Розділ 13 "Далека дорога"

Ветфорд дев’ятнадцятого століття був розвиненим і великим містом із неповторним колоритом. Тисячі будинків із темно-сірої цегли простягалися на кілометри вперед. Подекуди вулицями проїжджали старовинні автомобілі, а люди з подивом розглядали витвори тогочасних технологій. Майже в кожній крамниці – великій чи малій – горіло світло. Звісно, в такому економічно значущому місті не бракувало високих, витончених ліхтарів заввишки два з половиною метри, які гордо осявали перехожих, даруючи їм світло. Надвечір вулиці заполоняли різноманітні люди: багаті й бідні, високі й низькі, розумні й не дуже.

Кожна верства суспільства мала свій стиль одягу, що відображав їхні вподобання. Наприклад, інтелігенція віддавала перевагу чорним костюмам із краватками, а жінки чарували пишними білими сукнями й вуалями, які носили не лише як прикрасу. У темних закутках, повних бруду й сміття, часто траплялися знедолені, що з заздрістю поглядали на вітрини дорогих магазинів. Більшість будинків мали лише три поверхи, що свідчило про невелику кількість мешканців. У вікнах рідко кого можна було побачити – усі були зайняті своїми справами, хоча подекуди в чиїхось очах мерехтів вогник надії. Звабливі аромати кави манили подружжя до чашечки цього напою, що саме набував популярності. З ресторанів, де вечеряла золота молодь, лунали сміх, радість і гучні вигуки. Чарівні офіціанти й офіціантки невтомно подавали одну страву за іншою.

Із димарів у зоряне нічне небо здіймалися пара й духмяний запах печей. У порожньому парку, оточеному кам’яними статуями, повіував легкий вітерець. Із сусідніх вулиць долинали колоритні звуки скрипки – то грав вуличний музикант. У фонтані тихо гойдалася вода, але холод невпинно наростав. Настала ніч.

Поступово, з неохотою, люди почали розходитися по домівках. Покинути цю атмосферу було нелегко – ніхто не хотів повертатися до буденності. Минула година. Час промайнув швидко, і вулиці Ветфорда спорожніли. Безлюдні площі набули нового вигляду. Крамниці зачинялися, світло поволі згасало… Незабаром лише ліхтарі лишалися дороговказами для подорожніх. Останні перехожі дісталися домівок і поринули в міцний, спокійний сон. У цю ніч усі турботи, що гнітили серця, розчинялися й зникали. Та в цій гармонії відпочинку бракувало двох постатей, які, на відміну від інших, і не думали засинати. У них були власні плани. Так, це були Вільям і Дейв. За кілька годин вони дісталися великого міста, але ніч виявилася не найкращим часом для пошуків останнього медальйона.

– І що тепер? Де шукати власника? – Дейв нервово озирнувся й глянув на небо, яке знову хмурилося, обіцяючи дощ.

– Я, наприклад, не збираюся мокнути! Думай що хочеш, але якщо не озвучиш план, я піду!

Вільям тим часом уважно вивчав карту, водив по ній пальцем, намагаючись знайти бодай якусь важливу зачіпку.

– Якщо придивитися до цієї мапи й твоїх позначок, де чітко видно місця проживання твоїх підозрюваних, можна зробити кілька висновків! Поглянь, усі будинки ніби щось символізують. Скажи, чому ти запідозрив саме їх? – Дейв на мить замислився, почухав за вухом і відповів:

– Усі вони були схожі: поведінка, емоції, одяг – усе видавало їхню таємницю. Кожен був надто стриманим, одягався консервативно, і всі вони, побачивши мене, нервували. Жоден не міг спокійно зі мною поговорити. Я обійшов безліч людей, стукав у сотні дверей. У мене є зв’язки в місті, а керівництво Омеги дало мені одне завдання, – хлопець почервонів, усвідомивши, що сказав зайве. – Ну… Гаразд, ти ж один із нас. Хай буде як буде. Отже, коли ті п’ятеро віддали свої медальйони, усі вони раптово зникли. Боягузи! Бояться за своє життя й хочуть лише втекти! – Нова інформація змінила уявлення Вільяма про шукану людину. Тепер це мала бути дуже полохлива й тиха постать, але запитання лишалися:

– Але кого всі так бояться? – Дейв примружив очі, але промовчав. – Я ще раз питаю: кого всі так бояться? – Очі Вільяма округлилися. Здавалося, відповідь не можна вимовити вголос. Поки один друг запитально дивився на іншого, надворі стало ще холодніше.

Кінець листопада нагадував про себе. Зима невпинно наближалася. Вільям почервонів, озирнувся – нічого цікавого: незвичні йому низькі будинки, стара бруківка під ногами й, можливо, щось іще. Так, це було дивно, але вдруге за час перебування в минулому йому стало холодно. Він підвів голову й уперше в житті побачив дещо нове – сніжинки…

Одна за одною, повільно й неквапливо, вони вкривали землю білою пеленою. Серце мандрівника переповнили емоції – він ледь не знепритомнів. Довге перебування на морозі в старому шкіряному пальті, подарованому Дейвом, давалося взнаки: холод пробирав до кісток. Треба було діяти негайно.

– Годі з мене, швидше сюди! – гукнув знавець місцевих країв і рвонув до найближчого провулка.

Його другу не лишалося іншого вибору, окрім як піти за ним, адже ще трохи – і він би замерз. Єдиний вихід був попереду.

Звісно, приємно споглядати зиму з вікна, сидячи в теплому кріслі з чашкою запашної кави. Але зовсім інакше її бачать безхатьки й ті, хто опинився в скруті, як наші подорожні. Легко відчувати спокій і мріяти про що заманеться, але важко тим, хто на кожному кроці стикається з перешкодами. Можливо, краще було б, якби страх, хвилювання й відчай назавжди покинули наші життя, але тоді виникло б чимало протиріч. Завжди будуть ті, хто прагне влади над іншими, і ті, хто готовий терпіти страждання. Та існує й третій тип людей, які не миряться ні з першим, ні з другим. Їх вирізняє прагнення ідеалу.