Глава 7

Перша ніч в родинному маєтку пройшла досить спокійно. Навіть сни були хорошими, без усіляких кошмарів. Лише ввечері я чула якийсь шум на першому поверсі, проте не звернула на це уваги. В цю кімнату точно не увійде ніхто крім мене, а значить можна і не сумніватися. Напевно якийсь звір чи черговий розбійник хотіли увірватись в середину. Будинок досі зберігав немало скарбів.

Я ще трохи поговорила з братом. Він був так само здивований моїм рішенням залишитися тут, як і Делія. Однак Алекс хоча б намагався зрозуміти мене. І я була вдячна йому за це. Він би теж хотів відвідати маєток, адже він віками належав нашій родині. Проте не відчував того ж особливого зв’язку.

А сьогодні ж в мене грандіозні плани. Я маю навідатися в бібліотеку та дізнатися якомога більше про чорного дракона. Тому я швидко привела себе до ладу та попрямувала на перший поверх. 

Вдень в цьому маєтку можна навіть знайти якісь гарні місця. Так, вікна були зруйновані, а меблі похилились від старості. Величезна кількість пилюки та уламок усіювали килими, що раніше виглядали досить гарно. Я проходила повз великої кількості дверей, за якими навіть уявлення не мала, що могло би знаходитись.

Як виявилося, вночі хтось намагався проникнути сюди, але захист будинку не дав цього зробити. Я ж бачила лише сліди крові. Захист дуже добре спрацював, не даючи пробратись вглиб будинку. Лише до входу. Ну що ж, як я і казала, це найбезпечніше місце. Однак дивно, що він взагалі потрапив на територію. Значить це хтось, в кому тече кров Варгасів. Але я не хотіла про таке думати. Певно тут якась помилка або наш далекий родич.

Треба буде попросити Мералісів, аби допомогли з усім тут. В першу чергу треба посилити захист, аби сюди увійшла лише я та ті, кому дозволю. Знаю, що таке точно можливо. Та й потрібно справді відновити кожну кімнату. Можливо не одразу, та почати з чогось варто. Після закінчення Академії в мене буде багато часу.

Я затрималась біля дверей, що вели в батьківську спальню. Я не могла наважитись увійти сюди, та зараз справді хотіла це зробити. Тому штовхнула їх. Зі скрипом двері відчинились. Тут було все зруйновано, ще й кров на підлозі, яку ледве видно, адже пройшло вже багато часу. Можливо саме тут їх і вбили. І хтось зі злістю розніс всю кімнату.

Я більше не могла це бачити, не готова була, адже стільки картин стало перед очима. І від цього стало важко дихати. Тому я швидко зачинила двері та попрямувала в бібліотеку. Її я знайшла досить легко, адже мала план маєтку. Правда тут були найпотужніші чари захисту, які мене легко пропустили. Саме тому сюди так ніхто і не увійшов.

Вже в бібліотеці я витягнула сніданок та знайшла кілька книг. Але вони мені не дали абсолютно ніякої інформації. Чорні дракони вимерли, хоча їх сліди знаходили ще кілька років потому. Ходить легенда, що кілька з них могли вижити, заховавшись у Серединних землях. Там же лише пустеля, дракон навряд чи б вижив або сховався. Я там ніколи не була, проте мала уявлення як виглядає це місце.

Тому це все просто казка, нічого більше. Але це вже хоч щось. Я старанно виписувала будь-які згадки в блокнот, аби потім ще раз з усім розібратися. Сендвіч як раз допомагав мені думати, адже коли я не голодна, то краще можу зосередитись на навчанні. І я була настільки занурена в роботу, що не одразу ж почула голос.

- Вас хіба не вчили, що їсти за книжками не дуже пристойно? – сказав хтось. – Це рідкісні книги, якщо ви їх заляпаєте, то ми не зможемо відновити.

В той же момент спрацювали мої інстинкти, і за плечима виросли крила, а нігті перетворилися на пазурі. Останнім часом мені легше вдавалось це. Я вже очікувала небезпеки, однак сюди ж не можуть пройти сторонні. Та все ж в той момент ця думка відійшла кудись в дальній бік.

Переді мною був напівпрозорий чоловік. Він мав коротке темне волосся, сірі очі та вуса. От вони якраз найбільше виділялися. Він роздивлявся мене з сумішшю цікавості та засудження. Я навіть уявлення не мала, хто це такий? Невже якийсь привид? Та ні, їх не існує. Це лише казочки для людей з землі.

- Ти хто такий? - спитала я. – І що взагалі робиш в цьому маєтку?

- В усі часи заведено вітатися в першу чергу. І якщо ви знаходитеся без перешкод на території таємної бібліотеки, то якраз я і маю питати хто ви, - відповів чоловік. - Мої сенсори не спрацювали, і я не можу використати свою магію проти вас.

- Моє ім'я Каталіна Варгас, - я відчувала, що цей чоловік не зашкодить мені. – Я народилась в цьому маєтку.

Я сховала крила та прибрала кігті. Скоріш це спрацювало через те, що я не очікувала його появи. Але навряд чи він би зашкодив мені. І це не через те, що він напівпрозорий. Я відчувала якусь силу від нього. Проте і безпеку.

- А, то ви донька Самаеля та Діани. Вона попереджала мене, що колись ви таки з'явитеся і повернете життя в цей будинок. Дозвольте відрекомендуватися, - він мені злегка вклонився. - Моє ім'я Родерік, я хранитель цього маєтку. І я завжди до ваших послуг Леді Каталіна.

Раніше я читала про них, проте не думала, що вони все ще лишилися. Зазвичай в будинках дуже могутніх чарівників були хранителі, які захищали дім від всього. За відсутності господарів вони оберігали дім. І я так розумію, що підтримання пасток в працюючому стані це саме його рук справи. Що ж, цей маєток ще більш особливий, і я зможу залишатись в ньому, не хвилюючись за свою безпеку.

А от в Мералісів немає такого. Рейна розповідала, що в її батька був, та потім щось сталось, і їм довелось позбутись його. Так де ж Діана знайшла його? Наскільки я пам'ятаю, вона мала б врятувати йому життя, і чарівник після смерті поклявся вічно служити їй та її роду. Що ж, дуже цікаво. Але навіть він не зміг вберегти дім від руйнування. Та все ж підтримував хоч якесь життя цього маєтку роками.

- А чому ти раніше не показувався? - запитала я. – Я прийшла ще вчора, але навіть не підозрювала про твоє існування.

- Сюди так часто хтось намагається потрапити, що я не одразу зрозумів. А потім не хотілося налякати вас, Леді Каталіно, - відповів Родерік. – Я розумію, що ви вирішили провести ці дні в рідному будинку. Тепер цей маєток і я належу вам та виконаю будь-яке прохання.