Глава 4

Алекс одразу ж забрав ту річ, аби дістати з неї хоч якусь інформацію. Він діяв рішуче, навіть трохи стривожено, адже розумів, наскільки це все може бути важливо. У його очах я читала обережність і напругу — він не міг собі дозволити промах.

Той артефакт, який ми знайшли, явно мав у собі щось особливе, щось, що могло змінити усе. Алекс знав, що не можна майже нікому довіряти таке, тому допоможе йому Брай, але він триматиме нас в курсі. Це рішення видалося мені правильним. Хто-хто, а Брай умів працювати з інформацією. Але попри це я відчула неспокій.

Чомусь я не хотіла, аби хоч хтось дізнався про це, тому вмовила його та Адама мовчати навіть при інших драконах. Усередині мене боролися страх і відчуття відповідальності — мені здавалося, що чим більше людей знатимуть, тим більша небезпека. А ще — мені не хотілося розголосу. Це було наче щось наше, особисте, й відчуття загрози тільки посилювалося від кожної зайвої пари очей. А поки ми очікували хоч якихось результатів, я вирішила зосередитися на навчанні. Все ж це мій останній рік в Академії Метаморфів.

І хоч раніше я не особливо хотіла тут навчатися, та зараз для мене це було і справді важливо. Можливо, колись мені здавалося, що Академія — це просто ще одна сходинка до великого майбутнього, яке майже визначене моїм прізвищем. Та тепер усе змінилося. Певно це все через те, що я стала драконом. Цей новий стан відкрив мені очі на інші речі — я стала бачити світ інакше, глибше, зсередини. Ще й тема в нас сьогодні доволі цікава.

На парі "Видів магічних здібностей" ми проходили тему драконів. І я справді сподівалася вивчити щось нове. Вперше за довгий час я відчула, що ці знання можуть стосуватися мене напряму. Саме з таким настроєм я сіла біля Делії, що якраз активно щось шукала в книзі. Вона метушилася, її обличчя було зосередженим, а брови зведені докупи — вона явно панікувала.

— Я не робила домашнє завдання, — швидко сказала вона, навіть не дивлячись на мене. — І часу зовсім немає, аби хоч щось встигнути.

В її голосі вчувався відчай. Мене це трохи здивувало — вона зазвичай усе контролювала. Певно такий стрес може звести з розуму будь кого. Навіть мою вічно зосереджену подругу.

— Деліє, можливо, я тебе і розчарую, проте це не обов'язково, — сказав Томас, сідаючи поруч зі своєю дівчиною. Його тон був спокійним, навіть трохи поблажливим. — В нас сьогодні абсолютно нова тема, тому ніхто й нічого не буде перевіряти. Можеш спокійно видихнути.

І вона справді це зробила, адже для Делії було дуже важливе навчання. Вона не хотіла втратити позицію в рейтингу. Її досконалість іноді мене навіть дратувала, але я розуміла — це її спосіб утвердження в світі.

Однак я це не дуже розуміла. Коли ти народився з прізвищем Варгас, то такі речі зовсім не турбують. Я знала, що все одно отримаю якусь посаду, адже до того ж мій брат ректор. І хоч це виглядало як привілей, насправді воно лише додавало відповідальності. Та все ж я старалася навчатися, аби не підводити Алекса. Для нього я була більше, ніж просто сестра. Він завжди бачив у мені потенціал, і я не хотіла зрадити його довіру.

Коли до аудиторії увійшов викладач, містер Морган, всі затихли. Він був досить суворим, проте так цікаво розповідав нам свій предмет, що я навіть не помічала, як проходив час. Його уроки завжди мали в собі щось більше, ніж просто матеріал.

Містер Морган почав щось активно писати на дошці. Його рука ковзала швидко, впевнено, залишаючи на дошці великі білі літери. Зараз ми починаємо вивчати тему драконів, і коли я побачила, що там написано, то завмерла.

"Долина драконів".

— Всім доброго дня, сьогодні ми з вами починаємо нову та дуже цікаву тему. Дракони, — викладач посміхнувся. Його погляд пройшовся аудиторією, неначе він шукав когось конкретного. — Насправді вам всім дуже пощастило, адже ми можемо спостерігати за останніми драконами та їх магією.

Я розуміла, що зараз він говорить про нас п’ятьох. В аудиторії на мить повисла напруга. Деякі погляди навіть звернулись до нас, адже вже всі прекрасно знали про силу драконів.

— Але існує одна досить гарна легенда. Колись була ціла долина драконів, що була відкрита для будь-яких метаморфів, - продовжив викладач. – Саме там дракони могли себе почувати в абсолютній безпеці та знайти відповіді на ті запитання, які їх турбували. І був у них хранитель, що оберігав це місце, - в аудиторії панувала тиша. – Та все ж метаморфи почали суперечку про те, хто володітиме тим місцем, тому і довелося приховати долину. З того часу ніхто так і не бував у ній, та й не відомо, чи вона справді існувала. Але це особливе місце, яке неможливо знищити.

Ось тепер в мене є пару запитань. Тобто долина справді існувала. Але ж її не можливо знищити. Невже Даніель сказав мені неправду? Та потрібно просто поговорити з чоловіком, і тоді він мені все точно пояснить. Я впевнена в цьому. Він мені не збреше… сподіваюся.

Проте треба зачекати. Можливо ще зараз щось цікаве розкажуть. Однак далі нічого не було цікавого. Лише якісь прості факти, що ми й так знали. Викладач говорив про класифікацію драконів, типи вогню, крил, але мені здавалося, що він просто тягне час. Однак кінець пар пройшов досить нудно. Я весь час витала у своїх думках, намагаючись розібратися в собі.

Чомусь на думку приходив Адам, адже він займав якесь досить важливе місце в моєму серці. І це мене лякало. Я досі не розуміла, хто він для мене. Він був поряд, завжди підтримував, іноді мовчки, іноді з посмішкою, але я відчувала — він щось більше, ніж просто друг.

— Каталіно, ти мене взагалі слухаєш? — Делія вирвала мене з думок. Її голос був трохи обурений, але водночас турботливий. — Бачу, що ні. І про що задумалася?

Зараз ми сиділи в неї в кімнаті, адже збиралися влаштувати дівчачі посиденьки та послухати музику через якийсь пристрій, що ми дістали в одногрупника. Він його привіз з землі. Ця техніка була застарілою, але мала свій шарм. Проте я настільки задумалася, що просто не помічала нічого навколо. І, скоріш за все, Делія не раз зверталася до мене, однак я нічого абсолютно не чула й не розуміла.