Глава 3

Після того, що я побачила у лісі, я не могла викинути з голови те, що чорний дракон був прямо переді мною. Раніше я могла списати все на дивну магію, оптичну ілюзію чи просто банальне "здалося", але цього разу все виглядало надто реально, щоб відмахуватися. Ліс Сновидінь не піддавався чаклунській магії — будь-які чари, ілюзії чи спогади не могли впливати на нього, тож усе, що я відчула, було більш ніж справжнім.

Я сіла на край ліжка, намагаючись відтворити все в пам’яті. Чорний дракон… його темна луска блищала навіть у тьмяному світлі місяця, очі палаючими вогнями стежили за кожним моїм рухом. Навіть повітря навколо здавалося важким, наповненим магією, яка не піддавалась жодному аналізу. І в той момент я зрозуміла, що це більше, ніж просто зустріч із міфічною істотою — це була загроза, яку не можна ігнорувати.

Чорний дракон став такою ж загадкою, як і смерть моїх батьків. Можна було б шукати зв’язки між цими подіями, але зараз важливішим було зрозуміти, що відбувається в Лісі Сновидінь. Моя увага зосередилась на деталях: на деревній корі, яка здавалася обпаленим металом, на тиші, яку порушували лише віддалені звуки нічних тварин, на відчутті, що щось невидиме стежить за нами.

Того вечора я сиділа у своїй кімнаті, намагаючись зробити домашнє завдання. Навіщо взагалі задають його на останньому курсі Академії? Моя звичка залишати все на останній момент, як завжди, грала проти мене. Навколо панувала темрява, і всі вже давно спали, крім мене. І тоді я відчула дивне, ледь помітне передчуття, яке почало підштовхувати мене до Лісу Сновидінь.

— Молодець, Каталіно, — пробурмотіла я сама до себе. — Ти маєш піти туди, де зникають метаморфи.

Це не було відчуттям небезпеки, а чимось іншим — покликом, що тягнув мене вперед. Артефакт не нагрівався, отже поруч не було чистої магії. Це означало, що в лісі відбувається щось зовсім інше, і я повинна була перевірити. Хоча чому? Я ж не санітар лісу, не слідчий і не воїн. Але відчуття боргу прокинулося в мені. Тому, взявши зброю, я тихо вислизнула з кімнати і попрямувала до виходу з Академії. Коли вже майже опинилася на дворі, мене зупинив знайомий голос.

— І далеко ти зібралася? — обернувшись, я побачила Адама. — Тільки не розказуй мені, що ти сновида або просто вирішила подихати свіжим повітрям. Я в таке точно не повірю.

Чудово. Його мені ще тут не вистачало. Я не хотіла зараз пояснювати свої дії, особливо після нашої останньої відвертої розмови, яка залишила у мені певний неспокій. Адам викликав у мені емоції, які я не могла зрозуміти. І зараз вони тільки посилилися.

— Я йду перевірити деякі речі, — почала я, намагаючись здаватися спокійною. — Тільки це нічого не означає.

— Так, Каталіно, кажи мені правду, — посміхнувся він. — По очах бачу, що ти щось задумала. Тому я чекаю на справжнє пояснення.

Як він це зрозумів? Невже він знає мене настільки добре? Ми не так вже й добре знайомі, але він одразу розгадав мої наміри. Виходу не було — доведеться відверто розповісти.

— У мене є передчуття щодо Лісу Сновидінь. Я повинна перевірити там усе, — сказала я. — Все, заспокоїв совість? Тепер я піду.

— Я не пущу тебе туди саму, — посміхнувся Адам. — Я піду з тобою, і мені байдуже, якщо ти проти. Це занадто небезпечно.

Хм. Вибору у мене не залишалося. Проте я відчула дивне полегшення від його присутності. Хоча розуміла, що в реальній небезпеці він навряд чи буде корисним — скоріше тікатиме або кликатиме на допомогу. Але останнім часом Адам став сміливішим, і це помітно навіть у його погляді.

Ми обережно увійшли в Ліс Сновидінь. Адам напружився, дістав меч і слідував за мною, готовий обороняти. Для мене було дивним бачити, як він стриманий у небезпечних ситуаціях, де раніше відчував страх.

Ліс поглинав нас своєю темрявою. Стовбури дерев стояли тісно, тінь від них падала на землю в хаотичних візерунках, і лише слабке світло місяця пробивалося крізь гілки. Повітря пахло вологим мохом і старою магією, тремтячи від невидимих потоків енергії. Кожен шорох трави, кожен звук розбитої гілки здавався небезпечним сигналом, що за нами хтось стежить. Раптово відчуття різко загострилося. Я присіла, намагаючись визначити джерело магії. Ні звуку, ні руху — лише ліс, який наповнювався напругою.

— Каталіно, що таке? — не втримався Адам. — Ти в порядку?

— Тут щось є, — сказала я. — Але я не впевнена, що зможу дістати. Вода тут безсила.

— А вогонь? — запитав він, піднімаючи меч.

Я стиснула кулон в одній руці та піднесла іншу над клаптиком землі, концентруючи всю енергію. Хвилини здавалися вічністю. І раптом, перед моїми очима, в руках опинився незрозумілий браслет, який випромінював дивну магію.

— Що це таке? — спробував торкнутися Адам, але одразу відсахнувся. — Ця штука пече. Але ж я дракон вогню…

— Я вперше таке бачу, — відповіла я, ховаючи браслет у скриньку для магічних предметів, що носила з собою. — Нам потрібно віднести його до Алекса. Він щось вигадає.

Магія браслета пульсувала в моїй скриньці, немов жива. Я відчула хвилю рішучості. Ця річ могла стати ключем у розслідуванні зникнень метаморфів. І якщо серед нас є зрадник, ця знахідка стане тим, що допоможе відкрити правду.

Адам, попри свою невпевненість, стояв поруч, готовий крок за кроком слідувати за мною в темряву Лісу Сновидінь. Його присутність була водночас підтримкою і нагадуванням про небезпеку. Ліс, чорний дракон, та дивний магічний браслет — усе це складалося у картину, яка вимагала від нас рішучості, уваги та взаємної довіри.

Ми повільно рушили далі. Ліс ніби жив, шепочучи нам щось на вухо, таємниці, які він зберігав протягом століть. Я відчула холодний вітер, що здавалося, проніс крізь мене. Артефакт у скриньці теплішав, як ніби розпізнавав присутність чужої енергії. Адам спостерігав за кожним моїм рухом, напружено вдивляючись у темряву.

— Ти готова до всього, що може статися тут? — тихо запитав він.

— Готова або ні, — відповіла я, — але тепер відступати немає куди.