Розділ 9 "Небезпека наближається"

А поки повернемося рівно на сорок хвилин назад, адже саме тоді Шерлок і Едвард мчали на своєму службовому кросовері, не підозрюючи, що чекає їх попереду.

– Ти думаєш, ми їдемо в правильному напрямку?

– Звісно, хіба я міг помилитися? Єдиний будинок на цій приватній території – прямо по курсу! Скоро ти сам його побачиш, – відповів Шерлок, додавши швидкості.

– От і добре. Скільки ж часу ми витратили, шукаючи цих шибеників! Ех, мене, якщо чесно, просто розриває від цієї думки. Вони накоїли забагато лиха, щоб так просто зникнути! – вибухнув гнівом дядько. – Повір, коли я їх знайду, від них нічого не залишиться… – Баєрс не встиг договорити, бо його напарник раптово вигукнув:

– Стій, чорт забирай! Що це в біса таке?

– Га? Де? Про що ти? – розгубився Едвард.

– За тобою! Озирнись! – налякано крикнув офіцер.

Видовище за заднім вікном машини вражало. Величезне торнадо на тлі помаранчево-вогняного неба наздоганяло їх, пришвидшуючись із кожною секундою, ніби прагнучи поглинути свою здобич. Усе потрапляло в його вихор, ніщо не могло сховатися. Обличчя Баєрса зблідло від жаху, і він розгублено глянув на водія.

– Звідки це взялося? Я ж точно пам’ятаю, що його не було! Це якась нісенітниця! – блідий Баєрс не міг повірити в побачене: його уява завжди поступалася здоровому глузду, якому він беззастережно довіряв.

Подорожні, як і Вільям із Беном, бачили полум’яне небо, вогняні блискавки, минали місця, де пройшов ураган, і часто помічали дерева, вирвані з корінням і кинуті обабіч дороги. Неймовірно, але швидкість у двісті кілометрів на годину досі рятувала пасажирів від неминучої загибелі, яку несла розлючена стихія.

– Схоже, ми відірвемося! Що більший розгін, то краще нам це вдається! Я впевнений, що вирулю й із цієї халепи! – зрадів Шерлок.

Усе кружляло, падало, злітало, руйнувалося й гинуло. Якби талановитий художник захотів зобразити смерть, її втіленням став би саме цей вихор.

– Давай! Тисни на газ! Вперед, кажу тобі, вперед, головне – вижити! Я не можу так просто здатися, у нас ще купа справ! – не вгамовувався Едвард. – До того ж нам треба розібратися, чому це все з’явилося, від чого ми тікаємо!

– Роботи вистачає, але хвилюватися не варто. Отже, маршрут незмінний?

– Незмінний, друже! Мушу визнати, ти вмієш водити! Де навчився?

– Ну… Я десять років працював у поліції США, де отримав кваліфікацію на керування швидкісним перехоплювачем – той розганявся майже до чотирьохсот шістдесяти кілометрів на годину. Тож досвід маю.

Справді, Шерлок майстерно використовував свої таланти. Його можна було назвати людиною цілеспрямованою й обдарованою, чесним і справедливим поліцейським, який завжди поспішав на виклик.
Він не лише зберігав холоднокровність, а й блискуче проявив себе в скрутній ситуації. Саме за це Баєрс цінував його й узяв із собою на цю справу.

Минуло майже десять хвилин, як детективи вирвалися з полону бурі. Найстрашніше лишилося позаду, найцікавіше чекало попереду. На щастя, нові небезпеки так і не з’явилися на цій, без сумніву, “проклятій” дорозі. Небо не змінило свого вогняного забарвлення, але спека дедалі посилювалася – без кондиціонера в машині можна було згоріти. Втома водія наростала, асфальт парував, вікна автомобіля пітніли ще дужче. Ед усіляко намагався полегшити страждання товариша: прикладав до його чола холодний компрес, махав віялом разом із кондиціонером, залишав усю воду для нього, хоч сам страждав від спраги. Спершу Шерлок відмовлявся, але згодом зрозумів: якщо не відновлюватиме сили, аварія неминуча. Та хоч якими щедрими були напарники один до одного, обоє відчували, що шлях виснажує. Він гнітив, хилив до сну, забирав останні сили й занурював у транс. Відчуття нагадували важкий, заплутаний сон – початок чогось нового, невідомого й таємничого. Але це були останні хвилини виснажливої подорожі – за найближчими пагорбами замерехтів дах маєтку Джеймсів…

***

Такий же, як і інші, секретний тунель був темним і довгим. Його початок легко знайти, але важко покинути. Та ліхтарик Бена робив перебування в ньому приємнішим.

Усі йшли мовчки, кожен поринув у свої думки – після побаченого говорити не хотілося. Звісно, у пам’яті Вільяма ще палали спогади про Скелю Століть – набагато кращу за цю – і дива, які він там побачив. Минуле, сьогодення й плани на майбутнє злилися в єдине ціле, утворивши в уяві хлопця химерний клубок. Але, попри все, він тримався.

Тунель не був надто довгим, тож менш ніж за десять хвилин компанія дісталася пункту призначення.

Це була простора кам’яна печера, що нагадувала Підземелля Скелі Століть. Стіни вкривали чарівні світло-зелені мохи, між якими подекуди стояли полиці з книгами. У центрі виднілося невеличке озерце, оточене гострим камінням. Вода в ньому була не блакитною, а зеленувато-синьою, зачаровуючи й плутаючи тих, хто на неї дивився. Замість стелі відкривалось небо – десь високо починалася поверхня. У цю незбагненну висоту вдивлялися всі, відчуваючи, як глибоко вони опинилися. А в найдальшому кутку печери, на міцній кам’яній стіні, виднілися дивні символи невідомої мови.

– Отже, перед вами Провалля Світів. Тут я, мої батьки й діди роками збирали символи, що мають скласти ім’я того, хто врятує Землю. Щодня, щохвилини, щосекунди ми шукали – і, здається, знайшли. Останній символ – це смерть. І тепер я точно знаю: ти, Вільяме, зможеш нам допомогти.

– Тобто всі докази вказують на мене? – схвильовано перепитав Вільям, не ймучи віри.

– Звісно, на тебе! І я впевнений, ти це підозрював!

– Так, я дізнався забагато, але зумів усе осмислити й прийняти. Не знаю напевне, чи впораюся, але повірте: я докладу всіх зусиль, хай що мені це коштує!