ЧАСТИНА 2 Розділ 12 "Повернення"

У лісі панувала майже цілковита тиша. Лише деякі поодинокі пташки досі співали. Насувалася зима. Вона йшла вперто й рішуче, а холодні вітри лише підтримували її дії. Інколи краще забути про важкі спогади минувшини, і почати нове життя. Цей ліс, в якому подекуди траплялися листяні дерева з жовтим та помаранчевим листям міг чудово підійти для спокійного відпочинку. 

Тихими та не квапними кроками Дейв просувався вперед. Одягнутий в якусь стару кофтину та чорні штани, він був далеко від навколишнього світу. Його погляд спрямовувався далеко. Темні очі, світле волосся, середній зріст – все це було про п'ятнадцятирічного мандрівника, який відрізнявся від своїх однолітків своїм неповторним характером. 

–  Гмм, певне, сьогодні піде дощ. А парасольки то в мене немає. І що ж, мені повертатися додому? – звернувся він до навколишніх дерев. 

Незабаром, а саме десятьма хвилинами пізніше він вийшов з лісу, і продовжив свою дорогу полями. Сіро-білі небеса лише частково непокоїли його душу, він мав свої, дещо важливіші плани і думи, які для інших були секретними. Парубок прискорив ходу. Декілька разів він оглянувся назад, та там нікого не було. 

— Безпідставні страхи до добра не доведуть. Варто було б запам'ятати це! 

Відчуття холоду, яке настільки характерне для північних районів країни, чітко простежувалося через збіднілу рослинність та мороз, який окутував тіла людей. На додачу до температури, хвилювання давало свої  результати: руки хлопця тряслися, а обличчя зблідло. Про нього було відомо мало: звичайний хлопчина з невеличкого містечка, був мовчазний і досить тихий. На відміну від інших, полюбляв бути на самоті, в оточенні своїх думок і бажань. З ними він часто міг порадитися щодо складних питань, поговорити, довірити секрети. Є ймовірність, що він відчував роздвоєння особистості, адже йому часто доводилося переховуватися від світу, що не визнавав ні його інтересів, ні його самого. 

Перші краплі дощу впали на поверхню Землі, передбачення Дейва таки справдилися, проте його наполегливий рух в протилежний від міста бік свідчив, що зупинятися він не буде. 

– Гаразд, нехай так і буде. Мені вже недалеко, буквально ще трохи, ніхто не завадить мені зробити те, що я хочу, але… – його голова уважно щось роздивлялася у траві, однак свого здивування він приховати не зміг, – То ти хто такий? 

Краплі дощу, вітер, та слова дивного незнайомця розбудили Вільяма. 

– Хух, отже я вижив! Але де я? В Раю? Але чому тут так? Брррр. Так холодно?! – наляканий, він підвівся на ноги, оглянувся і продовжив розпитувати: Що це за місце, і ти можеш пояснити чому тут так неприємно? 

– Взагалі це звична погода восени у Ветфордському окрузі. Просто не розумію, чим саме ти здувався! На вулиці кінець дев'ятнадцятого століття! Це мають бути вже давно всім зрозумілі речі! До речі, може, розкажеш щось про себе? – спочатку страх, потім схвильованість і врешті-решт радість простежувалося на обличчі втомленого. Деякий час він пильно розглядав риси обличчя співрозмовника, потім уважно подивився в його очі, послухав голос, з'єднав пам'ять та інтонацію, і відповідь постала сама собою:

– Джеймс, так! Твоє прізвище Джеймс! – на цей раз настала черга здивування місцевого, який почав щось підозрювати, – Гмм, якщо все скласти докупи, згадати слова Бена, твоє ім'я – Дейв! Чи не так часом? – дощ бризнув із ще більшою силою, зовсім недалеко почулися звуки грому. 

– Гаразд, детективе, не знаю як, та ти все правильно рознюхав! Певне, слідкував за мною, моїм способом життя… От і все. Кінець моєму таємничому образу. Тоді за мною, можливо, якось допоможеш. До того ж, якщо ще трохи побудемо на такій погоді точно захворіємо! – сказав Дейв і попрямував далі, а Вільям пішов за ним слідом в надії на нові відповіді та інформацію. 

 ***

– Колись я побудую тут дім. – мовив Дейв, розгядуючи отвір у землі в темряві якого виднілася залізна драбина. 

– Знаєш, а я там був! Вийде досить гарно от побачиш! 

Як ви могли зрозуміти по дорозі до сховку Джеймса, Вільям розповів дуже багато про себе, свою місію та майбутнє. Як виявилося хлопець, якого нещодавно зустрів Вільям був саме тим першим із роду Джеймсів, хто знайшов Скелю Століть і темні коридори у яких було безліч апаратури, яка невідомим чином потрапила сюди. Це місце було досить своєрідним: химерна сіть коридорів і Підземель сплелася так густо, неначе павутина, щоправда за 2 роки Дейв встиг повністю її дослідити та скласти непогану мапу за якою він власне й орієнтувався. 

У центральній частині Підземель знаходилася головна кімната з Вратами Світів. Принаймні саме так першовідкривач назвав декілька метрову арку, побудовану з досі невідомого матеріалу. Арка мала ідеальну форму кола, тож не дивно, що увага до неї була особливою. 

– Тож, коли я знайшов це, я був просто шокований! Чесно, я навіть не знаю як це назвати! – мовив Дейв, наблизившись до порталу, – повір, я дізнався багато, тому згідно з моїми розрахунками ця машина запрацює, якщо ми об'єднаємо одразу сім медальйонів! До зустрічі з тобою, я мав їх лише п'ять, але наразі їх шість.