ЧАСТИНА 2 Розділ 12 "Повернення"

У лісі панувала майже цілковита тиша. Лише поодинокі пташки ще ледь чутно співали. Насувалася зима. Вона йшла вперто й невблаганно, а холодні вітри лише підкріплювали її наступ. Інколи краще відпустити важкі спогади минулого й розпочати нове життя. Цей ліс, де подекуди виднілися листяні дерева з пожовклим і помаранчевим листям, здавався ідеальним прихистком для спокійного відпочинку.

Тихими, неквапними кроками Дейв просувався вперед. Одягнений у стару кофтину й чорні штани, він почувався відірваним від навколишнього світу. Його погляд блукав десь далеко. Темні очі, світле волосся, середній зріст – усе це вирізняло п’ятнадцятирічного мандрівника, який своїм неповторним характером відрізнявся від однолітків.

– Гмм, мабуть, сьогодні піде дощ. А парасольки в мене немає. І що ж, повертатися додому? – звернувся він до дерев, що оточували його.

За десять хвилин він вийшов із лісу й продовжив путь полями. Сіро-білі небеса лише злегка бентежили його душу – у нього були власні, значно важливіші плани й думки, що залишалися таємницею для інших. Юнак пришвидшив ходу. Кілька разів озирнувся назад, але там нікого не було.

— Безпідставні страхи до добра не доведуть. Треба це запам’ятати!

Відчуття холоду, таке звичне для північних районів країни, промовляло через збіднілу рослинність і мороз, що сковував усе довкола. До низької температури додавалося хвилювання: руки хлопця тремтіли, обличчя зблідло. Про нього знали небагато: звичайний хлопчина з маленького містечка, мовчазний і тихий. На відміну від інших, він любив самотність, поринаючи в обійми своїх думок і мрій. З ними він міг радитися про складне, ділитися секретами. Можливо, він навіть відчував роздвоєння особистості, адже йому часто доводилося ховатися від світу, який не приймав ні його інтересів, ні його самого.

Перші краплі дощу торкнулися землі, підтверджуючи передчуття Дейва. Та його впертий рух у протилежний від міста бік свідчив, що зупинятися він не збирався.

– Гаразд, хай буде так. Мені вже недалеко, ще трохи – і ніхто не завадить мені здійснити задумане, але… – його погляд уважно вдивлявся в траву, і здивування, що спалахнуло в очах, він не зміг приховати, – А ти хто такий?

Краплі дощу, пориви вітру й слова дивного незнайомця розбудили Вільяма.

– Хух, отже, я вижив! Але де я? У Раю? Чому ж тут так холодно? Бррр! – наляканий, він звівся на ноги, озирнувся й продовжив розпитувати: – Що це за місце? Можеш пояснити, чому тут так неприємно?

– Та це звичайна осіння погода у Ветфордському окрузі. Не розумію, чим ти так здивований! На дворі кінець дев’ятнадцятого століття – це давно всім знайомі речі! До речі, може, розкажеш щось про себе? – Спочатку страх, потім схвильованість, а зрештою радість промайнули на обличчі втомленого юнака. Якийсь час він пильно вивчав риси обличчя співрозмовника, вдивлявся в його очі, прислухався до голосу, зіставляв пам’ять та інтонацію – і відповідь прийшла сама собою:

– Джеймс, так! Твоє прізвище – Джеймс! – Тепер настала черга подиву місцевого, який почав щось підозрювати. – Гмм, якщо все скласти докупи й згадати слова Бена, твоє ім’я – Дейв! Чи не так? – Дощ посилився, а неподалік загуркотів грім.

– Гаразд, детективе, не знаю як, але ти все рознюхав! Мабуть, стежив за мною, моїм життям… От і все, кінець моєму таємничому образу. Ходімо зі мною, може, чимось допоможеш. До того ж, якщо ще трохи постоїмо під таким дощем, точно захворіємо! – сказав Дейв і рушив уперед, а Вільям попрямував слідом, сподіваючись на нові відповіді.

 ***

– Колись я побудую тут дім, – мовив Дейв, роздивляючись отвір у землі, у темряві якого виднілася залізна драбина.

– Знаєш, а я там був! Вийде дуже гарно, ось побачиш!

Як ви могли здогадатися, дорогою до сховку Джеймса Вільям розповів чимало про себе, свою місію та майбутнє. Виявилося, що хлопець, якого він щойно зустрів, був першим із роду Джеймсів, хто натрапив на Скелю Століть і темні коридори, сповнені загадкової апаратури невідомого походження. Це місце вражало своєрідністю: химерна мережа коридорів і підземель спліталася, мов павутина, але за два роки Дейв встиг досконало її дослідити й склав детальну мапу, якою й орієнтувався.

У самому серці підземель розташовувалася головна зала з Вратами Світів. Так першовідкривач назвав кількаметрову арку з невідомого матеріалу. Арка мала ідеальну круглу форму, що привертало до неї особливу увагу.

– Коли я знайшов це, я був просто приголомшений! Чесно, навіть не знаю, як це назвати! – сказав Дейв, наблизившись до порталу. – Повір, я багато дізнався. За моїми підрахунками, ця машина запрацює, якщо об’єднати сім медальйонів! До зустрічі з тобою в мене було лише п’ять, але тепер їх шість.

Поки Дейв намагався визначити координати останньої реліквії, Вільям ходив від полиці до полиці, час від часу беручи якусь книгу, гортаючи її й читаючи.

– Якщо я правильно зрозумів ці книги, у нашого світу таки є план порятунку. Цей портал за допомогою квантових технологій може змінювати час і події різних епох!

– Мушу визнати, це вражає! Ніколи б не подумав, що до 2087 року все так зміниться. Але я радий, що в твоїй реальності є небайдужі.

– Ех, люди… Вони ніколи нас не визнають, їм нас не зрозуміти. Ми надто різні. Зараз нас мало, але сподіваюся, колись це зміниться.