4. Помста

Перш ніж повернутися додому і зіграти весілля, у нас була ще одна справа: Імператор. Він занапастив життя стільком драконам, знищив могутню расу, а досі не поніс покарання. Ми одностайно вирішили виконати пророцтво. Не дарма ж йому на роду написано було прийняти смерть від людиноподібного дракона. Пророцтва завжди збуваються, щоб ти не робив.

Ми добиралися до палацу Імператора в подобі людей. Мені дуже хотілося знову політати, але Дормевін сказав, що то небезпечно. Та й йому, мабуть, набридло стільки років бути драконом. Він так радів тому, що знову людина, кожній дрібничці, котрі ми кожен день робимо. Довгі роки для нього це все було недоступним.

— Вишневий пиріг! Як же давно я мріяв його скуштувати! — ми сиділи у таверні в столиці і набивали животи. Дормевін з таким захватом уминав кожну страву, що і я не могла встояти перед спокусою смачно поїсти, хоч зазвичай старалася не переїдати.

До Імператора ми пробралися пізно ввечері. Дормевін знав, що той любить прогулюватися садом наодинці перед тим, як лягти спати. Ми ретельно продумали план, тож зуміли дістатися саду Імператора непоміченими. Я атакувала Каговіра IV ззаду, заморозивши йому ноги, щоб він не міг втекти, а Дормевін вискочив поперед нього. Імператор не встиг навіть скрикнути, як Дормевін заморозив йому рота.

— Час розплати настав, Каговіре, — прошепотів Дормевін, хоча в нічній тиші його слова здавалися гуркотом грому. — Сьогодні збудеться старе пророцтво.

— Ти приймеш смерть від подиху дракона. Він твій кінець. Він твоя кара, — процитувала я слова із пророцтва.

Дормевін перетворився на дракона, а я вслід за ним. Тільки тоді я відступила з-за спини Дормевіна і стала поряд. Імператор скиглив, розмахував руками, але сказати і зробити нічого не міг: його рот і ноги були надійно заморожені, а магії в його тілі не було. Мабуть він просто заздрив драконам, звідти і ненависть до них, яка і призвела до пророцтва, до його сумного кінця. Ми з Дормевіном одночасно дмухнули магією, як і домовлялись: потік золотаво-рудого вогню охопив нашого ворога і він отримав те, що заслуговував — смерть.

Ми зникли так само непомітно, як і з’явились, залишивши тільки купку попелу там, де стояв Імператор. На ранок вже поширилися чутки, що пророцтво збулося, а дракони повертаються. Люди обережно раділи, сподіваючись, що наступник Імператора не повторить його помилок.

А ми поспішали додому. Вже летіли, без страху, що нас атакують. Солдати Імператора більше не полювали на нас. Вони бачили, як люди перетворювалися на драконів і розуміли, що це вже не дикуни, це люди, яких не можна вбивати.

Ми були біля самого дому, коли побачили, що назустріч нам летить дракон. Я знала, хто це. Бабуся. Вона зробила коло навколо нас і ми полетіли додому втрьох. Опустившись на галявині біля дому, ми перетворилися на людей.

— Бабусенько! — я кинулася обіймати стареньку.

— Моя люба Морвейн! — бабуся розцілувала мене в обидві щоки. — Ти впоралася! Ти його знайшла! Ти повернула нам силу! Ти ж моя особлива дівчинка!

По щокам бабусі стікали сльози щастя і я сама не втрималася від сліз. Ми стояли і плакали, поки нас не гукнув Дормевін.

— Та годі вам, дівчата!..

Бабуся обернулася до Дормевіна.

— Я знала, що знову тебе побачу, вчителю Дормевіне, — вона посміхалася.

— А я знав, що ти стримаєш обіцянку, Евіліє. Дякую тобі за Морвейн. Вона — справжнє чудо.

— А я це всім казала, але вони не вірили. От тепер будуть вірити!

Головне, що я вірила. І бабуся в мене. Завдяки її вірі я знайшла останнього дракона Альтавії з людською душею і повернула нашій расі крила. А ще знайшла особисте щастя, про яке мріяла з самого дитинства. Я 25 років йшла до своєї мрії, без сумнівів, без вагань, і в нагороду за свою незламність отримала те, чого найбільше жадала: крила і кохання. І цю історію я колись буду розказувати вже своїм онукам.