Глава 2

Навчання в Академії нарешті почалося. І я тепер справді відчула якесь полегшення. Це був останній рік тут, і я збиралася отримувати все по максимуму. Тим паче мені по-справжньому подобалось навчатись. Особливо коли я стрімко підіймалась по сходинках рейтингу. Все частіше я могла перемогти своїх одногрупників, і мені хотілось покращувати свої навички.

Однак вже мої дні перетворювалися на справжній кошмар. Зранку в мене були пари разом з іншими студентами, по вечорах тренування з Адамом та Алексом, а ще ж не варто забувати про спільні заняття драконів. Так як я вміла перетворюватись, ми активно працювали над відточуванням майстерності. В наш небезпечний час це як ніяк актуально.

Навіть з Дрейком майже не бачилися. Лише зрідка вдавалось викроїти кілька хвилин для наших стосунків. Хоча цього було страшенно мало. Так вже склалося, що в мене на нього просто не залишається часу. Але гра варта свічок. Я маю бути готовою до будь-чого. Ніхто не знає, що на нас чекатиме в наступний момент. А від мене очікують якихось надзвичайних можливостей. І все частіше я чую, що маю відповідати своїм видатним батькам. 

Минулого року теж ніхто не був готовий до того, що на Академію будуть нападати. І це коштувало нам життя метаморфів. З великими труднощами, проте нам вдалось впоратись. Але ціна була надто високою. Тому цього не має повторитися.

От і сьогодні нас Алекс вирішив зібрати, аби ми перевірили частину Лісу Сновидінь. Хоча це і не було безпечним місцем навіть в звичайний час, та зараз воно стало синонімом слово страх. Не кожен би наважився ходити туди. Проте існують певні традиції. Тому все частіше там стали пропадати метаморфи, і ніхто не знає, чому саме. Його вже кілька разів перевіряла варта, однак ніяких результатів не було.

Та все ж вирішили, що дракони більш компетентні в цій справі. Ми здатні бачити магію там, де її не видно іншим. Тим паче в нас є якесь вроджене відчуття. Тому був шанс, що ми зможемо допомогти.

І зараз ми чекали на мого брата, адже уявлення не мали де і звідки починати. З одного боку мені було трохи страшно, адже ми не знаємо, що на нас там очікує. Але я ж єдина тут, хто проявив свою силу в повному обсязі. Та й вмію за себе постояти. Так що точно дам раду, якщо звичайно на нас не чекатиме ціла армія монстрів. Тоді лише тікати та кликати на допомогу.

Але якраз саме я і можу бути спокійною. Адам же удавав, ніби все добре, але я відчувала, що він дуже сильно хвилюється. Мені хотілось якось підтримати його, проте не зможу це зробити так, аби інші не помітили. За мить з'явився мій брат. Алекс вигляд досить втомлено. І це не дивно, адже він майже не спав останнім часом.

Інколи я задумуюся, а чому дракон не обрав його, адже це просто ідеальний кандидат. Сильний, сміливий та розумний. Він завжди першим ставав на захист слабших, мав неймовірну витримку та беззаперечний авторитет серед студентів.

Але чомусь не судилося. Напевно, доля так сильно хотіла захистити хранительку артефакту, що вирішила подарувати їй цю силу. Або тут приховується щось більше. Щось, що ми ще не можемо осягнути. Я стояла, дослухаючись до кожного слова, яке він вимовляв.

– Всім доброго дня, – просто відповів він. Його голос завжди був спокійним, але зараз у ньому відчувався легкий натяк на тривогу. – Сьогодні замість тренування ми маємо перевірити ліс. Якщо ви знайдете щось підозріле, то маєте одразу ж повідомити нас. За кілька хвилин ще підійде Брай, тому самі нікуди не лізьте. Це робота не для студентів, проте нам потрібні чутливість драконів. Відчуєте небезпеку — кличте інших. Зрозуміло? – всі кивнули. – Чудово, тоді Делія, Адам та Каталіна перевірять Західну частину. Томас, Ліам, Брай та я — східну. Всім нам удачі, аби все пройшло спокійно.

І ми справді сподівалися, що саме так і буде. Напевно, Алекс подумав, що ми будемо в безпеці, так як тут двоє найкращих студентів та дракон, що може перетворюватись повноцінно. Хоча він і не знав всієї правди та не вмів оцінити весь масштаб ризиків. Брат сподівався, що ми впораємось. Однак я не впевнена, що все буде саме так. Коли це в Академії Метаморфів було спокійно?

Ми вирушили у бік Західного кордону лісу. Сонце ще не встигло піднятися високо, і тіні між деревами здавалися неприродньо довгими. Повітря було наповнене пахощами моху, вологи і чогось... невловимо старого.

Ми почали патрулювати ліс, але я не бачила абсолютно нічого дивного. Пам'ятаю, як з самого дитинства мені розповідали історію про це місце. Ніби тут живе дуже страшний метаморф, що їсть маленьких дівчаток, які не слухаються своїх батьків.

Зараз я розумію, що це все не правда, але тоді й справді вірила. Хоча навряд чи з власної волі пішла би сюди. Та зараз тут було щось інше. І ми маємо все вияснити. Та час йшов, але нічого не змінювалося.

– Навіщо ми взагалі тут? – обурювалася Делія, спотикаючись об коріння. – Все вже кілька разів перевірили, і нічого підозрілого. Але метаморфи продовжують зникати. Зрозуміло, що тут щось інше. І ми явно не знайдемо.

– Досить тобі бурчати, – посміхнувся Адам, намагаючись зберегти легкість атмосфери. – Можливо, ми відчуємо якусь магію. Сама ж знаєш, що чаклуни сюди не ходять.

Це правда, адже ця місцина ніби зачарована. Тут їх магія стає слабкішою. Брат мені розповідав, що у нашому світі існують такі території, що належать лише певному народу. І саме там магія інших послаблюється або повністю зникає.

Ось так і у лісі сновидінь. Для цього і потрібні ми. Я відчувала, як артефакт на моїй шиї починає нагріватися. Це так дивно. Я вже давно знаю про нього, однак ще жодного разу навіть не намагалася використати силу.

Я її ніби відчувала, проте не знала як керувати. Арін міг навіювати іншим, змушуючи їх робити те, що він забажає. Значить, в мене мало б вийти те ж саме. Але я не впевнена, що хочу цього. Це вже занадто складно для мене.

– Каталіно, ти взагалі тут? – перервала Делія мої думки. – Ми до тебе вже кілька хвилин говоримо, а ти абсолютно ніяк не реагуєш.