Розділ 7 "Дежавю"

На Смарагдових Полях не було жодної душі. Здавалося, цей недоторканий райський куточок має залишатися таким вічно. Ці безмежні простори належали родині Джеймсів, і саме тому тут панували свої закони. Машин майже не видно, людей – і поготів. Окрім самих господарів, єдиними жителями цього краю були тварини. Автобан, що пролягав крізь поля, використовувався вкрай рідко, тож коли величезний чорний кросовер промчав дорогою на шаленій швидкості, спокій миттю розвіявся, поступившись місцем тривозі.

– Якого біса тут немає зв’язку?

– Звідки мені знати? Але твої племінники таки вміють тікати, раз подалися саме сюди, – Баєрс стурбовано глянув на Шерлока й різко загальмував авто.

– Ти що, геть здурів? Хочеш, щоб машина перекинулася? Тепер ясно, у кого хлопці вдалися! – спалахнув завжди незворушний офіцер.

– Зачекай, послухай мене! Здається, я зрозумів, де вони! Якщо поїдемо далі, дістанемося міста й цивілізації. А нам треба залишитися тут – у цьому далекому, відірваному, таємничому місці!

Шерлок уважно вислухав шефа, озирнувся довкола, повернувся вправо й уже збирався рушити, але все ж промовив:

– Я піду досліджувати поле праворуч, а ти бери лівий бік. Сподіваюся, щось знайдемо.

А поки плани подорожніх змінювалися, настав полудень – час відпочинку й відновлення сил після спеки. Проте температура на цих полях вирізнялася від виснажених сонцем околиць. Річки в таких лугах були рідкістю, але на Смарагдовому Мисі поняття “немає” просто не існувало – як і тих, хто міг би це змінити. Ці незвичайні відкриття вражали такого темпераментного чоловіка, як Едвард. Він ненавидів тих, хто боровся за, на його думку, “дріб’язкові й непотрібні” речі – екологію та природу.
Тож перебування шефа департаменту на Смарагдових Полях дедалі більше дратувало його.

– Вони мають бути десь тут, хіба ні? Агов, тут є хтось? – У полі панувала мертва тиша, жоден звук не порушував спокою. Баєрс гукнув ще раз:
– Я питаю ще раз, чуєте? Я відчуваю вас і повторюю: ви маєте бути там, де вас ніхто не знайде – на цих лугах! Я не гніватимусь. Не хвилюйтеся, вас помилують. То ви тут? – Листя дерева, на яке сперся мандрівник, легенько захиталося – то був вітер. Але він не вщух, а лише набирав сили. Спершу лагідний, він перетворився на вихор, що закрутився довкола шукача. Перед очима Едварда зникли мальовничі краєвиди, і з темряви, що виникла нізвідки, спалахнули вогняні блиски, повертаючи страх невідомого. Серед потужних поривів урагану виразно чувся голос:
– Еде, ти не думав, що я повернуся в сьогодення, тож я переніс тебе в майбутнє. У майбутнє, яке створив ти й твої підопічні. Туди, звідки немає вороття, де твої звання й посада нічого не варті. Гадаю, ти здогадувався, куди прямує наша цивілізація, але вирішив утекти. Та повір, цього не буде!

Нарешті кружляння припинилося, і пейзаж набув остаточних обрисів – але він не тішив око. Височенні безформні скелі, глибокі вирви, наповнені лавою, важкі сірі хмари – усе творило новий світ, у якому опинився Баєрс.

– Як? Де я і що це означає? Тебе не мало б тут бути! Чуєш, маро! Чуєш, Філіпе? Ти заслуговував на смерть, і тому ти тут – у пеклі, яке стало твоїм домом! – Навколо розлюченого офіцера лава, вогонь і скелі ніби прагнули його знищити: іскри сипалися рясним дощем, скелі падали, важке каміння розліталося на уламки, підіймалося в повітря, з’єднувалося й обрушувалося знову. Чоловік опинився в пастці – дивна поведінка стихії не лишала жодного шансу. Вогняне коло з диму й кам’яних уламків прискорювало свій рух, а чорне небо, як у день повстання, осяяла кривава смертоносна блискавка.

– Згадуєш? Пам’ятаєш усе це?! Той день, коли ти зробив той фатальний постріл! А я пам’ятаю й не забуду, як ти це вчинив! – Невідомий голос луною відбивався від скель, набираючи сили. Навколишній світ також змінювався: як у Скелі Століть, душа Філіпа повертала минуле в майбутнє – відмінне від реальності, але сповнене спільного. Чорні скелі стали темними будинками, вогняні іскри тепер вилітали не з лавових вирв, а зі зброї поліції. Лише грім і криваві спалахи в небі довершували картину, оповідаючи її головну трагедію.

– Ні! Чому ти змушуєш мене пережити це знову? Ми не хотіли цього, але через вас мусили! Саме ваш гнів призвів до того польоту! Як ти цього не розумієш? – Відчайдушний крик Баєрса губився серед хаосу звуків, людей і чужого часу.

– Едварде, усе, що тут відбувається, – лише через тебе й твої дії. Ви вмієте виконувати накази департаменту, але не маєте уявлення про наслідки того, що накоїли саме ви! – Із круговерті бурі, не зважаючи ні на що, виступив високий чоловік із чорним волоссям. З болем і жалістю він глянув на Баєрса.

– Потворо, згинь! Твої слова – чиста брехня! У тебе немає власної думки, ти – лише відлуння минулого й нашої перемоги над вами! Я не злякаюся й покінчу з тобою ще раз, як тридцять років тому! Час прощатися – зі мною й усім світом назавжди! – За мить офіцер вихопив із кишені старий пістолет, яким востаннє стріляв під час Смарагдової революції, і випустив кулю прямо в очі борцеві, на ім'я Філіп Смітт.
Жорстокий спалах промчав повз його тіло, але Філіп не впав – лише ще раз глянув на вбивцю й розтанув, як і все довкола, що мить тому здавалося реальним.

Смарагдові Поля приємно вразили Еда після видіння майбутнього.

– То ось де ти був! Я ж кликав, шукав тебе! Чому мовчав? – Баєрс підвівся на ноги й озирнувся.

– Схоже, від спеки я знепритомнів і впав у транс. Та не хвилюйся, тепер усе гаразд.

– Ну, то й добре. Знайшов щось?

– На жаль, ні. Але зупинятися не варто. Ми знайдемо їх і пояснимо, як усе було.

– Стривай, що було? Я щось пропустив?

– Та не зважай, це я так сказав. Мені наснився дивний сон, от і все. А нам час рушати далі. Повір, роботи ще вдосталь…