Розділ 5 "Нові таємниці та відповіді"

Всю ніч хлопці спали по-справжньому, а не в сидячому положенні, тож обоє щиро раділи цьому. То був глибокий, безтурботний сон, у якому кожен відчував себе в безпеці. Найстрашніше лишилося позаду, і думки юнаків віднесло далеко від тривог. Першим прокинувся Вільям – сонячні промені проникли крізь вікно й засліпили його. Він безтурботно потер очі, тихо позіхнув і за двадцять хвилин уже сидів за столом на кухні разом із Семом, Беном та його дружиною.

– Гарний сьогодні день! Знаєте, відчуваю, що нині станеться щось добре! – розпочав ранкову бесіду господар дому.

– Я теж так думаю, – підморгнув Вільям.

– Що робитимеш сьогодні, Семе?

– Точно не знаю. Мабуть, трохи полежу, посиджу в телефоні, може, позасмагаю. Тобто просто відпочину, – із задоволенням відповів старший брат.

– А ти, Вільяме?

– А я спробую відчути душу цього місця…

– Зрозуміло. До речі, Віле, я можу показати тобі весь мис. Там є багато цікавого, що допоможе знайти відповіді на твої запитання.

– Справді? Якщо так, то я готовий вирушити!

– Тоді гайда в дорогу!

За п’ятнадцять хвилин дует із хлопця й чоловіка дістався самого мису.

– Дива та й годі! Я ніяк не можу повірити, що колись увесь наш світ був таким, а тепер ми ризикуємо втратити навіть це! – Вільям зупинився, сумно глянувши вдалину.

– Ти мислиш, як я! І я мушу тобі дещо пояснити, але спершу повернімося в минуле. Ти точно готовий?

– Я готовий. Я мушу зрозуміти… – Повільно вони прискорили крок, а згодом побігли. Вони не просто бігли – летіли, не дивлячись один на одного, але з однаковою метою. Хтозна, скільки тривав би цей мовчазний забіг, якби шлях не перепинила височенна скеля.
Серед безмежних полів вона видавалася дивним знаком – радше символом. Здавалося, вона постала тут із небуття. Можливо, так і було, але увагу більше привертав струмок, чий початок і кінець губилися в невідомості. Зрозуміло лише, що він впадав у печеру, заховану всередині скелі. Це вражало.

– То куди далі? Що це за місце?

– Це, мій юний друже, Скеля Століть. У ній зберігається пам’ять про тих, хто боровся не лише за це місце, а й за всю Землю…

Бен і Вільям неспішно ступили в теплий, приємний струмок. Щойно вони увійшли, нові думки, емоції й сподівання огорнули їхні серця.

– Я не боюся. Я відчуваю, що розв’язка близько, і готовий зробити перший крок, – здається, юнак був сповнений рішучості.

– Це добре. Я теж не боявся, коли мій батько показав мені це місце. І мій батько, і дід, і прадід – усі тут були, усі відчували цей дух.
Далі в печері серед кам’яних стін простягався довгий темний коридор, освітлений лише “смарагдовими” мохами, що допомагали подорожнім рухатися вглиб її таємниць і чарів. Краплі води тихо падали зі стелі, і з часом обоє звикли до цього звуку.

– Це не просто тунель, не просто коридор. Це дорога життя й смерті, що розділяє минуле, сьогодення й майбутнє… – промовив Бен, і його голос луною рознісся печерою, відлунюючи його слова.

– Але чому так? Невже ми єдині знаємо про неї?

– Уже єдині… – ледь чутно відповів старший. – Та колись усе було інакше. Де ж ті, хто тут був? Де вони? Скажи, де?! – Джеймс зірвався на крик, і прихована роками таємниця вирвалася назовні. – Я знаю, де вони! Знаю! Їх немає з нами – ні в сьогоденні, ні в майбутньому! Вони в минулому! – Сльоза скотилася з його ока, зупинивши обох.

Вільям пильно глянув на свого наставника. Щось у ньому змінилося – але що? Та, можливо, не лише в ньому: печера, раніше тьмяна, почала набирати кольорів. Довкола все набувало нових обрисів. Темні стіни перетворилися на громіздкі вишукані будинки, підлога стала асфальтом, а стеля – небом. Навколо метушилися люди – кричали, галасували, бігли. Вдалині лунали постріли. Перехід між реальностями був таким плавним, що мандрівники не одразу збагнули, де опинилися.

– Вітаю, мій друже. Перед тобою липень 2057 року – події тридцятирічної давнини, в яких я брав участь. Це Смарагдова революція. Ви вчили її з історії, але вона не була такою поганою, як вам розповідали.

Кожен вибух сколихував усе довкола, і атмосфера того грозового літа ставала дедалі напруженішою. Серед бурі звуків вирізнявся голос, що виголошував промову:

– Народе, скажи: чи довго ти терпітимеш? Увесь світ, усі нації, усі люди прагнуть змін, але самих їхніх зусиль замало. Щоб здолати тих, через кого гине наша земля, ми мусимо об’єднатися! Так, ми втратили багатьох, але наша мета єдина: зберегти те, що зветься природою! – Грізний борець міг би говорити вічно, якби не фатальний постріл, що пролунав із натовпу.

Галас посилився. Бен та інші протестувальники опинилися в пастці – усі вулиці, що вели до площі, були забарикадовані. Ситуація ставала критичною.

– Виходить, ти теж тут був? Теж боровся? – запитально глянув Вільям.

– Саме так. Усі ми тут були, усі запам’ятали це назавжди. І ми пішли на прорив…

Тим часом лідери революції зрозуміли, що оточені, але їхня чисельна перевага дозволяла чинити опір. Та плани повстанців змінилися. Вони вирішили прорвати блокпост на Філіпс-стріт. До цієї частини площі дісталися не всі. Площа нагадувала величний п’ятикутник із парком неповторної краси – алеї, фонтани, скульптури. Проте на тлі сірого неба, крові й вибухів ця стара частина міста втратила свій шарм.
Усі намагалися врятуватися, вигукнути свою правду, показати, на що здатні. Але найстрашніше чекало попереду – жах проступав не лише на обличчях людей, а й у пейзажі кінця. Кінця не лише для тих, хто був на площі Свободи, а й для всієї Землі.
Раптовий спалах червоної блискавки, спричиненої зміною атмосфери, осяяв будинки, людей і грозові хмари. Якби ж усе було так просто! Та лиха доля зіграла злий жарт із борцями. Блискавка влучила в літак, що летів придушити повстання, саме коли він пролітав над площею – нині відомою як площа Жалоби – після його падіння…