Розділ 8 "Останній знак"

В кінці довгого та темного коридору по якому йшли Вільям та Бен схоже таки замайоріло світло. Спочатку воно було слабким, але з кожним наступним кроком воно посилювалося. Обоє таки вийшли на на поверхню полів. 

– Тепер мені, мушу визнати, стало значно легше, хоча все, що я бачив, звичайно, було жахливим.

– Зате ти на крок ближчий до розгадки! Зараз тобі важко, але на болі й страху будується щастя. 

Золоте проміння Сонця таки зуміло підбадьорити тих, хто вийшли з печери. Листя поодиноких зелених дерев легенько колихалося на вітрі. Далеко, між пагорбами виднівся маєток Джеймсів. Час йшов так повільно, що, здавалося його взагалі не існує, хоча день Х невпинно наближався, а весь мис був у страшній небезпеці. 

– Гмм, одинадцята година ранку. Певне, ми пробули там не так і довго, – обдумував все, що сталося Вільям

– Скоріше час у різних періодах нашої реальності різний. – пояснив Бен і додав: – Якби ж то зрозуміти де вхід до них… 

Дивні відчуття відбулися у серці хлопця. Пам'ять чи біль, жалість чи незрозуміла радість. Це був перелом,  пояснення, у яке він весь час не вірив, а тепер зрозумів. Багато людей живуть і не повністю вірять у свої думки, сили. Їм здається, що всьому має бути пояснення, чітка відповідь, проте в цю секунду душа Вільяма досягла нового рівня – впевненості дій та повного розуміння світу, повної та чіткої відповіді, яку дав не хто інший, як сам хлопець. Найважливіше було повірити, а далі активізувався мозок, який нагадав йому ті незрозумілі та дивні картинки. Ті почуття неможливо описати ні словами, ні думками, ні чим іншим. Вони нагадують різке піднесення духу, ейфорію і водночас біль минулого, не найкращі спогади та жаль. Слова Бена стали кульмінацією часової лінії, що довгий час будувалася у голові хлопця на основі власних надій та переживань. Це була остаточна перемога над точністю та загальноприйнятими правилами, над можливим та нереальним, над нездоланний та подоланим. Вільям перейшов до третього типу. Типу тих, хто сильніший духом за перший тип, тобто інтровертів, та розумніший за другий – екстравертів. Тих хто знайде схожих на себе за будь - яких обставин і уявить та створить те, у що інші два типи навіть не стануть вірити або слухати. Він прозрів і побачив у собі не когось іншого, а тільки себе. Він повністю став тим, ким він мав бути ці довгі роки – собою. 

– Майкле, ти пам'ятаєш мене? Пам'ятаєш той інший світ в якому ми були? – від здивування Бен аж роззявив рот, Проте не стримався і обійняв найкращого друга. 

– Кевіне?! Ні! Ти жартуєш, цього не може бути! Все життя я бачив тебе, згадував минуле, але хіба це можливо? Ми ж були найкращими друзями! 

– І будемо ними завжди, я теж пам'ятаю ті часи іншого життя, в іншій реальності, де не було всього  цього і де ми обоє були друзями одного віку. 

Для когось це може виявитися неймовірним, захопливим і навіть примарний. Не всі повірять у минулі життя та силу перевтілення. Але не варто забувати, що сила душі завжди опирається на впевненість та віру. Віра – досить складне поняття. Всі розуміють її по-своєму і саме тому вона несе надію кожному, щоправда по-своєму… 

– Схоже на якусь фантастику! Я довгі 50 років думав, що це все просто обман і це все мені лише здавалося і снился. 

– Проте ж чому тоді всі інші люди не пам'ятають того, що сталося з ними ж у їхніх минулих життях? 

– Просто тому, що не всі вони хочуть вірити у те, що відбулося з ними. Вони виростають, забувають минуле і до того ж навіть не всі підлітки можуть розгледіти його. Здавалося, дізнаються через зовсім буденні речі, як наприклад: небо на природі, погляд близької людини, подих вітру чи гул міста. Все навколо нас, все підкажете. Кожен із нас має замок, та не кожен знайде до нього ключ і тим паче не всі захочуть його провернути. 

– Розумно. Але, щоб виглядати звичайними, ми, третій тип, мусимо одягати ці кляті маски першого та другого типів. Ми не можемо показати справжніх себе, через світ, який не готовий нас прийняти і тим паче зрозуміти. 

– Зате у нас є чудова здатність знаходити в сучасному – минуле. У цій реальності – іншу, в теперішньому житті – минуле. Ми не маємо забувати хто ми є. Так, можливо, про нас не знають, та саме ми зможемо досягнути тих обріїв, які для інших будуть недосяжними. – додав Бен. 

Незабаром обоє вирушили далі, треба було багато обдумати та збудувати плани на майбутнє. Занадто багато відкриттів було знайдено цього звичайного, нічим не примітного дня. 

Приємно було спостерігати за тихим коливанням трав та хвиль, звуками польових комах і дзюркотінням струмочків, теплими променями Сонця. 

– А що ви будете робити? Невже залишетеся тут? –почав розмову Вільям. 

– Знаєш, я пережив тут найстрашніше та найжахливіше. Всі мої спогади про минуле втілення з'явилися саме тут. У душі я вже частина мису, я вже його серце. Вирвати мене з нього –  значить загинути нам обом. Я ні в якому разі не допущу такого, тож я буду тут до кінця. 

– Це героїчно… Але звідки ви берете сили до таких радикальних рішень? Та й взагалі схоже все життя, ви не шкодували себе! Як так? 

– Одразу скажу – це залежить від людини. Я знаю, що якщо в цей раз всьому кінець і щастя вже не буде, то в наступний все точно вийде, повір мені! Не варто боятися смерті, варто дорожити пережитим, новим досвідом та силами твоєї душі. – Бен поглянув на небо і широко посміхнувся, наче нічого поганого і не було, взяв камінець і кинув у воду. Він декілька разів відбився від поверхні і врешті решт потонув у темних глибинах.