Розділ 15 "Таємниці минулого"

На годиннику пробило третю ночі. За цей час Вільям розповів чимало: про аварію, з якої все почалося, про Смарагдовий мис і про кінець світу. Його слухачі, у прямому сенсі цього слова, ловили кожне слово з відкритими ротами, сповнені здивування й нових відкриттів.

– Це точно не вигадка? – не вгавав старий. – Не розіграш? Неймовірно! Якась фантастика! За шістдесят п’ять років життя не чув шаленішої авантюри!

– Не знаю, як ви, але я її ще й пережив, – усміхнувшись, відповів оповідач. – До речі, щодо вашого медальйона. Чи не могли б ви, будь ласка, позичити його нам на деякий час? Важливість справи вам відома.

– Відома, відома! Тож за мною – настала моя черга дивувати вас! – Він підвівся з крісла й попрямував до сходів на другий поверх, але не став підніматися, а обійшов їх і зник у темряві. Звідти пролунав його голос:

– За мною! Чи вам розхотілося рятувати світ? – іронічно підморгнув він, хоча сидячі в кімнаті, на жаль, цього не побачили.

Довго чекати їх не довелося. Обоє наввипередки кинулися до сховку й остовпіли від побаченого: за сходами весь цей час ховалися ще одні сходинки, що вели в довгий коридор заввишки п’ять метрів і завширшки десять. Виднілися також колони, прикрашені ордерами, які підтримували конструкцію.

– Як ви могли приховати від нас таке?

– Цього не може бути! Та ну! На мить я справді подумав, що ви не агент! – Хлопці перекрикували один одного, не стримуючи ні емоцій, ні культури поведінки.

Та це можна було пояснити перевантаженням інформації в їхніх головах.

Компанія рушила вниз. На відміну від теплої гостьової, підвал був значно холоднішим, а факели на стінах горіли не лише для краси. Вони давали світло й тепло, зігріваючи подорожніх.

Серед інших підземель, де побував Вільям, це було найкоротшим і не могло лишити байдужим.

– Гм, хотів запитати: хто збудував усе це?

– Якщо чесно, я й сам не знаю. Мої батьки багато років тому, ще до мого народження, купили цей маєток за невеликі гроші. У сім років я першим виявив цей своєрідний льох, – він указав рукою на бочки, що стояли вздовж стін. – А через три роки батьки дізналися про мій секрет і почали складувати тут припаси на зиму. Єдине добре в цій історії – за час мого господарювання я встиг розвідати не один потаємний хід і лазівку, – голос Джексона луною відбивався від стін, додаючи монологу особливого звучання, а слухачі заворожено осмислювали почуте. – А ось і двері. Швидко ми сюди дісталися. Дивно, зазвичай я повільніший…

– Напевно, вам бракує компанії? Ви ж самотні! Звична річ: хочеться, щоб ваші цікаві історії хтось вислухав і прокоментував. Людині потрібен соціум. Це відомо, але, на жаль, ми не зможемо залишитися з вами. Цей варіант точно відпадає. Справ у нас ще хоч греблю гати – і в нашому світі, і в усьому Всесвіті загалом!

Чарльз сумно кивнув і вставив золотий ключ у залізні двері. Підземний хід тут закінчувався. Із важким рипінням двері піддалися. Важко сказати, коли їх відчиняли востаннє, але головне чекало попереду. У наступній кімнаті, схоже, зберігалося щось важливе – кращої схованки годі було шукати.

Ця кімната нагадувала мінібібліотеку: стелажі з книгами стояли так щільно, що між ними можна було пройти лише боком. На підлозі валялися купи речей – тут давно не прибирали, тож, щоб рухатися далі, доводилося буквально розгрібати шлях ногами. Так і просувалася наша трійця, а Чарлі весь час вибачався за безлад.

– Ох, я й не думав про гостей. Якби ви попередили! Ех, – зітхнув він і попрямував до кінця кімнати.

Кімната була сповнена пилу, до якого з часом можна було звикнути.

– Чудово, ніби все встигли. Мабуть, на цьому все, час прощатися. У мене ж є ще й своє життя, зрештою.

– Звісно, шкода, але я знав, що рано чи пізно доведеться прощатися. Усе сталося так швидко… – Сум огорнув серця присутніх. Існувала ймовірність, що це їхня остання зустріч. Хтозна, чи відчує Вільям ще раз холод зими, прохолоду вітру чи життя без спеки взагалі.

Що буде далі? Чи відновиться планета? Що мають зробити сім амулетів? Надто багато таємниць досі ховалося в загадках долі.

– Ось усі медальйони. Не знаю, як ти їх використаєш, але я готовий до всього, – впевнено мовив Дейв, із болем думаючи про майбутнє. – Сподіваюся, Земля вистоїть. У мене є надія, я вірю в тебе. Твої наміри щирі, і за час нашого знайомства я зрозумів, що ти людина з честю й совістю. Таких, як ти, справді мало. Хоч я й не був у майбутньому, здогадуюся, що світ не зміниться.

– Хіба що на гірше, – додав Вільям. – Зміни торкнуться лише погоди та ставлення людей до природи. Так, будуть хмарочоси й величні багатоярусні міста, будуть неймовірні красоти, створені людським розумом, але спеки й кінця світу ніхто не скасовував. Усе має ціну: іноді високу, а іноді ні. Кожна мить щастя чогось варта. Навіть секунди страждань можна вважати щастям, адже будь-який біль колись минає. Найдовші муки не зрівняються з повною гармонією душі. Багато третьотипників пережили свої найтяжчі дні в надії на краще завтра.

Вільям не був винятком. І в школі, і в суспільстві він залишався окремою, несхожою на інших особистістю. Його цікавили незвичні речі: минуле життя, сила душі, передбачення долі. Не всі однолітки розуміли його, хоча з часом почали поважати. Він не був ідеальним, але впевненість у собі, творчість (адже він сам писав книги) і вірність своїм цінностям сформували його справжнє "я", яке нарешті стало ним самим.

– А ось і сьомий медальйон! Тримай! – подав довгоочікувану реліквію містер Джексон.

Хвилювання Вільяма досягло вершини. Рука парубка тремтіла. Тепер усі медальйони були в його руках. Він став єдиною людиною серед усіх світів, яка одночасно володіла сімома амулетами обраних. Спершу цей стан можна було назвати щастям, але він породжував іще одну рису – самовпевненість. Це почуття сильніше за все, адже людина перестає боятися когось чи чогось. Відсутність страху штовхає на необдумані й безвідповідальні вчинки, якими керує не розум, а фантазія. Коли особистість відчуває повну гармонію й силу, міць її уяви важко переоцінити. А якщо емоції стають некерованими, це може змінити саму людину. Може перетворити її на найвеличнішу й найстрашнішу подобу, доступну живим, але є нюанс. Не існує людини, здатної приборкати таку могутність, яку відчув Вільям. Це була помилка Бена, адже той не встиг ні розповісти, як правильно застосовувати медальйони, ні попередити про їхню небезпеку. Кажуть, усе нове – це забуте старе. Одна людина вже об’єднувала сім символів людських доль, але не змогла опанувати їх у собі. Її ім’я досі промовляють тремтячими вустами, адже цю авантюрну постать звуть Мейрфрейтом…