Глава 5

Даніель навіть не хотів поговорити зі мною та все пояснити. Я стільки разів намагалася перенести в Долину, але ніяк не виходило. Ніби щось не давало. І складалося відчуття, що чоловік просто був проти, аби я з'являлася там. Ну що ж, якщо мене чомусь і навчила сутність дракона, так це витримці. Я можу зачекати. Тим паче в мене зараз і без того проблем не мало. Я досі не знала, як працює артефакт, адже він мене просто не слухався. Лише допомагав в рідких моментах, проте я абсолютно нічого не розуміла. Ще й останнім часом почалися проблеми з Дрейком, адже хлопець вважає, що я мало часу приділяю йому. І це не дивно, адже в мене навчання, тренування та спроби розгадати хоч якусь таємницю. Тут вже скоро можна з глузду з'їхати. Однак після чергового тренування хлопець підстеріг мене біля спортзалу. А я вже просто відчувала, що ні до чого доброго це не призведе. Спочатку він же просто йшов поряд, не говорячи ні слова, але потім не витримав.                            

- Каталіно, скажи мені, я щось роблю не так? - врешті сказав Дрейк.                                                      

- Ти зараз про що? - але я прекрасно все розуміла, однак просто не мала для нього відповіді.              

- Я ж прекрасно бачу, що ти мене уникаєш. Послухай, якщо ти не хочеш більше продовжувати наші стосунки, то краще прямо скажи мені і все. Я не маленький хлопчик, зрозумію. - він зупинився та уважно подивився на мене. - Ти важлива для мене, і я не можу бачити твою байдужість.                

Я розуміла, що йому і справді важко. Однак я не знала, що саме зараз відповісти. З одного боку Дрейк справді подобався мені, і я цінувала ці стосунки. З і ншого ж я досі не могла розібратися в своїх почуттях. Не розуміла, що для мене значить Адам. І це стало так дивно. Пам'ятаю як раніше я мріяла, що матиму хлопця, з яким в нас все буде взаємно. А коли нарешті це сталося, то я просто все псую.  

- Дрейку, я маю до тебе почуття. Але зі мною щось відбувається зараз. Просто не знаю, що мені робити. - я намагалася не дивитися йому в очі. - Я не хочу з тобою розставатися.                           

- Тобто ти хочеш і мене поряд тримати, і не будувати нормальні стосунки. Цікаво, але я все зрозумів. - сказав хлопець.                                                                                                                                       

Дрейк вже розвернувся аби піти, але я втримала його за руку, а тоді ніжно поцілувала. Не знаю навіщо я це зробила, але відчула, що так зараз було потрібно. Я не хотіла втрачати ці стосунки, але і в почуттях не розібралася. Можливо зараз я не гарно вчиняю, адже це схоже на маніпуляцію. Та чомусь саме так і зробила. Після поцілунку ми трохи відсунулися одне від одного, і я подивилася в його очі.  

- Дрейку, я справді зараз не розумію, що зі мною таке. Стільки всього сталося. Я навіть не знаю всієї правди про себе. - почала я. - Тому прошу, дай мені час з усім розібратися.                                            

Він дивився мені в очі, намагаючись зрозуміти, чи говорю я щиро. Сама винна, що він сумнівається в моїх почуттях. Я і сама в них не впевнена. Потрібно було б просто відпустити, але я не могла. Щось зупиняло мене. Але потім я побачила по його погляду, що він здався. Почуття Дрейка набагато сильніші за мої. І я б мала змусити себе по-справжньому закохатися в нього. Але серцю неможливо наказати, як би я не намагалася.                                                                                                            

- Добре, - видихнув хлопець. - Я згоден почекати. Аби після цього все стало на свої місця.             

- Дякую. - посміхнулася йому я.                                                                                                            

Той вечір ми таки провели разом, адже я справді хотіла все хоч трохи виправити. А з голови ніяк не йшли слова Делії. Можливо я і справді закохана в Адама, а з Дрейком зараз обманюю і себе і його. Ну що ж, доведеться просто чекати. Час точно розставить все по своїх місцях. На ранок я досі була у своїх думках, що навіть не помітила, як налетіла на Томаса. Ми з ним не дуже то й спілкувалися, нас навіть друзями назвати неможливо. Але Делія не раз мені розповідала, який він чудовий. Та я не могла цього ні підтвердити, ні заперечити.                                                                                                                      

- Каталіно, ти в порядку? - стурбовано спитав він.                                                                                  

- Так, - відповіла я. - Все добре.                                                                                                                     

Ну не хотілося мені зізнаватися, що в моїй голові зараз стільки різних думок, що я не можу їх просто контролювати. Та й Томасу точно було байдуже до цього всього. Тому просто краще якось відсторонено відповідати та й все. Але хлопець мене здивував.                                                      

- Я бачу. - він уважно дивився на мене. - Так, підемо зі мною.                                                                 

- Куди? - не зрозуміла я.                                                                                                                           

- Не задавай зайвих питань, а просто йди. - посміхнувся Томас.                                                             

Я рідко могла побачити його посмішку, але зараз це таки сталося. Він кудись повів мене, вийшовши за територію Академії. Та коли я побачила, куди ми прямуємо, то неабияк здивувалася. Навіщо йти до саду? Я не дуже то й любила квіти, а тому там ніколи й не бувала. Але ми підійшли до якихось квітів, а тоді Томас опустився просто на землю. Він поглядом дав мені зрозуміти, аби я зробила те саме. Не розумію, для чого це все.