Розділ 17 "Володар людських доль"

Після масштабного розриву його енергетичної сфери, він опинився у повній темряві. 

– І куди ж далі?! Я загинув? Що зі мною сталося? – його слова луною відбилися від стін, і Вільям ще раз почув власне запитання. Він знаходився у довгому темному коридорі. Тут аж ніяк не було холодно, а навпаки якось тепло. Під його ногами розпростерся вишуканий червоний килим з візерунками, які хлопець, здається, десь бачив. По обидва боки від нього були такі самі знайомі стіни, від яких виринали дивні спогади. У кінці коридору розташовувалися масивні двері з червоного дерева. Їхня золота ручка привертала увагу здалека. Поступовим та неспішними кроками мандрівник підійшов впритул до входу у кімнату. Він пильно розглядав кожну жилку на них, а його розум створював до них асоціації. 

Рука потягнулася до ручки і відкрила двері. Тепер його здивування не мало меж, адже він потрапив просто до кабінету свого дядька. 

– Якого біса я тут опинився?! Це ж кімната Баєрса! Я, я думав, що зараз переді мною буде щось величне та фантастичне, а тут таке!

Цю кімнату точно проектував винахідливий дизайнер. Про це свідчили ряд ознак: і дорогі помаранчеві шпалери, і старовинні дерев'яні меблі зі зручними подушками, і картини багатьох важливих історичних подій з золотими рамками. Не варто забувати і про масивний письмовий стіл, який належав Едварду. За ним, як завжди було розкидано безліч листів, документів та заяв. Неподалік на належному місці лежала його улюблена кулькова ручка, яка більше служила аксесуаром, ніж приладом для письма. У ці часи всі основні справи Баєрс робив через комп'ютер. Проте хлопця дещо насторожило: перед комп'ютером, де зазвичай нічого не було, лежала книга у червоній палітурці. Все ніби було так, як і під час останньої їхньої зустрічі. Затишок, що випромінював камін, справді допомагав зосередитися та заспокоїтися. Стенди із книжками також виглядали звичайно, манячи до себе своїми власними світами. Напівтемрява, що панувала у приміщенні лише покращавула настрій, точно не псуючи його. Своєрідність розрізнялися у всьому, лише додаючи домашньої гармонії цьому далекому від людей місцю. 

– Не знаю чому, та у цей раз у мене виникло забагато запитань не так чому я тут, а скоріше, що це все означає? Едвард, він же ніколи не захоплювався ні історією, ні книжками. Йому подобається самотність, але аж ніяк не ця приємна атмосфера спокою! Чому я не думав про це раніше, якщо так обожнював це місце? – начудований новим розумінням навколишнього світу, він ступив декілька кроків до високого, червоного крісла, за яким стільки часу провів Баєрс. Він не відводив погляду від книжки, назва якої ще більше плутала його. На ній було написано: "Останній День Землі". 

– Здається, це дещо знайоме. Як іронічно! Не подумав би ніколи, що ця назва виявиться правдивою! – посміхнувся Вільям, сів за стіл і розгорнув її. Він уважно вчитувався у кожне слово, роздумував над його призначення, та коли  знайшов у книзі своє ж ім'я, то зі здивуванням розплющив очі ширше. Поступово, заглиблюючись у сторінки невідомого, перед його очима зблиснули обличчя Сема, Баєрса, водія, який врятував їх із братом, Шерлока, Лінди, Бена та його дружини, Майкла, Дейва і Чарльза. Спогади сильно його розчулили – на лиці із нізвідки виникла сльоза, хоча він більше нічому не дивувався. Він не помітив, як пройшло багато годин читання. Ніби мить пролетіло його життя, доки він лише слухав забаганки долі. Все закінчилося лише тоді, коли остання сторінка остаточно була пройдена. 

– Ось і все. Дивно, однак я не знаю, що буде далі. Все пройдене згадується, як щось приємне, цілком нормальне. А от майбутнього я не бачу… – тихим тоном закінчився його монолог, і запала тиша. 

– Можливо, я допоможу тобі побачити майбутнє? – пролунав приємний голос, який чувся, неначе звідусіль. 

– Хто це? – насторожено обернувся Вільям, та схвильовано оглянув кімнату. 

– Клич мене Автором, – знову відповів незнайомець. 

– Яким автором? Що ти хочеш цим сказати, і чому я навіть не бачу тебе? – зі стелі пролунав щирий сміх. 

– Я автор Останнього Дня Землі, а також автор життя твоїх друзів і самого тебе! А це – моя духовна кімната. У моїй реальності її не існує, а от у вашій, яку створила моя уява, вона належить Баєрсу. Саме тому всі речі, які ти бачив тут пов'язані зі мною, а не з твоїм дядьком, – можна сказати, що Вільям був шокований. Було дійсно нелегко повірити, що увесь світ навколо – це лише плід фантазії якоїсь людини. Всі події життя – це сюжетна лінія чийогось твору. Всі твої думки – лише ідеї, які лише закладені у твій образ. 

– Але скажи: навіщо ти знищив Землю? Чому створив цього монстра Мейрфрейта? І я, чому саме мені довелося все це розгрібати? – деякий час голос мовчав. Він думав як правильно пояснити борцю пройдене, сьогодення та виклики майбутнього. – Ти хоч знаєш скільки я пережив? Невже ти не міг врятувати Бена, а натомість залишив його мертвим? – запала не довгочасна, а швидше коротка  пауза. 

Спогади сплуталися, а розуміння наступних дій не було. 

– Кінець Землі – це не так виклик, як нагадування. Нагадування про неминучість наслідків кожної катастрофи та аварії, необачного вчинку чи звичайного бажання грошей. Згадай, ким ти був до цієї пригоди: ти не міг ні проявити себе, ні подорослішати. Ти бачив світ очима буденності, а не уяви. Нарешті ти став справжнім третьотипником і проявив власний талант. Так мало статися. Моя душа підказувала мені та й тобі теж, що доля приготує не одне випробування. Смерть Бена насправді часткова, він не помер, а тільки переродився. Зараз він далеко, та його пам'ять про тебе не згасла.