Глава 1

Нарешті я повернулася додому, в Академію. Ці довгі канікули закінчились, і я починаю останній рік навчання. Ніколи б не подумала, що зможу це місце вважати своїм домом. Проте саме так і було. Я хотіла бути серед своїх друзів, і ми зможемо провести цей рік, вивчаючи особливості драконів.

Я не хотіла повертатися в маєток Варгасів, адже відчувала себе там чужою. І тепер зрозуміло чому. Для мене це не було домом, я набагато зручніше себе відчувала у родинному маєтку. А коли я відновлю його, то він буде просто неймовірним. Навіть в будинку Мералісів мені було набагато комфортніше, а я ж метаморф. Там вони приймали мене такою, яка я є, не думаючи ні про що.

Таке відчуття, ніби від мене батьки постійно щось приховують, і мені не потрібно цього знати. А від цього лише сильніше прокидається цікавість. Особливо з голови не йшла та розмова з батьком, коли він просив доступ до мого маєтку.

Але зараз я тут. Шкода, що лишився тільки один рік, а потім мені доведеться знайти роботу. Не думаю, що це буде надто важко, тим паче враховуючи, що я маю силу дракона. І якщо раніше я хотіла якусь тиху та спокійну професію, то тепер такого точно не буде. Я зможу навіть працювати при Варті та оберігати всіх від небезпек.

Хоч я і робила певні успіхи в тренуванні, та все ж сумніваюся, що мені світить якась значна військова посада. Принаймні не одразу. Я зможу використати свій дар на користь, а потім дослужитись до чогось більшого. Але маю ще цілий рік, аби подумати про це.

Та потрібно вже щось вирішувати. Принаймні в якому напрямку рухатись, аби зосередитись на цьому. Час досить швидко пройде, а ми вже в наступному семестрі маємо дати хоч приблизну відповідь та готуватись до роботи.

Я досить швидко розклала свої речі, адже майже нічого з собою не брала. Та й не хотілось зараз сидіти в чотирьох стінах. Енергія буквально вирувала в мені, як і радість від повернення. На жаль Делія ще вдома, і приїде лише завтра, як і майже вся Академія. Вони намагалися як можна більше часу провести з родиною. І я справді була рада за неї, адже ніхто не знав, що з нами буде завтра.

Десь за годину захотілося подихати свіжим повітрям, і я відправилася на своє улюблене місце. Перед закінчення навчання я знайшла тихий закуток, де було велике вікно, що відкривало краєвид на Ліс Сновидінь. Тут було весь час не надто багато людей, адже це були закинуті класи, які майже не використовувались. Колись, коли нас було більше, то в цьому була потреба. Та зараз не потрібно. І там було досить зручно.

Тому я і попрямувала туди. Мені хотілось побути наодинці зі своїми думками. Однак яке ж було моє здивування, коли там вже сидів Адам. І чому він так рано приїхав? А найголовніше — що робить на моєму місці? Я думала, що його ніхто не використовує крім мене. Принаймні раніше я тут Адама не бачила.

Хоча може воно було його до того, як прийшла я. В будь-якому випадку, мені байдуже. Я прийшла сюди, і нікуди не збираюся. А тому тихенько підійшла та присіла поряд. Хлопець навіть не відірвав погляду від лісу. Цікаво, а про що Адам думав? Та й чи помітив він взагалі мою присутність? Думаю так, все ж він бойовий метаморф. Інстинкти спрацьовують навіть раніше, ніж встигаєш подумати.

- Адам... - почала я, не знаючи, що сказати.

- Дай вгадаю, хочеш знати чому я приїхав раніше? - сумно посміхнувся він. – Тобі ж як завжди потрібно дізнатись відповіді на всі запитання.

Ну що ж, я не проти. Тому що мене це справді цікавило. Я помічала, що за його посмішкою завжди щось приховувалося. Ми всі зберігаємо секрети, та Адама це руйнувало зсередини. Кожного разу, коли зачіпаєш те, що його турбує, він ніби відсторонюється. Хлопець не хотів нікого підпускати ближче, адже щось в його минулому було занадто важким.

І я розуміла, що він не розкаже мені нічого, адже ми ніколи й не були близькими. Я почала якось по іншому на нього дивитися. І мені справді було шкода цього хлопця, адже по-справжньому він не мав друзів. Таке відчуття, ніби Адам завжди був самотнім. І він так звик до цього, що тепер і не може нічого змінити, навіть якби і хотів.

- А хіба ти мені скажеш правду? - відповіла я. – Великий Адам Таунсенд когось підпустить близько до себе.

- Не знаю. Я не впевнений, що ти можеш зрозуміти це. Та й не хочу бачити розчарування в твоїх очах, - Адам продовжував дивитися на ліс. - Думаю, якщо я спитаю те ж саме, то почую лише тишу.

- Мені некомфортно в тому домі. В домі, якому я виросла, - швидко перебила його я. - Розумієш, я завжди там була чужою, адже не відповідала їх очікуванням. І тепер це лише посилилося, - я похитала головою. - З того часу як я дізналася про те, що мої рідні батьки померли, не можу думати ні про що інше. Це ніби ти розумієш, що є якась дуже важлива частина тебе, але вона втрачена назавжди. Не знаю як впоратись з цим.

Я б не змогла пояснити чому вирішила зараз поділитися з ним, але таке відчуття, що він мене зрозуміє. І я не знала як це пояснити. Просто розумію це, і все. Мені було комфортно поруч з ним. Адам хороша людина, і він зовсім не такий, як здавався мені раніше. Два роки я взагалі не звертала на нього уваги, а тепер все інакше.

Хотілося хоч з кимось поговорити та розповісти все, але не можна. Мене так обтяжує знання того, що на моїй шиї зараз висить могутній артефакт. І ніхто не знає про це, адже це було надто небезпечно. Я не могла комусь настільки довіряти, аби розповісти це.

Я мала змогу трохи дізнатися про артефакт. Відомо, що він може підкорювати інших своїй волі. Навіть представників інших рас. І це справді важко, але я намагалася не думати про це. Та й не відомо як саме це проявлялось. Навряд чи я зможу використовувати настільки сильну магію. Це точно не підвладне звичайним метаморфам.

- Знаєш, я тебе розумію. Я втратив дуже важливу для мене людину. І хоча вже й пройшло стільки років, та важко змиритися. Особливо знаходитися вдома, - останні слова він майже прошепотів. – Кожного разу я ніби тікаю в Академію, де нарешті зможу бути собою. Тут немає тих, хто засуджує мене, бо знає правду.