Розділ 8 "Останній знак"

У кінці довгого темного коридору, яким ішли Вільям і Бен, замерехтіло світло. Спершу слабке, воно з кожним кроком яснішало. Обидва нарешті вийшли на поверхню полів.

– Тепер, мушу визнати, мені стало значно легше, хоч усе, що я бачив, безумовно, було жахливим.

– Зате ти наблизився до розгадки! Так, тобі зараз важко, але на болі й стражданнях будується щастя.

Золоті промені сонця підбадьорили тих, хто залишив печеру позаду. Листя самотніх зелених дерев легенько гойдалося на вітрі. Вдалині, між пагорбами, виднівся маєток Джеймсів. Час плинув так неквапливо, що здавався нереальним, хоча день Х невпинно наближався, а весь мис перебував у смертельній небезпеці.

– Гм, одинадцята ранку. Мабуть, ми пробули там не так уже й довго, – міркував Вільям, осмислюючи все, що сталося.

– Скоріше, час у різних пластах реальності тече інакше, – пояснив Бен і додав: – Якби ж знати, де вхід до них…

Дивне тепло огорнуло серце хлопця. Пам’ять чи біль, жалість чи незбагненна радість – усе сплелося в переломний момент, у пояснення, в яке він досі не вірив, а тепер збагнув. Багато хто живе, не довіряючи своїм думкам і силам, шукаючи чітких відповідей і пояснень. Але цієї миті душа Вільяма сягнула нового рівня – впевненості в діях і повного осягнення світу, ясної відповіді, яку знайшов він сам. Головне – повірити, а тоді мозок оживає, воскрешаючи дивні, незрозумілі картини. Ці почуття не передати ні словами, ні думками – вони подібні до раптового злету духу, ейфорії, змішаної з болем минулого, гіркими спогадами й жалем.

Слова Бена стали кульмінацією часової лінії, що роками вибудовувалася в голові хлопця на основі його надій і переживань. Це була перемога над точністю й загальноприйнятими правилами, над можливим і нереальним, над нездоланним і подоланим. Вільям перейшов до третього типу – тих, хто сильніший духом за інтровертів першого типу й розумніший за екстравертів другого. Тих, хто відшукає подібних собі за будь-яких обставин і створить те, у що інші типи не повірять і не прислухаються. Він прозрів і побачив у собі не когось іншого, а лише себе – справжнього, яким мав бути всі ці роки.

– Майкле, ти пам’ятаєш мене? Пам’ятаєш той інший світ, у якому ми були? – Від подиву Бен роззявив рота, але не стримався й обійняв найкращого друга.

– Кевіне?! Ні! Ти жартуєш, цього не може бути! Усе життя я бачив тебе в спогадах, але хіба це можливо? Ми ж були найкращими друзями!

– І будемо завжди. Я теж пам’ятаю ті часи іншого життя, іншої реальності, де не було всього цього, де ми були ровесниками й друзями.

Комусь це здасться неймовірним, захопливим чи навіть примарним. Не всі повірять у минулі життя й силу перевтілення. Але не забуваймо: душа міцніє завдяки впевненості й вірі. Віра – складне поняття. Кожен сприймає її по-своєму, і саме тому вона несе надію – особливу для кожного…

– Схоже на фантастику! П’ятдесят років я вважав це обманом, думав, що мені лише здається й сниться.

– Але чому інші люди не пам’ятають, що було з ними в минулих життях?

– Бо не всі хочуть вірити в те, що з ними сталося. Вони виростають, забувають минуле, і навіть не кожен підліток здатен його розгледіти. Здається, воно відкривається через буденні дрібниці: небо над полями, погляд близької людини, подих вітру чи гул міста. Усе довкола підказує. У кожного є свій замок, але не всі знаходять ключ – і ще менше наважуються його повернути.

– Розумно. Але, щоб здаватися звичайними, нам, третьому типу, доводиться вдягати маски першого чи другого. Ми не можемо показати себе справжніх – світ не готовий нас прийняти чи зрозуміти.

– Зате ми вміємо знаходити в сучасному минуле, у цій реальності – іншу, у теперішньому житті – попереднє. Ми не повинні забувати, хто ми. Хай про нас не знають, але саме ми здолаємо обрії, недосяжні для інших, – додав Бен.

Невдовзі вони рушили далі – треба було осмислити багато й спланувати майбутнє. Занадто багато відкриттів подарував цей, здавалося б, непримітний день.
Приємно було споглядати тихе колихання трав і хвиль, слухати цвіркотіння комах і дзюрчання струмків, відчувати теплі промені сонця.

– А що ви робитимете? Невже залишитеся тут? – розпочав розмову Вільям.

– Знаєш, я пережив тут найстрашніше й найжахливіше. Усі мої спогади про минуле втілення народилися саме тут. У душі я вже частина цього мису, його серце. Вирвати мене звідси – означає знищити нас обох. Я нізащо цього не допущу, тож залишуся тут до кінця.

– Це героїчно… Але звідки у вас сили на такі рішучі кроки? Ви ніби все життя себе не жаліли! Як так?

– Усе залежить від людини. Я знаю: якщо цього разу настане кінець і щастя не буде, то в наступному житті все вийде – повір мені! Не варто боятися смерті, варто цінувати досвід, пережите й силу своєї душі. – Бен глянув на небо й широко всміхнувся, ніби нічого лихого не сталося, узяв камінець і кинув у воду. Той кілька разів підстрибнув на поверхні й зник у темних глибинах.

– Інколи невідомість лякає, інколи рятує, але не завжди змінює нас чи наше сприйняття світу.

– Як гадаєш, багато таких, як ми – людей третього типу?

– Гм, насправді кожен може досягти всіх типів, головне – його вибір. Наше існування тримається на рішеннях. Тому ми завжди маємо здобувати досвід, щоб обирати правильно.

Звісно, Вільяму важко було осягнути той величезний обсяг інформації, що обрушився на нього цього дня, тож він присів на найближчий камінь.

– У мене таке відчуття, ніби ви читаєте мої думки й пояснюєте їх, – не стримався Вільям. – Я знаю, що можу. І якщо доведеться ризикнути, я ризикну… До речі, що це за звук?

– Дійсно незвично. Стривай… Вільяме, лягай! – щосили закричав Бен, наляканий дивним шумом.
Очі хлопця заметушилися, але тіло не слухалося – здавалося, він утратив здатність рухатися.