Розділ 4 "Надії та їх наслідки"

В кабінеті майора Баєрса панувала цілковита тиша. Здавалося, її ніщо не могло порушити. Сам майор сидів за довгим столом з червоного дерева і щось напружено читав на своєму комп'ютері. 

Його кабінет мав певний стиль і в його інтер' єрі попрацювали багато тогочасних дизайнерів: безліч полиць із книгами, вишуканих картин, вічнозелених рослинності. Посередині кімнати був немалий червоний килим із золотим орнаментом, але в місцях де килиму не було можна було б помітити підлогу з чорного дерева. 

Безліч шабель, старезних пістолів та списів одразу кидалися в очі, адже також висіли на стінах у спеціальних рамах. Освітлення зали складалося з золотої люстри всередині кімнати та лампи, що стояла на столі майора. Проте горіла зараз лише лампа на столі, тому було досить темно. В загальному все виглядало дуже вишукано. Майор так зачитався чимось у комп'ютері, що коли телефон на його столі задзвенів керівник відділу неначе вийшов із трансу, і оглянув в кімнату. Але коли він побачив телефон і швидко підняв трубку, його лице знову змінилося і він набрав суворого вигляду. Слід також згадати що Баєрсу подобався ретро стиль і все що було з ним пов'язане, тому на його столі і стояв такий старий телефон. 

– Алло хто це? 

– Ед, це я, Лінда.

від цих слів Едвард спохмуронів. 

– Чорт, я казав тобі не дзвонити мені у мій робочий час?! – вигляд майора ставав все грізнішим. 

–Едвард, ти можеш заспокоїтися? Це щодо твоїх племінників! 

– Тобто Сема і Вільяма? – перебив зблідлий майор

– Ну, звичайно! У тебе ж більше немає племінників! І ти можеш врешті - решт мене вислухати? –  вигукнула знервована Лінда 

– Та, гаразд, кажи ж вже! 

– Але я навіть не знаю з чого починати! Відправила їх за продуктами, а вони потрапили у ДТП, втекли від поліції та ще й зникли і тепер їх ніхто не може знайти. 

Баєрс тим часом також побачив у своєму комп'ютері новину про втікачів і одночасно із словами Лінди зрозумів у чому річ. 

– Стоп, але ж це якесь непорозуміння! Ну й треба ж було так втрапити! Вічно з ними якісь проблеми! 

– То ти можеш щось вдіяти? Чи що? Я не просто так звоню тобі! 

– Гаразд, гаразд. І не з таких авантюр виходили! Щось придумаємо! Ось побачиш. Я все владнаю. – з тону досвідченого військового було зрозуміло, що шлях порятунку хлопців вже з'явився у його голові, проте поки що він мовчав, адже деякі речі не потребують суспільного розголосу. 

 ***

На годиннику водія пробило шосту ранку. Машина тихо сповільнила хід, а згодом зовсім зупинилася. Сотні кілометрів були пройдені за минулу ніч. Ветфорд вже давно був далеко, за обрієм світанку, і тому про нього ніхто згадував. 

– Де ми? – Сем загадково оглядав нову місцину і схоже забув про вчорашні події. 

– Ти жартуєш? Чи не через тебе ми тут? – від цієї відповіді Сем, здавалося, повернувся до реального світу. 

– Але куди ж нас тепер везуть? Та й взагалі у мене таке відчуття, ніби вся ця чортівня відбувається не з нами, а з кимось іншим! Ми ж не винні, що ті бовдури хотіли нас так різко і несправедливо обігнати!

– Не винні, проте так вийшло. Але все ж таки ми маємо план і будемо дотримуватися його аж до останнього дня на Землі. – спочатку Вільям спохмурнів, але, трохи подумавши, посміхнувся, – щоправда там має бути гарно! 

Погляд Сема все пильніше вдивлявся у навколишні краєвиди, і з часом він почав щось підозрювати. 

– Слухай, а скільки кілометрів ми проїхали? Адже тут стало якось занадто багато рослинності. Я не розумію: все вкрите зеленню, там починається щось на кшталт лісу, а між пагорбами схоже що навіть тече якась річка! 

– Можливо, спитати у водія? – тим часом водій обернувся і з усмішкою поглянув на парубків. 

– Ви, мушу визнати ще ті щасливці! Ви хоч розумієте як вам фортануло? Ви справжні улюбленці долі, тому що ви їдете на Смарагдовий мис!

Хлопці перезирнулися, а сам водій тим часом кудись вийшов і легкою ходою попрямував до якоїсь старезної, збитої з дощок, халупи. Було досить важко уявити скільки їй років. Та й, якщо б ви довго затримали погляд на цьому "витворі мистецтва",  то подумали б, що вона от-от розвалиться. 

– Може вийдемо? На вулиці схоже досить свіжо та приємно. 

– Справді, навіщо ми взагалі сидимо тут? – Сем машинально встав і відчинив двері їхнього мікроавтобуса, – нічого собі! Тут  взагалі не спекотно, – заявив він, вийшовши за межі машини. 

– Цікаво помічено, та ми ж не десь далеко, на півночі! Проте мені здається, що це вже якась фантастична історія. 

А прохолодний вітерець був справді чудовим. Він був лагідний та  досить добре підігрував променям сонця. Листя дерев ворушилися. Місцина справді радувала серце, а спокій природи надихав, заворожував, чарував. Споглядаючи її благородність і красу, всі погані думки розвіювались, а на їх місці не залишалося абсолютно нічого, крім надій, сподівання та віри в хороше закінчення цієї авантюри.