Розділ 3 "Випадковий порятунок"

Впевнений майже на 100 відсотків, що мало хто з Вас коли-небудь уявляв собі життя птаха: майже безперервні перельоти, пошуки їжі, нові відкриття. У його житті є безліч як важкого і страшного, так і прекрасного, неповторного. Одразу зрозуміло, що з висоти у 30 метрів все місто не осягнути, та краєвиди, які відкривалися перед очима наших героїв точно здивували б не тільки них! Сотні трас, які, наче павутина, окутували місто і ховали людей, тварин та перші поверхи будинків від пекучих променів Сонця. Жовтогарячі та невисокі, скляні та грандіозні, малі та великі – все вражало, все радувало. Взагалі Ветфорд був досить великим містом, особливо у його центральній частині над якою і пролітали обоє парубків.  Перед ними відкривалися безмежні околиці міста, а також величезне Центральне озеро і парк, в якому часто любили відпочивати людям. Пейзаж безмежної краси щиро дивував, тому емоції хлопців зашкалювали. Кількома секундами до цього, Вільям навіть не міг уявити відчуття польоту, а тепер він просто не міг уявити життя на землі. Він відчув себе птахом, вільним птахом, який летить лише вперед, і не дивиться назад, який долає шалені відстані та не зупиняється до останнього подиху…

Можливо, дехто подумає, що Вільям та Сем мали б загинути, але ні. Їх врятували технології, адже вже у 2064 до скутерів почали додавати лопаті, наче у гелікоптерів. Звідси стає зрозумілим як пілоти С 64 залишилися в живих.  

– Ти ненормальний! ТИ хоч розумієш, що ТИ накоїв?! Я вже думав нам кінець! Але гаразд, мушу визнати ти таки врятував нас, вкотре… –  початкова злість Вільяма минула одразу, коли він поглянув навколо, а його очі забігали від здивування, рот відкрився, а на обличчі нарешті з’явилася усмішка.

– Я ще раз питаю польоти ти любиш?– гумор Сема вже нема аж ніяких меж і його настрій змінився до невпізнаності. Було відчуття, ніби до нас промовляла звичайна людина, а не гонщик, який потрапив у ДТП і тепер тікав від закону.

– Справді, мушу визнати політ – це круто, – його товариш, наче подолав всю злобу на брата, яка ще з початку пригоди у ньому сиділа.

– Але що нам тепер робити? Весь час переміщуватися, тікати і в вивертатися від  поліції? Взагалі-то я лише хотів нормально жити! 

– Ну тікати довго не доведеться, бо ще 6 днів – і планеті капут! Нам всього на всього-на-всього потрібно заховатися на цей час, а в останній день винирнути з нізвідки, сісти на першу ліпшу ракету і ми врятовані! У космосі ж нема ніякої поліції, нас там ніхто не зловить, а коли дістанемося місця призначення знайдемо маму і тата. Повір, мій план геніальний!

Обличчя Вільяма спочатку скривилося від цих слів, але потім він зрозумів, що це їхній єдиний план порятунку. 

– Ех, ти як завжди все вирішив, думаєш, що все вийде, щоправда життя дуже неочікуване, як бачиш. Декілька хвилин тому наше завдання було дуже просте: скупитися і повернутися додому. Тепер же ми втікачі, і нам потрібно якось діяти! 

Тим часом С64 плавно опустився на поверхню Центрального Озера і пристав до берега. Обоє вийшли на золотистий пісок, сховалися у тіні дерев і почали обдумувавати їхні подальші плани. 

– Отже, потрібно десь сховатися, дуже добре і так, щоб нас ніхто не знайшов. – Сем почав оглядати все навколо, вслухатися у шум міста, ходити то туди, то сюди, весь час нервово сопучи та продумуючи тисячі варіантів. Вільям також не знав куди відправитися, однак він вирішив довіритися своєму слухові і на секунду завмер. Йому здалося, що десь недалеко проходить якийсь конкурс, чи свято. Хлопець пішов далі і потроху він почав розуміти, звідки йде звук. Його вже не цікавило ніщо: ні їхнє прикриття, ні люди яких він проходив, ні небезпека потрапити у руки правоохоронців. Його цікавив лише той дивний незрозумілий сміх, крики людей та музика, що надходила з 1 поверху торгового центру "Промінь". 

– Увага! Кожен з вас просто зараз може спробувати виграти квиток на Смарагдовий Мис! Повторюємо: п'ять бездоганних днів на природі безкоштовно для тих, хто виграє у нашому конкурсі “Щаслива мрія” проведіть свій останній тиждень на Землі у нас! Ціна участі у конкурсі всього 10 гривень! Не прогавте цю мрію! Ми запрошуємо всіх. 

Від цих слів голова Вільяма почала працювати все швидше і швидше. Він почав сам обдумувати нову пропозиці, згадуючи слова Сема, який завжди завіряв, що мовляв: “краще ризикнути, ніж піти на смерть”.

Отож Вільям рушив просто в товпу. Досить обережно, але впевнено він рухався все далі і далі. Всередині люду було ще більше, ніж надворі. Це море голів просто стояло, гуділо, розмірковувало…

Через 20 хвилин безперервної боротьби та проштовхування вперед відчайдух таки дістався сцени, обабіч якої на всю потужність гриміла музика. Перед сценою був столик, за яким сиділа молода та приємна на вигляд жінка. До неї підходили люди, віддавали потрібну суму та отримували свої номери. Вільям, неначе зачарований підійшов просто до столика, знайшовши в одній із своїх кишень десятку та обережно простягнувши її жінці.

– Отже і ви теж хочете брати участь у конкурсі? А, ось ваша десятка, все, зрозуміло! Ну й мовчазні зараз молоді люди! Нічого не скажеш! Диво та й годі! А якби в наші часи, – вона не встигла закінчити, адже Вільям тихо промовив:

– То який мій номер? – темні очі пильно вдивлялися на сцену і якби хтось уважно розгялнув хлопця, то подумав би, що Вільям тільки прокинувся і не дуже розуміє, що з ним коїться.