— Бабусенько, розкажи про драконів! — в дитинстві після вечері я завжди пробиралася до бабусиної кімнати, щоб послухати оповіді про драконів. Я марила цими створіннями, а у бабусі ще й був дар оповідача: вона розповідала ті історії так, що здавалося — ти й сам у тій чарівній казці. Мені ніколи не набридало про них слухати, я прохала бабусю знову і знову мені все розповідати, навіть якщо я чула цю історію вже безліч разів.
— Гаразд, Морвейн, залізай під ковдру і слухай уважно. Дракони, що вміли перетворюватися на людей почали зникати більше 60 років тому. Нашому Імператору, Каговіру IV напророкували, що він загине від людиноподібного дракона і він почав нищити всіх бідолах. Спочатку на них просто полювали, але згодом один з його придворних магів… Як же його звали, дай мені, Матінко-Природо, пам’яті…
— Фангір Морозна Рука! — підказувала я бабусі, весело вигукуючи давно знайоме ім’я. Насправді, бабуся все чудово пам’ятала, але вона давала можливість і мені прийняти участь в оповіданні.
— Саме так, дитинко, цього негідника звали Фангір Морозна Рука, бо він мав здатність…
— Випускати морозні вихри з долонь! — доповнювала я.
— Так-так, Морвейн. Цей негідник вигадав спосіб проклясти всіх людей-драконів одразу. Він наклав закляття на всіх драконів в Альтавії: ті, що були у людській подобі на момент накладання закляття, не могли більше перетворюватися на драконів і втратили свою силу, а ті, що були у драконячій подобі — назавжди залишилися дикими звірами і втратили свою людську сутність. Диких драконів вполювати легше, та й вони не мали відношення до пророцтва, а ті, що стали людьми, взагалі не становили небезпеки для Імператора. Отож він здихався людиноподібних драконів і переміг пророцтво. Тільки своїм егоїзмом він занапастив цілу расу.
— Бабусенько, а це правда, що ми походимо з роду людиноподібних драконів? — я знала відповідь, але все одно питала знову і знову.
— Так, моя люба. Мій батько був вогняним драконом і, на щастя, він був у людській подобі, коли все сталося. А от моєму вчителю не пощастило. Мені тоді було всього 7 рочків, я тільки-но вчилася перетворюватися на дракона і літати, а вчитель Дормевін допомагав мені. То був красивий молодий юнак, із золотаво-рудим волоссям і яскраво-блакитними, немов дорогоцінні камені, очима.* Вогняні дракони завжди мають волосся рудуватого кольору, але дуже рідко блакитні очі. Тільки тоді, коли в їх жилах тече ще й кров морозних драконів — дуже рідкісне, дивне поєднання. Я теж одна з таких, бо моя мати була морозним драконом.
— І я, бабусенько?
— І ти, дитинко.
Я завжди радісно плескала в долоні, коли це чула. Хоч я не відчувала в собі драконячої сили, але знати, що в мені тече їх кров — то так приємно.
— Вчитель Дормевін був єдиним, хто не втратив людської душі після того, як навіки залишився в драконячій шкурі. Я це точно знала, бо інші дракони стали дикі, злючі і нападали на всіх. А він… Він коли-не-коли прилітав до мене на стару галявину для тренувань, я розповідала йому, як тяжко жити без крил і неба, а він уважно слухав, а потім летів геть. Мабуть, він сподівався, що коли я стану старшою, то зніму з нього чари, але я закохалася у твого дідуся і нічим не могла допомогти вчителю Дормевіну. Повернути людську подобу йому могло лишень кохання такої ж по крові жінки, як і він: з вогняно-морозного роду. Але я в ньому вбачала тільки вчителя, друга. Востаннє я його бачила на власному весіллі: він прилітав попрощатись, чим дуже налякав моїх гостей.
— І ти йому пообіцяла… — я не могла втерпіти, то був мій улюблений момент.
— Я пообіцяла йому, що моя дочка або онучка його знайде і зніме чари. От тільки в мене народилися троє синів, а в їх дочок не було подвійної крові драконів.
— Окрім одної, — я усміхнулась.
— Так, тільки одна моя онука — мила дівчинка Морвейн успадкувала дар вогню та морозу і лишень вона змогла б врятувати останнього дракона Альтавії, якби зуміла його знайти і покохати.
— І тоді я теж стану драконом?
— Станеш, моя люба, станеш. Тільки знайди його. Він, бідолашний, десь літає по світу, заточений у драконячу шкуру і страждає. Ми, дракони, довгожителі, бо знаходячись у подобі дракона, як люди ми не старіємо. Наш людський вік змінюється тільки, коли ми в подобі людини живемо. Тож, вчитель Дормевін після зняття закляття буде саме того віку, яким я його бачила востаннє: 27 рочків. Врятуй його, люба, бо драконом він буде літати, поки його не вб’ють.
— А він точно ще живий?
— Я б відчула, якби він загинув. Я відчувала смерті всіх вогняно-морозних драконів. Тих, що знала — особливо гостро. Він не загинув, він просто ховається.
— Тоді я обов’язково його врятую, бабусенько! — як завжди обіцяла я після розповіді старої і вона вдоволено посміхалася і пригортала мене до грудей, міцно обіймаючи.