдання, тренування, патрулювання лісу, приховані візити до Архівів і тривога через нез’ясовану природу артефакту. Моє життя нагадувало заплутаний клубок ниток, де кожна нитка тягнула в інший бік.

Я досі не знала, як працює артефакт, адже він мене просто не слухався. Я відчувала його тепловий пульс у долонях, бачив іскри, що пробігали довкола кулона, але він ніби жив власним життям: активувався тоді, коли йому заманеться, і мовчав, коли я бажала підтримки. Лише допомагав в рідких моментах, проте я абсолютно нічого не розуміла. Кожен раз, коли він виривався з-під контролю і рятував мене, я залишалася без ключа: чому саме зараз? Які сигнали він відчував? І яке послання він хотів передати?

Ще й останнім часом почалися проблеми з Дрейком, адже хлопець вважає, що я мало часу приділяю йому. Я бачила його тінь, коли поверталася з пар, коли повз нього збігала до кімнати, коли проведення вечора з подругами затягувалося допізна. Його злість і розчарування віддзеркалювалися в кожному його слові.

І це не дивно, адже в мене навчання, тренування та спроби розгадати хоч якусь таємницю. Кожен ранок починався зі списку завдань: підготовка до лекцій, практика перетворень, а ввечері — шахрайські спроби пробратися до заборонених архівів. Я буквально не мала хвилини на паузу.

Тут вже скоро можна з глузду з'їхати. Я відчувала, як мій розум розпадається на мільйон фрагментів, кожен із яких криється в нерозгаданому питанні або невимовленій тривозі.

Однак після чергового тренування хлопець підстеріг мене біля спортзалу. Я вийшла з зали, спітніла, з серцем, що калатало у грудях після напруженого поєдинку, а він стояв, схрестивши руки на грудях, його обличчя було похмуре. А я вже просто відчувала, що ні до чого доброго це не призведе. Мій внутрішній голос кричав: “Не треба, відступи!” Але серце чомусь не слухалось — не дозволяло замовкнути. Спочатку він же просто йшов поряд, не говорячи ні слова, але потім не витримав. Мовчання важило тонною, і ніхто не мав сил його нести.

– Каталіно, скажи мені, я щось роблю не так? – врешті сказав Дрейк. Його голос був тихим, але дуже напруженим.

– Ти зараз про що? – але я прекрасно все розуміла, однак просто не мала для нього відповіді. Слова застигли на губах, вони не хотіли вийти назовні.

– Я ж прекрасно бачу, що ти мене уникаєш. Послухай, якщо ти не хочеш більше продовжувати наші стосунки, то краще прямо скажи мені і все. Я не маленький хлопчик, зрозумію, – він зупинився та уважно подивився на мене. – Ти важлива для мене, і я не можу бачити твою байдужість.

Я розуміла, що йому і справді важко. В кожному слові відчувався біль, нерозуміння, самотність. І я не змогла дивитися йому в очі, тому що там було занадто багато правди, якої я не мала сили вимовити. Однак я не знала, що саме зараз відповісти. Бо ж відчувала себе між двома світами: бажанням бути з ним і водночас нездоланним покликом до чогось іншого.

З одного боку Дрейк справді подобався мені, і я цінувала ці стосунки. Ми ділили радість, сміх, безсонні ночі — я розуміла, що він був поруч, коли все інше падало. З іншого ж я досі не могла розібратися в своїх почуттях. Не розуміла, що для мене значить Адам. Його промінь підтримки в лісі, його тихий голос у найтемніші моменти — він завжди був поряд. І це стало так дивно. Як може серце розриватися від бажання бути в двох місцях одночасно? Як може відданість і сумніви жити в одній кімнаті мого розуму?

Пам’ятаю як раніше я мріяла, що матиму хлопця, з яким в нас все буде взаємно. Я малювала майбутнє, де кроки синхронні, де погляди відповідають на питання, де тепло двох тіл гріє найхолодніші ночі. А коли нарешті це сталося, то я просто все псую. Псую ідеал, псую почуття, псую себе. І це завдає болю значно сильніше, ніж нерозгадані таємниці.

– Дрейку, я маю до тебе почуття. Але зі мною щось відбувається зараз. Просто не знаю, що мені робити. – я намагалася не дивитися йому в очі. – Я не хочу з тобою розставатися.

– Тобто ти хочеш і мене поряд тримати, і не будувати нормальні стосунки. Цікаво, але я все зрозумів. – сказав хлопець, і його голос був майже холодним.

Дрейк вже розвернувся аби піти, але я втримала його за руку, а тоді ніжно поцілувала. Не знаю навіщо я це зробила, але відчула, що так зараз було потрібно. Моя душа шукала дотик упевненості, я хотіла затримати його погляд.