2. Пошуки

Я ніколи не забувала своєї обіцянки. Коли мені виповнилося 18 і батько з матір’ю почали натякати, що час мені вже шукати чоловіка, я тільки відмахнулася. Я прагнула знайти свого дракона. Єдиного у всьому світі дракона, що не втратив людської душі. Всі з мене сміялися, особливо, старші брати та сестри, називали дурною мрійницею, тільки бабуся мене підтримувала. Вона в мене вірила, як і я їй. Всі вважали її історію про людську душу Дормевіна вигадкою, але я ніколи не сумнівалася, що бабуся каже правду. Не сумнівалася, бо до нестями хотіла вірити в те, що десь на просторах Альтавії мене чекає мій єдиний дракон. Моя пара. Бабуся багато розповідала про Дормевіна, якою він був людиною, і я заочно в нього закохалася.

Я тренувалася разом з братами у володінні мечем і у стрільбі з лука з 14 років, попри невдоволення моїх батьків. Мені потрібно було стати сильною. Тільки сильні знаходять драконів і можуть витримати довгий шлях, сповнений небезпек.

У 18 років я стала досить сильною, щоб йти на пошуки без супроводу, але тут в мені прокинувся магічний дар. Вони іноді з’являлися у тих, хто належав до драконячого роду, на відміну від звичайних магів, у яких дар завжди передавався у спадок. Деякі з моїх рідних і двоюрідних братів і сестер теж мали дар, але не всі. Більшість з них мали дар вогню, окрім моєї самої старшої рідної сестри і одної з двоюрідних, старшої від мене на 2 роки. Сестрички володіли даром морозу. Я ж на подив всім отримала відразу обидва дари: вогонь і мороз.

— Я ж казала, що вона особлива! — бабуся більше за всіх раділа моїй магії, бо тільки вона до цього часу мала дві сили. — Моя крихітка Морвейн, вона зніме прокляття того клятого мага!

Бабуся взялася мене вчити, як вправлятися з магією, бо це наука непроста. Мені знадобилося ще два роки перш ніж я все засвоїла і змогла відправитися у довгоочікувану подорож назустріч зі своєю долею. 

Я мріяла про дивовижні пригоди, я вирушала сповнена ентузіазму, але досить швидко я зрозуміла, що шлях мій буде важким і небезпечним. В світі ще залишалось багато диких драконів і вони являли собою серйозну загрозу навіть таким спритним і талановитим воїнам, як я.

Вже після першого року пошуків моє тіло покрилося шрамами, але моя душа стала тільки сильнішою. Я не збиралася здаватись і повертатись додому ні з чим. Я ж обіцяла бабусі. Я не можу її підвести. А ще мене підганяло вперед пророцтво, яке бабуся почула від служителя храму Матінки-Природи невдовзі після накладення закляття.

«Коли хоч один дикий дракон знову перетвориться на людину, то закляття втратить силу і ті, в кому тече драконяча кров, зможуть перетворюватися на драконів, як і раніше».

Я мріяла про це навіть більше, ніж закохатися. Мене приваблювало небо, я хотіла літати. І я знала, що бабуся теж дуже хоче. Вона тільки-но почала вчитися літати, як усе сталося і вдосталь не зуміла насолодитися польотами. Я повинна встигнути зняти закляття, поки вона ще жива. Я не пробачу собі, якщо моя мила бабусенька не зможе ще хоч раз злетіти.

Я блукала дорогами Альтавії близько п’ять років, іноді навідуючись додому, коли сумувала за ріднею. Кожен раз батьки вмовляли мене полишити мої мандрівки і знайти собі звичайного чоловіка. Я ніколи не здавалась. Варто мені було глянути у яскраво-блакитні очі моєї бабусі, як в мене з’являлися сили для нових звершень. Я не здамся. Ніколи не здамся. Заради бабусі і заради себе. Заради всіх драконів.