Розділ 15 "Таємниці минулого"

На годиннику пробило третю ночі. За цей час Вільям розповів немало: і про аварію, з якої все почалося, і про Смарагдовий мис, і про кінець світу. його слухачі в прямому сенсі цього слова слухали його з відкритим ротом, повні здивування та нових відкриттів. 

– Це все точно не вигадка? – не вгавав старий, – не розіграш? Неймовірно! Якась фантастика! За 65 років свого життя не чув шаленішої авантюри! 

– Не знаю як ви, але я її ще й пережив, – з усмішкою відказав оповідник, – до речі, щодо вашого медальйону. Чи не можете, будь ласка, позичити його нам на деякий час. Важливість справи вам відома.

– Відома, відома! Тому за мною, настала моя черга дивувати вас! – він піднявся зі свого крісла і попрямував до сходів на другий поверх, проте не піднімався ними, а обійшов їх та зник у темряві. Якраз звідти і почувся його голос:

– За мною! Чи вам розхотілося рятувати світ? – іронічно підморгнув він, щоправда сидячі у кімнаті цього, на жаль, не побачили.

Довго чекати їх не довелося. Обоє наввипередки побігли до сховку і буквально очманіли від побаченого, адже виявляється за сходами весь цей час були ще одні східці, які вели у довгий коридор висотою у п’ять метрів і шириною у десять. Також виднілися і колони, прикрашені ордерами, за допомогою яких конструкція і трималася.

– Як ви могли приховати від нас таке? 

– Цього не може бути! Та ну! На хвильку я дійсно подумав, що ви не агент! – один перед іншим вигукували хлопці, не втримуючи ні емоцій, ні будь-якої культури поведінки.

Однак, це можна було пояснити перевантаженням інформації у їхніх головах.

Компанія рушила вниз. На відміну від теплої гостьової, підвал був значно холодніший, і факели, що висіли на стінах були тут не тільки для краси. Вони ще й були гарним джерелом світла і тепла, яке зігрівало перехожих.

Серед інших підземель, у яких побував Вільям це було найкоротшим і не могло залишати нікого байдужим.

– Гм, хотів запитати: хто збудував все це?

– Якщо чесно, я й сам не знаю. Мої батьки багато років тому, ще до мого народження купили цей маєток за недорогою ціною. У 7 років я перший виявив ось такий от своєрідний льох, – показав він рукою на бочки, які стояли попід стінами, – це потім, трьома роками пізніше батьки теж розкрили мій секрет, і почали нагромаджувати тут припаси на зиму. Єдине хороше з цієї  історії це те, що за час мого панування тут, я встиг “розкопати” не один потаємний хід і лазівку, – голос Джексона луною котився і відбивався від стін, додаючи своєрідність монологу, а слухачі заворожено осмислювали почуте. – А ось і двері, швиденько ми притупцювали сюди. Дивно, зазвичай я повільніший…

– Напевне, вам не вистачає компанії? Ви ж одинокий! Звична річ, нам хочеться, щоб ваші цікаві історії хтось вислухав і прокоментував. Людині потрібен соціум. Це відома річ, але, на жаль, ми залишитися з вами не зможемо. Такий варіант точно виключений. Справ у нас ще хоч лопатою розгрібати і нашому світі і у всьому Всесвіті взагалі! 

Чарльз сумно кивнув головою і вставив золотий ключ у залізні двері. Підземний хід на цьому закінчувався. Із важким рипінням, двері піддалися. Важко сказати, коли їх востаннє відчиняли, та головне було попереду. У наступній кімнаті схоже зберігалося щось важливе, адже кращої криївки годі було й шукати. 

Ця кімната більше нагадувала мінібібліотеку: стелажі книг стояли так близько одне до одного, що пройтися між ними можна було лише боком. Повсюди на підлозі було розкидано купа речей, тут давно не прибирали, тому, щоб пройти далі в прямому сенсі цього слова треба було розгрібати шлях ногою. Саме так і просувалася наша компанія, а Чарлі весь час вибачався за неприбраність приміщення. 

– Ох, я й подумати не міг про гостей. Якби ви попередили! Ех, – зітхнув він і рушив до кінця кімнати. 

Кімната була повна пилу, до якого з часом можна було звикнути. 

– Чудово, ніби все встигли. Певне, на цьому все, час прощатися. У мене ж ще й своє життя є врешті-решт.

– Звісно, шкода, та я знав, що рано чи пізно доведеться прощатися. Все сталося так швидко… – сум огорнув серця присутніх. Була вірогідність, що це була їхня остання зустріч. Хтозна, чи відчує Вільям ще раз холод зими, чи прохолодний подих вітру, чи життя без спеки в цілому. 

Що буде далі? Чи відновиться планета? Що мають зробити сім амулетів? Занадто багато інформації досі ховалося у загадках долі. 

– Ось всі медальйони, не знаю як ти їх використаєш, та я готовий до всього, – впевнено промовив Дейв і з болем подумав про майбутнє. – Сподіваюсь, Земля буде існувати. В мене надія є, я вірю у тебе, твої наміри непогані, за час нашого знайомства я зрозумів, що ти хороша людина з честю та совістю. Таких, як ти дійсно мало. Хоч я й не був у майбутньому, я здогадуюсь, що світ не зміниться. 

– Хіба що в гірший бік, – підказав Вільям. – Зміни доторкнутися лише  погоди та ставлення людей до природи. Так, будуть і хмарочоси, і величні багатоярусні міста, будуть найвеличніші красоти, які створив людський мозок, але спеки та кінця світу теж ніхто не відміняв. Все має ціну: інколи дорогу, а в деяких випадках ні. Кожна хвилька щастя чогось коштує. Навіть секунди страждань можна вважати щастям, адже кожний біль рано чи пізно закінчиться. Найдовші муки ніколи не зрівняються з повною ейфорією душі. Багато третьотипників пережили свої найтяжчі дні в надії на краще завтра.