Глава 10

Весь час до від’їзду до Академії ми проводили разом, однак я не відчувала тут справжнього щастя. На людях я намагалася удавати, що все добре, але все частіше проводила час наодинці у своїй кімнаті. Вона ставала моїм прихистком, маленьким острівцем, де я могла відчути себе самою собою. Там я могла слухати свої думки, спостерігати, як світ проходить повз, і ніхто не вимагав від мене бути кимось іншим. Справді хотілося вже повернутися на навчання. Там я зможу закінчити останній рік, а потім нарешті переїхати в свій власний маєток.

Не знаю, чому мені було так некомфортно тут, хоча поряд весь час був Дрейк. Він намагався створити відчуття звичного комфорту, але щось у мені зупиняло. Я так і не наважилася зробити крок назустріч новому рівню стосунків з ним. І він, схоже, не наполягав. Можливо, він відчував мій внутрішній спротив і тому не хотів порушувати межі. Ні, це не було вперше, коли щось стримувало мене, але тепер відчуття було сильнішим, ніж будь-коли. Можливо, з часом все зміниться, і я буду готова.

А зараз настав час збиратися. Я не брала багато речей — ніколи не любила перевантажені гардероби. Все, що мені було потрібно, вміщалося у невелику сумку. Але після закінчення навчання я планувала обрати свій стиль самостійно і облаштувати своє життя за власними правилами. У цьому була певна свобода, яка зігрівала серце і змушувала забувати про невпевненість.

Брат уже був готовий, як і Дрейк, і вони чекали лише на мене. Для них це було набагато простіше: хлопець приїхав з валізою, а Алекс обмежився лише одним рюкзаком. Я посміхнулася, дивлячись на їхню невимушеність і готовність чекати мене. І водночас у душі зріло відчуття смутку — ці люди завжди були поруч, але, здавалось, я залишалася наодинці у власному світі.

Вчора я ще раз зайшла до кімнати мого рідного батька і взяла звідти кілька дрібничок на пам’ять. Нічого великого чи значимого для інших, але для мене ці речі були безцінні. Кожен предмет ніс у собі спогад, відчуття дому, тепла і минулого, яке я ніколи не зможу повторити. Один браслет, який я забрала, здавалося, ніби притягував мене до себе. Я обережно ховала його в сумку, відчуваючи, як невидима нитка зв’язує мене з минулим.

З такими невизначеними часами і постійними небезпеками не знати, що буде завтра, було тривожно. Уже один маєток зруйнували, і хто знає, що чекає на цей. У голові крутилися думки: чи встигну я підготуватися, чи вистачить сил, щоб втримати контроль? Іноді здавалося, що навіть маленька деталь може змінити весь хід подій. Аж раптом у двері постукали.

— Заходьте, — сказала я, намагаючись приховати здивування і тривогу.

Двері відчинилися, і на порозі стояв батько. Дивно — раніше він ніколи не був сентиментальним, щоб приходити і прощатися особисто. Та цього разу він прийшов, і щось у його погляді видавало серйозність. Його очі були глибокими, сповненими емоцій, які він рідко дозволяв собі показувати. Я відчула передчуття: щось тут не так. Він підійшов ближче і присів поряд. Я очікувала, що він скаже щось важливе.

— Каталіно, я хочу, аби ти знала, що ми тебе дуже любимо, — почав він. — Незважаючи на те, що ти нам не рідна… Це твій останній рік в Академії Метаморфів, далі тебе чекає доросле, самостійне життя. Я розумію, що ти можеш захотіти жити у родинному маєтку Діани та Самаеля. І ми можемо допомогти відновити його, якщо даси нам дозвіл увійти туди, адже на будинку досить сильна магія.

Я насторожилася. Він ніколи раніше не виявляв бажання щось робити з цим маєтком. Хоча до цього він ніколи й не згадував свого брата, тому особливої дивини не було. Раніше я б, мабуть, погодилася, але зараз щось стримувало мене. Можливо, я стаю параноїчкою, але краще бути обережною. Я сама можу все зробити, і не хочу, щоб хтось ще бродив моїм маєтком.

— Я поки нічого не хочу змінювати там, але дякую, що запропонував, — посміхнулася я, намагаючись приховати свої сумніви. — Думаю, потім можна буде щось вигадати. Коли я закінчу Академію, подумаю про це.

— Ну, як знаєш. Я просто хотів допомогти тобі, — сказав він, і мені здалося, що в його голосі звучало хвилювання або навіть смуток. — Збирайся, не буду заважати.

Він просто пішов, залишивши мене одну. Я стояла на місці, відчуваючи дивне поєднання тривоги та непорозуміння. Що це було? Чому раптом він став настільки уважним? Якби це був не батько, а хтось інший, я б вирішила, що хтось намагається пробратися в мій маєток, можливо, шукає бібліотеку або щось цінне. Але це був саме він, і відповіді я так і не отримала.

Я сіла на ліжко і глибоко видихнула, обдумуючи його слова. Хоч усе виглядало простим на поверхні, всередині мене зріло почуття тривоги. Дивні речі траплялися останнім часом, і навіть така дрібниця, як його несподіваний візит, могла мати значення. Я вирішила: коли повернусь у маєток, перевірю все сама. Моя магія, бібліотека, старі записи — усе це мало зберегти відповіді на питання, які рано чи пізно спливуть на поверхню.

Я підібрала речі, закрила сумку і поглянула на браслет у руці. Він здавався теплішим, ніж зазвичай, ніби нагадував мені, що я не одна. Попри все, попереду був новий рік, новий етап у моєму житті. І я була готова зустріти його, навіть якщо доведеться протистояти не лише невідомому, а й тіням минулого, які ще не відпустили наш дім і мою сім’ю.

Мимоволі я провела рукою по стіні кімнати, відчуваючи енергію місця, і відчула, як щось тихе й невидиме шепоче мені: «Ти готова». Ці слова не звучали голосом, а лиш відлунювали в серці, наче власна магія підтверджувала моє право вибору, мою здатність самостійно визначати своє життя. І попри всі страхи та сумніви, всередині мене зародилася маленька іскра впевненості, яка обіцяла: будь-які перепони я подолаю.