Розділ ІІ

Ліс… Темний, тісний, таємничий. Він завжди був надто небезпечним, навіть для тих, хто відчував себе сильним. Крона дерев здавалася куполом, що поглинає світло, і навіть сонячні промінчики, пробиваючись крізь гілки, перетворювалися на тонкі смуги сріблястого туману. Повітря було насичене запахом вологи, старої кори та чогось такого, що важко було назвати словами. Тут час тягнувся інакше, наче сам ліс вимірював його по власних правилах. І таємниці з’являлися щодня, наче самі дерева народжували їх серед своїх коренів і тіней.

Леон завжди ненавидів це місце. З дитинства в пам’яті залишалися історії про тих, хто сюди заходив і більше ніколи не повертався. Особливо небезпечним цей ліс був для метаморфів із слабкою магією. Леон добре знав, що його дар — нікчемний у порівнянні з тим, що показували інші. Його не взяли навіть до Академії, адже його магія не відповідала навіть мінімальним стандартам. Для інших це була б дрібниця, та для нього — рана, що глибоко впивалася у серце.

Хоча можна було б спробувати на викладацький напрям, проте Леона це зовсім не цікавило. Він не бачив себе серед тих, хто розповідає про чужі досягнення, наче сам не здатен на щось більше. Його мрія завжди була одна — факультет бойових метаморфів, де можна було б відчути себе сильним, показати всім, що його дар не нікчемний. Але доля розпорядилася інакше. Чотири роки марних спроб, і хлопець так і не потрапив туди. Його шлях був іншою дорогою, кам’янистою й небезпечною.

Зараз Леон опинився у Лісі Сновидінь добровільно. Він хотів довести всім — і собі насамперед, що він не боягуз. Хоча страх завжди стояв поруч, він відчував його як холодний подих за плечима. Кожен крок по м’якому ґрунту, всіяного корінням і опалим листям, здавався крихким мостом між життям і небезпекою. Він збирався виконати всі умови, аби потім з гордістю розповідати, як героїчно пройшов ліс. Можливо, навіть у майбутньому зможе спробувати вступити на наступний рік, і тоді ніхто вже не зважатиме на рівень його сили. А поки — час для тренування бойових мистецтв, зміцнення тіла і духу.

Для тих, хто не вступав до Академії, дорога була вузькою і малообіцяючою. Знайти роботу можна було, але варіантів було небагато. Приватні викладачі, дрібні підробітки — це не для нього. Обіцяне місце вже чекало, але Леон не хотів підлаштовуватися під обставини, він прагнув самостійності. Його гордість не дозволяла просто так скласти руки, навіть якщо виходу не було.

Ліс Сновидінь лякав своєю густотою і темрявою. Пробитися крізь переплетення дерев, що ховалися у тумані, було складно. Кожен звук — хрускіт гілки, шелест листя — змушував серце битися швидше. Хлопець знав: варто лиш на мить втратити пильність, і все може обернутися катастрофою. Та він вперто йшов уперед, намагаючись придушити страх. Десять хвилин — і він зможе піти додому. Хоч ніхто цього й не перевірить, він сам знатиме, що подолав себе.

Він прислухався до власного дихання. Серце гучно билося, відчуття адреналіну огортало його шкіру. Відчуття, наче ліс сам спостерігає за ним, нагадувало про те, що тут не він головний. Але страх і хвилювання змішалися з рішучістю. Ці десять хвилин мали стати його особистою перемогою.

Проте коли час майже сплинув, щось змінилося. Легка тривога, що супроводжувала його від самого входу, перетворилася на гострий холод у спині. Хтось тихо підкрався ззаду. Леон не почув кроків, не побачив тіні. І раптом світ навколо нього провалився у темряву.

Несподіванка забрала всі сили, і страх прокотився хвилею, що паралізувала тіло. Хлопець відчув, як щось невидиме, але неймовірно могутнє, захопило його думки. Серце забилося шалено, руки тремтіли, ноги хотіли знести землю з-під себе. Темрява здавалася живою: вона обнімала його з усіх боків, зникаючи у глибокому, бездонному вакуумі.

Леон спробував крикнути, але горло відмовило. Його розум прагнув знайти логіку, хоч якась нитка, що витягне його з цього кошмару. І тоді він помітив слабке світло попереду — ледь помітну лінію, яка розрізала густу темряву. Це була його єдина надія. Крок за кроком, долаючи тремтіння і страх, він рушив уперед.

Кожен звук тут був важливий: шелест листя, який розходився під ногами, глухий стукіт гілки десь удалині, навіть дихання, що здавалося гучнішим, ніж він сам. Леон відчував, що ця темрява випробовує не лише його тіло, але й дух. Він розумів: тут не можна дозволяти собі слабкість. Кожна дрібниця могла стати смертельною пасткою.