Розділ 17 "Володар людських доль"

Суцільна темрява огорнула все навколо. У ній не було ані звуків, ані запахів, ані навіть думок, через що й виглядав цей простір, немов вакум. Останні події луною відбивалися у пам'яті, від чого просто перехоплював дух. Здавалося, що це вже кінець. Кінець довгого та заплутаного шляху, одначе все не могло бути так просто...

– І куди ж далі?! Я загинув? Що зі мною сталося? – його слова луною відбилися від стін, і Вільям ще раз почув власне запитання. Він придивився і помітив, що стоїть у довгому темному коридорі. Тут зовсім не холодно, навпаки – відчувалася приємна теплота. Під ногами розстилався вишуканий червоний килим із візерунками, які, здається, він десь бачив. Обабіч височіли знайомі стіни, що пробуджували дивні спогади. У кінці коридору виднілися масивні двері з червоного дерева. Їхня золота ручка притягувала погляд здалеку. Повільними, неквапливими кроками мандрівник підійшов до входу. Він уважно розглядав кожну жилку на дверях, а його розум народжував асоціації.

Рука потягнулася до ручки й відчинила двері. Здивуванню Вільяма не було меж, адже він опинився в кабінеті свого дядька.

– Якого біса я тут опинився?! Це ж кімната Баєрса! Я думав, що зараз побачу щось величне й фантастичне, а тут таке!

Цю кімнату безперечно створював талановитий дизайнер. Про це свідчили численні деталі: дорогі помаранчеві шпалери, старовинні дерев’яні меблі з м’якими подушками, картини важливих історичних подій у золотих рамах. Не можна забувати й про масивний письмовий стіл, що належав Едварду. На ньому, як завжди, панував безлад із листів, документів і заяв. Неподалік, на своєму місці, лежала його улюблена кулькова ручка – радше аксесуар, ніж інструмент для письма. У ці часи Баєрс вів усі головні справи через комп’ютер. Але дещо насторожило Вільяма: перед комп’ютером, де зазвичай нічого не було, лежала книга в червоній палітурці. Усе виглядало так, як під час їхньої останньої зустрічі. Затишок, що струменів від каміна, справді допомагав зосередитися й заспокоїтися. Книжкові стенди манили своїми світами, виглядаючи цілком звично. Напівтемрява, що панувала в приміщенні, лише додавала настрою, анітрохи його не псуючи. Особлива гармонія відчувалася в усьому, надаючи цьому віддаленому від людей місцю домашнього тепла.

– Не знаю чому, але цього разу в мене виникло забагато запитань – не так про те, чому я тут, як про те, що це все означає? Едвард ніколи не захоплювався ні історією, ні книжками. Йому подобалася самотність, але аж ніяк не ця приємна атмосфера спокою! Чому я раніше не замислювався над цим, якщо так любив це місце? – вражений новим усвідомленням, він зробив кілька кроків до високого червоного крісла, за яким Баєрс провів стільки часу. Погляд не відривався від книги, назва якої ще більше бентежила. На обкладинці виднілося: "Останній День Землі".

– Здається, це щось знайоме. Яка іронія! Ніколи б не подумав, що ця назва виявиться правдивою! – усміхнувшись, Вільям сів за стіл і розгорнув книгу. Він уважно вчитувався в кожне слово, роздумуючи над його значенням. Коли ж натрапив на власне ім’я, очі здивовано розширилися. Поглиблюючись у сторінки невідомого, перед ним промайнули обличчя Сема, Баєрса, водія, який врятував їх із братом, Шерлока, Лінди, Бена та його дружини, Майкла, Дейва й Чарльза. Спогади розчулили його – на обличчі зненацька з’явилася сльоза, хоч він уже нічому не дивувався. Він не помітив, як минули години читання. Життя пролетіло, наче мить, поки він лише слухав примхи долі. Усе завершилося, коли остання сторінка була прочитана.

– Ось і все. Дивно, але я не знаю, що буде далі. Усе пройдене згадується як щось приємне, цілком природне. А от майбутнього я не бачу… – його монолог тихо обірвався, і запала тиша.

– Можливо, я допоможу тобі побачити майбутнє? – пролунав приємний голос, що долинав ніби звідусіль.

– Хто це? – насторожено обернувся Вільям, схвильовано оглядаючи кімнату.

– Клич мене Автором, – відповів незнайомець.

– Яким автором? Що ти маєш на увазі, і чому я тебе не бачу? – зі стелі почувся щирий сміх.

– Я автор "Останнього Дня Землі", а також автор життя твоїх друзів і тебе самого! Це – моя духовна кімната. У моїй реальності її немає, але у вашій, створеній моєю уявою, вона належить Баєрсу. Тому всі речі тут пов’язані зі мною, а не з твоїм дядьком, – Вільям був приголомшений. Важко було повірити, що весь навколишній світ – лише плід чиєїсь фантазії. Усі події життя – сюжетна лінія чужого твору. Усі твої думки – лише ідеї, вкладені у твій образ.

– Але скажи: навіщо ти знищив Землю? Чому створив цього монстра Мейрфрейта? І чому саме мені довелося все це розгрібати? – голос на мить замовк. Він обмірковував, як пояснити борцеві минуле, сьогодення й виклики майбутнього. – Ти хоч знаєш, скільки я пережив? Невже ти не міг урятувати Бена, а залишив його мертвим? – пауза була не довгою, а радше короткою.

Спогади переплуталися, розуміння наступних кроків зникло.

– Кінець Землі – це не стільки виклик, скільки нагадування. Нагадування про неминучість наслідків кожної катастрофи, необдуманого вчинку чи жадоби грошей. Згадай, ким ти був до цієї пригоди: ти не міг ані проявити себе, ані подорослішати. Ти бачив світ крізь призму буденності, а не уяви. Нарешті ти став справжнім третьотипником і розкрив свій талант. Так мало бути. Моя душа підказувала мені – і тобі теж, – що доля готує не одне випробування. Смерть Бена часткова – він не помер, а переродився. Зараз він далеко, але пам’ять про тебе в ньому жива.

– Гаразд, але що тепер? Куди далі і як улаштувати себе після всього цього? – Автор широко всміхнувся, хоч Вільям цього не побачив.

– Повір, ти заслуговуєш і прагнеш більшого. Саме тому отримаєш краще. Ти єдиний серед інших, кого б я хотів перенести у світ, гідний третьотипників. Але пам’ятай: винятки завжди є. Сьогодні тобі пощастило, ти це відчуваєш, але твій друг, якому могло не поталанити, дивитиметься на тебе й оточення спідлоба, а ти цього навіть не помітиш. Ви вважатимете його дивним, але життя й вибір – надто складні речі для поспішних висновків. Не всі можуть обрати правильний шлях, вирватися з полону важких думок. Попереду на тебе чекає ще багато: ти зустрінеш нових друзів, побудуєш нове життя. Але якщо хочеш змінити долю, мусиш змінити себе, – останні слова Вільям почув ніби біля самого вуха. Він різко обернувся й на мить угледів Автора, який усміхнено дивився на нього. Обличчя зникло так само швидко, як з’явилося. Усе навколо замерехтіло й засяяло. Кімната залилася світлом від невідомого джерела, і вся дійсність стала білою…