Розділ 14 Таємниця літери “M”

Погляд Вільяма був прикутий до трупа, з чиєї голови досі текла яскраво-червона кров. Убитий був одягнений у старі, зношені лахи, а поруч лежав високий циліндричний капелюх, що, ймовірно, належав йому. Сорочка на тілі була роздерта, а на шкірі виднілася вишкрябана літера "М". Рана від цього фатального знака, на відміну від голови, не струменіла кров’ю, але все одно викликала моторошне відчуття. Незабаром до місця злочину підійшли Дейв і Майкл. Кожен із них переживав свої емоції, але всі троє виглядали стурбованими.

– Це дуже погано, – з важкістю в голосі холодно промовив Дейв. – Цей знак мені добре відомий. Його залишив Мейрфрейт – той, кого боялися всі наші агенти. Саме через нього вони віддали свої медальйони й порвали з Омегою. Але найгірше те, що цей мертвець – Біл. Він першим здав свій оберіг і тому першим поплатився за це…

У залі запала тиша. Після побаченого кожен почав боятися за власне життя. Хвилювання поволі наростало.

– Мені здається, чи… – Вільям рвучко дістав карту, ще раз оглянув місце злочину, і його очі округлилися від жаху. У голові нарешті склалися асоціації, які аж ніяк не вселяли оптимізму. – Ця літера. Мапа. Знак! Так! Я зрозумів суть загадки. – Він витягнув із кишені, де завжди щось лежало, простий олівець і почав швидко креслити на мапі лінії. За мить таємниця розкрилася: на старому, пожмаканому папері вималювалася літера "М".

– І що це означає? – з легким тремтінням у голосі запитав власник закладу. – Ти вмієш заплутувати. Може, це твій талант, за який тебе прийняли до Омеги?

– Невже для вас усіх ця ситуація досі загадка? – відповів Вільям. – Цими п’ятьма точками на мапі Ветфорда Дейв позначив місця проживання п’ятьох підозрюваних – власників медальйонів. Шість знаків уже знайдено, лишається сьомий. І я майже певен, що Мейрфрейт знає, за ким ми полюємо. Мені лише треба підтвердити свої здогади.

– Чорт, я не розумію, – перебив його Дейв, – як ти все це вираховуєш. Ти нагадуєш мені самого нашого ворога. Він спочатку був із нами, але потім усе змінив. Його радикальність, ненависть до тих, хто не поділяв його поглядів, боротьба за владу – це справа його життя. Я знаю про нього небагато. Ні його минуле, ні теперішнє місце перебування нам невідомі. Тридцять років тому він досягнув "свого вищого образу" – так він пояснив свій вихід із Омеги. Мабуть, тепер він очолює власне товариство, хоча достовірну інформацію про нього має лише наше керівництво.

Вільям усміхнувся. Слухаючи розповідь про Мейрфрейта, він ніби приміряв на себе його долю, пережив його труднощі й тепер мав досить імовірні припущення про місце сьомого медальйона.

– Хіба не очевидно? – радісно вигукнув він, єдиний серед присутніх, і глянув у вікно, за яким лютувала хуртовина. – Мейрфрейт був розумним. Якби я був ним, то так само намагався б збити нас із пантелику. Ця літера – на ній прямо написана відповідь! П’ять точок – це люди, що покинули Омегу, а чотири лінії утворюють його ініціал. Можливо, вам це здасться дивним, але це вбивство сталося через нас. Він хотів, щоб ми побачили це й вирушили туди, куди він указує. Сьомий амулет і той, хто нам потрібен, – у центрі літери "М", ось тут! – Він указав на мапу очманілим слухачам. – Якщо він так вирізнявся серед третьотипників, то був амбітним і самовпевненим. Для таких центр – це символ досконалості й сили, до яких вони прагнуть усе життя. Схоже, він вистежив потрібну нам людину раніше за нас. Тож ми мусимо якнайшвидше дістатися до площі Свободи, бо наш ворог може з’явитися там будь-якої миті.

Усі троє переглянулися. План дій затвердили мовчки, але одностайно.

– Не знаю, як ви, але я залишаюся, – мовив Майкл. – Я назавжди порвав із минулим. Правда, Дейве? Тож більше не хочу згадувати авантюри й те, як ми з них вибиралися. Але якщо вам знадобиться моя допомога, ви знаєте, де мене знайти. – Товариші потиснули руки й попрощалися. Атмосфера стала сумною. Ще недавно мандрівники сподівалися відпочити в Майкла, але плани кардинально змінилися.

Холодний вітер потужними поривами зривав останнє листя з дерев і, тяжко стогнучи, гуляв над безкраїми краєвидами міста. Рукавиць у хлопців не було, тож їм доводилося нелегко.

Температура на термометрі впала нижче мінус десяти, і на дахах почали виростати бурульки. Наступного ранку місто набуде нового вигляду, а його мешканці відчують прихід найхарактернішої й найнезвичайнішої пори року.

Хоробрі й упевнені в собі, наші герої продовжували довгий шлях до центру. Вони не думали про те, що буде далі, не знали, спрацює план Вільяма чи ні. Їхня байдужість стосувалася майже всього, крім життя, яке вони прагнули зберегти.

– Сподіваюся, твій короткий шлях правильний, – промовив Дейв. – Мені вже моторошно від цих темних дворів і вузьких провулків. Але я не втратив останньої надії – шанс ще є. Треба лише встигнути його схопити, а далі доля сама нам допоможе.

Ближче до елітного району навіть підворіття ставали кращими: чистішими й менш занедбаними. Дорога поступово поліпшувалася, у вікнах частіше горіло світло, але дерев поменшало. Між будинками, де виднілися просвіти, проглядали величні палаци, собори й старовинні замки, що приваблювали своєю могутністю й пишнотою.

– Якщо не помиляюся, нам сюди, – сказав Дейв. – Скоро будемо на місці. Треба трохи обміркувати ситуацію й зорієнтуватися. От і все. – Він зупинився, напружуючи пам’ять. Лише він знав короткий маршрут і був зобов’язаний привести їх до мети саме ним.

– Цікаво, де зараз Мейрфрейт? Сумніваюся, що він так само мучиться.

– Слухай, тобі нема чим зайнятися? Краще не збивай мене з думок, бо ми точно звідси не виберемося. Зараз же ніч, і мені, може, спати хочеться!

– Гмм, – буркнув Вільям і замовк.

Настрою для розмов не було ні в кого, але час спливав непомітно швидко. Година ходьби надворі здавалася миттю. Круговерть подій так виснажила, що хотілося присісти на найближчій лавці й заснути міцним сном. Але якщо поглянути під іншим кутом, цей сон уже настав.