Розділ 7 "Дежа вю"

А на Cмарагдових Полях не було абсолютно нікого. Було відчуття, що цей недоторканий, райський куточок має бути таким завжди. Ці величезні території належали родині Джеймсів і саме тому тут панували свої порядки. Машин тут майже не було, як і людей. Жителями цього місця, крім самих власників, були хіба що тварини. Автобан, який був прокладений цими полями використовувався досить рідко, тому коли величезний чорний кросовер пронісся цією дорогою на шаленій швидкості, спокій одразу минув і замінився певною стурбованістю 

– Якого біса тут немає зв'язку? 

– Мені звідки знати, але ці твої племіннички таки вміють тікати, якщо подалися саме сюди. – Баєрс стурбовано поглянув на  Шерлока і рвучко зупинив авто. 

– Ти зовсім з глузду з'їхав? Хочеш, щоб машина сальто зробила? Тепер зрозуміло в кого хлопці пішли! – розлютився завжди спокійний офіцер. 

– Постривай, просто послухай мене! Здається, я зрозумів де вони! Якщо ми будемо далі їхати, то дістанемося міста, а отже і цивілізації. Тому нам потрібно залишитися тут, в цьому далекому, відірваному і таємничому місці! 

Шерлок уважно вислухав шефа, оглянувся навколо і повернувся вправо, він вже хотів рушити, та все ж таки мовив:

– Я піду досліджувати це поле справа, але за тобою те, що зліва. Сподіваюсь, щось таки знайдемо. 

А поки плани подорожніх  змінювалися настав полудень, час відпочинку і відновлення сил після спеки. Щоправда температура на цих полях дещо відрізнялася від інших, виснажених сонцем. Великою рідкістю у таких лугах особливо були річки. На Смарагдовому мисі поняття "немає" просто було відсутнє, як і ті, хто міг це виправити. Звичайно, всі ці незвичні відкриття сильно дивували таку темпераментну людину, як Едварда, який тим паче ненавидів тих, хто боровся за такі, на думку Баєрса, "незначні та непотрібні" світу речі, як екологія та природа. 

Саме через всі вище перелічені чинники перебування шефа Департаменту на Смарагдових полях ставало нестерпним. 

– Вони мусять бути десь тут, хіба ні? Агов, тут є хтось? – в полі панувала  цілковита тиша, ніщо не видавало ані звуку. Баєрс вирішив крикнути знову:

– Я ще раз питаю, чуєте? Я відчуваю вас і повторюю! Ви маєте бути, там, де вас ніхто не знайде, тобто на цих лугах, я не буду на вас злитися. Не хвилюйтеся, вас помилують, тому ви тут? – листя дерева, на яке нахилився мандрівник легенько хитнулося – це був вітер. Однак він не зник одразу, адже він лише посилювався. Раніше спокійний і лагідний, він перетворювався на вихор, що закручувався навколо шукача. Перед очима Едварда зник минулий гарний пейзаж, а замість нього просто нізвідки з'явилася темрява, що вертілася і кружляла, спалахували вогняним спалахами і повертали страх невідомості. Крім сильних поривів урагану чудово розрізнявся чийсь голос:

– Еде, ти не думав що я повернусь в сьогодення, тому я переніс тебе в майбутнє. В майбутнє, яке створив ти і твої підопічні. Туди, звідки немає дороги назад і де твої заслуги і посада не важать нічого. Я думаю ти здогадувався куди весь цей час йшла наша цивілізація, але надумав втекти. Проте повір мені, цього не буде! 

Нарешті обертання всього навколо всього закінчилося і остаточний пейзаж таки сформувався, та він точно не радував око. Височенні та безформні скелі, глубочезні та наповнені лавою вирви, важкі та сірі купчасті хмари – все складало новий світ в якому опинився Баєрс. 

– Як? Де я і що це все означає? Тебе не має тут бути! Чуєш, маро! Чуєш, Філіпе? Ти заслуговував на смерть і тому зараз ти тут, у пеклі, яке стало твоїм домом! – А навкруги розлюченого офіцера вся лава, вогонь і навіть скелі так і хотіли його вбити: нові і нові іскри рясним дощем летіли на нещасного, скелі падали і важке, масивне каміння розліталося на друзки після чого знову піднімалося в повітря, знову об'єднувалися і знову падало. Чоловік фактично потрапив у пастку, адже через дивну поведінку навколишнього середовища у нього не залишилося аж ніяких варіантів. Коло з вогню, диму та шматків скель з кожною секундою прискорювало свій рух, а чорне небо, як і в день повстання осяяла кривава і смертоносна блискавка. 

– Згадуєш? Ти пам'ятаєш все це?! Той день, коли ти зробив той фатальний постріл! А я пам'ятаю і не забуду, як ти вчинив це! – невідомий голос відбивався луною від скель і лише посилювався. Крім того, зміни стосували також і всього, що оточувало Едварда: як і в скелі століть душа Філіпа повертала минуле у майбутнє, яке все ж таки відрізнялося від реальності, але мало з ним безліч спільних речей: чорні скелі ставали темними будинками, вогняні іскри тепер вилітали не з вирв, наповнених лавою, а зі зброї поліції. Тільки грім та червоні спалахи у небі довершували картину і розказували нам її головну трагедію. 

– НІ! Чому ти хочеш, щоб я пережив це ще раз? Ми не хотіли цього, та через вас мусили! Саме через ваш гнів той літак і вилетів! Як же ти це не розумієш? – відчайдушний крик в'язня стихій губився серед купи інших звуків, серед інших людей, серед зовсім іншого часу. 

– Едварде, все, що відбувається тут і зараз лише через тебе і твої дії. Ви вмієте виконувати накази департаменту, але ви й гадки не маєте про наслідки того, що ви і тільки ви накоїли! – десь в круговерті бурі, не звертаючи ні на що увагу, вийшов високий, з чорним волоссям чоловік, який з болем і жалістю поглянув на Баєрса.