3. Замок

На моєму шляху постійно з’являлися солдати Імператора. Вони шукали драконів і нищили їх. Я їх ненавиділа, але мені часто доводилося з ними співпрацювати: я влучно стріляла з лука і вправно володіла своєю магією, але я не могла сама впоратися зі зграєю диких драконів, особливо, коли ті спускалися на землю. Величезні, сильні створіння, вони були безжальні до людей, які перетворили їх на дикунів. Хоч я їх і розуміла, і жаліла, але як і солдати Імператора була змушена їх вбивати.

«Не вб’ю я — вб’ють вони».

Залізне правило драконів. Якби ж тільки знали вони, що я на їх стороні!.. Я намагалася докричатися до їх втрачених душ, коли воювала сама, але марно! В них дійсно не було нічого людського.

На відміну від мене солдати Імператора муками совісті не переймалися. Вони навпаки раділи кожному вбитому дракону і постійно похвалялися один перед одним, хто більше вбив драконів і як швидко це їм вдалося. Чоловіки! Що з них візьмеш? Вічно міряються своїми… перемогами.

Мені було вже 25, коли я заблукала в одному з лісів далеко на сході. Я вперше мандрувала цими краями, бо тут зазвичай драконів не водилося. Але після стількох невдач мені спала думка, що можливо, варто пошукати там, де ніхто не шукає. Раптом саме там і ховається Дормевін?

Я довго йшла тим лісом, то проклинаючи Матінку-Природу, то благаючи її про допомогу. Як і бабуся я ходила тільки до її храму і не вклонялась іншим богам. У драконів завжди був тільки один бог — Природа, в інше ми не вірили. Але то було раніше. Зараз багато хто, навіть мої батьки, ходили до храму Шести богів і богинь і вклонялися їм. Коли настав час обирати, я залишилася вірною стародавнім традиціям. Така вже я — вірна і віддана аж до своїх драконячих кісток. Вся в бабусеньку.

Третього дня стежка вивела мене з лісу і я видихнула з полегшенням, поки не побачила перед собою височезний пагорб із покинутим замком нагорі. Я зробила висновок, що він покинутий, бо надто тут було тихо, а все навколо поросло чагарниками і травами. Після довгих блукань лісом і сну на колючій хвої мені хотілося перепочити на м’якому ліжечку, але щоб дістатися його потрібно було дертися нагору.

Трохи посидівши на пеньку внизу й поласувавши останнім пиріжком з капустою, я зібралася з духом і полізла вгору. В пагорбі були видовбані сходи, але час їх сильно пошкодив і дорога нагору видалася довгою і тяжкою. Весь час що я йшла, мене не покидало відчуття, що за мною стежать. Я уважно оглядалася навколо, але так і не змогла нікого помітити. Діставшись воріт замку, я підтвердила свої здогадки: тут дійсно ніхто не жив. Зблизу замок виглядав пошарпаним, весь в буйних хащах диких рослин, а під ногами були… кістки.

Ой, лишенько! Я вже хотіли чкурнути назад за ворота і побігти вниз, в рятівні обійми густого лісу, як прямо посеред подвір’я переді мною опустилася величезна фігура. То був дракон. Його шкіра була покрита вогненно-червоною лускою, а очі… вони світилися блакитним сяйвом, немов дорогоцінні камені. Я вперше бачила такого дракона. Невже це він?..

Ми стояли і дивилися одне одному в очі. Я заклякла від несподіванки і страху, а дракон, він просто мене роздивлявся, навіть не думаючи нападати.

— Дормевіне?.. — тремтячим голосом запитала я, не відводячи погляду від його очей.

Дракон схилив голову донизу, а потім знову на мене подивися. Це він у такий спосіб підтвердив, що він Дормевін?

— Я онука Евілії Тевері, Морвейн. Ти ж пам’ятаєш мою бабусю?

Дракон знову схилив голову. Насилу поборовши свій страх, я підійшла до дракона і простягнула руку. Вона так тремтіла, наче її навмисно хтось тряс, але я не могла з собою нічого вдіяти. Дракон притулився до моєї долоні і з його ніздрів вилетіла невеличка хмаринка пару, мені здалося, що то було зітхання. Страх відразу розтанув.

— Я стільки років шукала тебе! — я притулилася до дракона всім тілом — він був такий теплий, рідний, хоч і дещо шершавий. — Я знала, що знайду тебе! Я вірила. І ось ти тут переді мною.

Сповнена радісними емоціями, я поцілувала дракона в його здоровезну морду. І тут все стало змінюватись. Дракон почав тремтіти і ніби вібрувати, а небо раптом затягнуло низькими чорними хмарами з яких на нас полився дощ. Я зробила два кроки назад і з подивом витріщалася на те, що відбувалося.

А відбувалося те, що небесна вода змивала з дракона його шкіру. Хвилина, друга, п’ята… І ось замість дракона переді мною молодий вродливий хлопець, саме такий, яким мені його описувала бабуся.

— Морвейн… — прошепотів він тихим голосом, ледве чутним через гуркіт грому. Він стільки років мовчав, тож дивно, що він взагалі не забув, як розмовляти. — Моя рятівнице…

Він опустився переді мною навколішки і обійняв за коліна. Я почувалася незручно, тож опустилася поруч із ним і притиснулася до його грудей.

— Я стільки років на тебе чекав, — шепотів мені Дормевін у саме вухо. — Я вже думав, серед нащадків Евілії не знайшлося нікого з подвійною силою, нікого, хто захоче мене знайти.

— Я з самого дитинства обожнювала бабусині історії про драконів і мріяла тебе знайти.

— І ти знайшла, — посміхнувся Дормевін і поцілував мене у губи.

Мене ще ніколи не цілував чоловік, але то було так природно, ніби ми дійсно створені одне для одного, ніби ми покохали одне одного задовго до нашої зустрічі.

— А Евілія… твоя бабуся, вона жива? — спитав Дормевін, відірвавшись від моїх губ.