Розділ 4 "Надії та їх наслідки"

У кабінеті майора Баєрса панувала глибока тиша. Здавалося, її ніщо не могло розірвати. Сам майор сидів за довгим столом із червоного дерева, напружено вчитуючись у щось на екрані комп’ютера.
Його кабінет вражав особливим стилем – над інтер’єром працювали найкращі дизайнери того часу: полиці рясніли книгами, стіни прикрашали вишукані картини, а вічнозелені рослини додавали життя. У центрі кімнати лежав просторий червоний килим із золотим орнаментом, а там, де його не було, виднілася підлога з чорного дерева.
Шаблі, старовинні пістолі й списи, вправлені в спеціальні рами, одразу впадали в око, висячи на стінах. Освітлення складалося з розкішної золотої люстри та настільної лампи на столі майора. Але зараз горіла лише лампа, тож у приміщенні панувала приглушена темрява. Загалом усе виглядало надзвичайно вишукано. Майор так заглибився в читання, що дзвінок телефону на столі змусив його здригнутися, ніби виринувши з трансу. Він окинув поглядом кімнату, але, побачивши телефон, швидко схопив трубку. Його обличчя знову набрало суворого виразу. Варто згадати, що Баєрс обожнював ретро-стиль і все, що з ним пов’язане, тому на його столі стояв саме такий старовинний апарат.

– Алло, хто це?

– Ед, це я, Лінда.

Від цих слів Едвард насупився.

– Чорт, я ж казав тобі не дзвонити мені в робочий час?! – Його вигляд ставав дедалі грізнішим.

– Едварде, заспокойся! Це про твоїх племінників!

– Тобто про Сема й Вільяма? – перебив зблідлий майор.

– Ну звісно! У тебе ж інших немає! Можеш нарешті мене вислухати? – вигукнула роздратована Лінда.

– Гаразд, кажи вже!

– Я навіть не знаю, з чого почати! Відправила їх по продукти, а вони потрапили в ДТП, втекли від поліції, зникли – і тепер їх ніхто не може знайти!

Баєрс тим часом помітив на екрані комп’ютера новину про втікачів і, слухаючи Лінду, зрозумів, у чому річ.

– Стривай, це якесь непорозуміння! Ну й втрапили ж вони! Вічно з ними якісь клопоти!

– То ти можеш щось зробити? Я ж не просто так тобі дзвоню!

– Добре, добре. І не з таких пригод вибиралися! Щось придумаємо, ось побачиш. Я все владнаю. – У впевненому тоні досвідченого офіцера чулося, що план порятунку хлопців уже визрів у його голові, хоча він промовчав – деякі речі не потребують розголосу.

На годиннику водія пробило шосту ранку. Машина тихо сповільнила хід і зупинилася. Сотні кілометрів лишилися позаду за цю ніч. Ветфорд давно зник за обрієм світанку, і ніхто про нього не згадував.

– Де ми? – Сем задумливо оглядав нову місцевість, ніби забувши про вчорашні пригоди.

– Ти жартуєш? Чи не через тебе ми тут? – Ця відповідь миттю повернула Сема до реальності.

– Але куди нас тепер везуть? У мене таке відчуття, ніби вся ця метушня відбувається не з нами, а з кимось іншим! Ми ж не винні, що ті дурні так різко й нахабно нас обігнали!

– Не винні, але так сталося. Та все ж у нас є план, і ми триматимемося його до останнього дня на Землі, – спершу Вільям насупився, але, трохи подумавши, усміхнувся. – Хоча там, мабуть, гарно!

Погляд Сема дедалі пильніше вдивлявся в навколишні краєвиди, і згодом у ньому зародилася підозра.

– Слухай, а скільки кілометрів ми проїхали? Тут якось забагато зелені. Я не розумію: усе вкрите травою, там видніється щось схоже на ліс, а між пагорбами, здається, тече річка!

– Може, спитати водія? – У цей момент той обернувся й із теплою усмішкою глянув на хлопців.

– Ви, мушу визнати, ще ті щасливці! Усвідомлюєте, як вам пощастило? Ви справжні улюбленці долі, адже прямуєте на Смарагдовий Мис!

Хлопці перезирнулися, а водій тим часом вийшов і легкою ходою попрямував до старої, збитої з дощок халупи. Важко було уявити, скільки їй років. Якби ви довго вдивлялися в цей "витвір мистецтва", то подумали б, що вона ось-ось розвалиться.

– Може, вийдемо? Надворі, здається, свіжо й приємно.

– І справді, чого ми тут сидимо? – Сем машинально підвівся, відчинив двері мікроавтобуса й вигукнув: – Нічого собі! Тут зовсім не жарко!

– Цікаве спостереження, але ж ми не десь на півночі! Хоча мені здається, це вже якась фантастична історія.
Прохолодний вітерець і справді був чудовим – лагідний, він гармонійно доповнював теплі промені сонця. Листя дерев шелестіло. Ця місцевість тішила серце, а спокій природи заворожував, надихав, чарував. Споглядаючи її благородну красу, усі тривоги розвіювалися, лишаючи місце лише для надій, сподівань і віри в щасливе завершення цієї пригоди.
Та раптом у цій майже досконалій тиші пролунав новий звук: водій із незмінно приємним виразом обличчя відчинив скрипучі двері халупи й обернувся до траси.

– Бачу, ви вже освоїлися! Лишилося ще двадцять кілометрів – і вуаля, Смарагдовий Мис до ваших послуг!

– Тобто ми будемо там самі? – Вільям дедалі більше зацікавлювався, хоча ще не зовсім розумів, що таке Смарагдовий Мис і які відкриття їх там чекають.
Водій лише усміхнувся й сів у машину.

Після останньої зупинки друзі почали по-новому сприймати велич усього, що їх оточувало. Їхні свідомість і душі з кожним кілометром усвідомлювали, що ця подорож змінить їх назавжди. Вчорашнє відступило, витіснене сьогоденням. Залишалося лише сміливо ступити назустріч долі й дізнатися, що вона для них підготувала.

– Щось змінилося. Не знаю, що саме, але це місце дивне, воно геть не схоже ні на Ветфорд, ні на будь-яке інше на Землі!

– Гарно підмітив! Ця місцевість унікальна. Хтось із вас знає чому? Чому тут природа процвітає, а, скажімо, у вашому Ветфорді гине? –
У салоні запала тиша. Ніхто не відповів.
Вільям мимохіть глянув на Сема, потім у вікно, але думки лишалися розпливчастими.