Розділ 13 "Далека дорога"

Ветфорд дев'ятнадцятого століття був досить просунутим та великим містом зі своїм  унікальним колоритом. Тисячі й тисячі  будинків з темно-сірої цегли простиралися на кілометри вперед. Подекуди у місті проїжджали старовинні машини, а люди з подивом дивилися на витвори тогочасних технологій. Майже у кожній крамниці, без різниці велика вона чи мала, горіло світло. Звичайно, в такому економічно важливому місті були й високі, витончені ліхтарі висотою у два з половиною метри, які з гордістю поглядали на перехожих, даруючи їм світло. Під вечір на вулицях було багато всілякого люду: багаті і бідні, високі і низькі, розумні і дурні. 

Кожна верства суспільства одягалася за власним стилем та бажаннями. Наприклад, представники інтелігенції полюбляли носити чорні костюми з краватками, а жінки надихали своїми пишними білими платтями та вуалями, які одягали не лише, як прикрасу*. 

У темних закутках, повних бруду та сміття, нерідко можна було знайти знедолених, які із заздрість дивилися у вітрини дорогих магазинів. Більшість будинків мали лише три поверхи, що яскраво свідчило про невелику кількість їхніх жителів. Практично у всіх вікнах нікого не було. Всі були зайняті своїми власними справами, щоправда подекуди вогник надії поблискував у чиїхось "світах". Приємні запахи кави заманювали подружні пари до чашечки цього чудового напою, який якраз набував поширення. Безліч сміху, радості та голосних вигуків чулися з ресторанів, у яких якраз вечеряла золота молодь. Не менш привабливі офіціанти й офіціантки подавали одну страву за іншою.

З димарів у нічне та зоряне небо піднімалася пара, а також дух печей, з яких вона виходила. Десь у порожньому парку, з безліччю кам'яних статуй, подував, поки тихий вітерець. Із сусідніх вулиць долинала колоритні звуки гри на скрипці – то був вуличний музика. У фонтані лагідно погойдувалася вода, проте холод дедалі посилювався. Наставала ніч. 

Потроху, з деяким небажанням всі починали повертатися додому. Важко було просто взяти й піти. Нікому не хотілося знову повертатись до буденності. Пройшла одна година. Час минув достатньо швидко, і всі вулиці Ветфорда спорожніли. За неймовірно швидкий час безлюдні площі набули нового вигляду. Крамниці почали зачинятися, світло все згасало… Незабаром тільки ліхтарі змогли служити дороговказом подорожнім. Останні пішоходи повернулися додому та засинали своїми спокійними та міцними снами. На час ночі, всі турботи, які огортали серця, вичерпувалися, а згодом і зовсім зникали. Однак у цій гармонії відпочинку, не вистачало ще двох постатей, які, на відміну від інших, навіть не збиралися засинати. У них були свої плани, і так, це були Вільям та Дейв. За декілька годин вони таки змогли дістатися великого міста, щоправда ніч була не найкращим часом для пошуку останнього медальйону. 

– І що ж тоді? Де тепер шукати власника? – знервовано оглянувся Дейв та подивився на небо, яке знову почало похмурнішати, збиралося на дощ. 

– Наприклад, я не збираюся мокнути! Думай, що думай, але якщо ти не скажеш свій план, я піду! 

Вільям, тим часом, уважно вивчав карту, водив по ній пальцем і намагався виявити у ній хоч якусь інформацію, яка могла бути важливою.

– Якщо уважно вивчити цю мапу та твої позначки, на яких чудово видно місця проживання твоїх підозрюваних, то з цього випливає немало висновків! Поглянь, всі будинку, ніби щось символізують. Скажи, а чого ти запідозрив саме їх? – на хвильку Дейв задумався і почухав за вухом, але відповів:

– Всі вони були однаково схожі: поведінка, емоції, одяг. Все свідчило про їхню таємницю. Кожен з них був аж занадто стриманим, кожен одягався консервативно і всі вони, бачачи мене, хвилювалися. Ніхто не міг спокійно зі мною поговорити. Я обійшов багатьох людей, стукав у сотні будинків. У мене є зв'язки у місті, а керівництво Омеги так би мовити дало мені одне завдання, – мовив хлопець і почервонів. Стало зрозумілим, що він бовкнув дещо зайве, – Ну… Гаразд, ти ж серед нас. Нехай буде, як буде. Отже, після того, як ті п'ятеро віддали свої медальйони, всі вони неочікувано зникли. От боягузи, бояться за своє життя і хочуть лише й змитися! – нова інформація повністю змінила образ шуканої людини в уяві Вільяма. Від нині перед ними мала бути дуже ляклива та тиха постать, щоправда запитання досі залишалися:

– Але кого всі можуть аж так боятися? – Джеймс зіщулив очі, та не відповів ні слова, – Я ще раз питаю: Кого всі так бояться? – очі Вільяма почали округлюватись. Було відчуття, що відповідь неможливо сказати уголос. А доки очі одного друга запитально оглядали на другого, надворі стало ще прохолодніше ніж було раніше. 

Кінець листопада давав про себе знати. Ця зима невпинно наближалася. Вільям почервонів, оглянувся – нічого цікавого: незвичні йому низькі будинки. Стара бруківка під ногами і, можливо, ще щось! Так, це було дивно, але йому вже вдруге за перебування в минулому стало холодно. Він підвів голову і вперше у своєму житті побачив дещо нове – це були сніжинки… 

Одна за одною, поступово та неквапливо поверхня землі встелялася білою плівкою. Одразу стільки емоцій зараз переповнювали  серце мандрівника, що він мало не зомлів. Довгий час знаходження на морозі в одному тільки старому шкіряному пальті, яке подарував Дейв давало про себе знати – холод пробирав його тіло до кісточок, тож варто було б негайно діяти.