Розділ 3 "Випадковий порятунок"

Впевнений майже на сто відсотків, що мало хто з вас колись уявляв себе птахом: невпинні перельоти, пошуки їжі, нові відкриття. У його житті поєднуються як важкі й моторошні, так і прекрасні, неповторні миті. Одразу зрозуміло, що з висоти тридцяти метрів усе місто не осягнути, але краєвиди, що відкривалися перед очима наших героїв, здатні були здивувати не лише їх! Сотні трас, мов павутина, огортали місто, ховаючи людей, тварин і перші поверхи будинків від пекучих променів Сонця. Жовтогарячі й невисокі, скляні й величні, малі й просторі – усе вражало, усе тішило око. Ветфорд взагалі був розлогим містом, особливо в центральній частині, над якою пролітали обидва юнаки. Перед ними розгорталися безкраї околиці, величезне Центральне озеро й парк, де так любили відпочивати люди. Пейзаж безмежної краси щиро захоплював, тож емоції хлопців вирували. Ще кількома секундами раніше Вільям навіть не уявляв відчуття польоту, а тепер не міг уявити життя на землі. Він відчув себе птахом – вільним птахом, що мчить лише вперед, не озираючись назад, долає шалені відстані й не зупиняється до останнього подиху…

Можливо, хтось подумає, що Вільям і Сем мали б загинути, але ні. Їх урятували технології, адже ще в 2064 році до скутерів почали додавати лопаті, подібні до гелікоптерних. Звідси стає зрозуміло, як пілоти C64 залишилися живими.

– Ти ненормальний! Ти хоч усвідомлюєш, що накоїв?! Я вже думав, нам кінець! Але гаразд, мушу визнати, ти таки врятував нас, і не вперше… – Початкова злість Вільяма розтанула, щойно він озирнувся довкола: очі забігали від здивування, рот мимоволі розтулився, а на обличчі нарешті засяяла усмішка.

– Я ще раз питаю: польоти ти любиш? – Гумор Сема не знав меж, а його настрій змінився до невпізнанності. Здавалося, перед нами звичайна людина, а не гонщик, який щойно потрапив у ДТП і тепер утікав від закону.

– Справді, мушу визнати, політ – це круто, – відповів товариш, ніби позбувшись усієї злості на брата, що кипіла в ньому від початку пригоди.

– Але що нам тепер робити? Весь час пересуватися, тікати й вивертатися від поліції? Я ж, узагалі-то, хотів просто нормально жити!

– Ну, тікати довго не доведеться – ще шість днів, і планеті капут! Нам лише треба заховатися на цей час, а в останній день виринути з нізвідки, сісти на першу-ліпшу ракету – і ми врятовані! У космосі ж немає поліції, нас там ніхто не спіймає, а коли дістанемося місця призначення, знайдемо маму й тата. Повір, мій план геніальний!

Обличчя Вільяма спочатку скривилося від цих слів, але згодом він зрозумів, що це їхній єдиний шанс на порятунок.

– Ех, ти, як завжди, усе вирішив і думаєш, що все вийде. Хоча життя, як бачиш, дуже непередбачуване. Ще кілька хвилин тому наше завдання було простим: скупитися й повернутися додому. А тепер ми втікачі, і нам треба якось діяти!

Тим часом C64 плавно опустився на поверхню Центрального озера й пристав до берега. Обидва вийшли на золотистий пісок, сховалися в тіні дерев і почали обмірковувати подальші плани.

– Отже, нам потрібно десь сховатися – надійно, так, щоб нас ніхто не знайшов, – Сем озирався довкола, прислухаючись до шуму міста, нервово сопів і ходив туди-сюди, перебираючи в голові тисячі варіантів. Вільям також не знав, куди податися, але вирішив покластися на слух і на мить завмер. Йому здалося, що неподалік відбувається якийсь конкурс чи свято. Хлопець рушив далі й поступово зрозумів, звідки лунає звук. Його вже не хвилювали ні прикриття, ні люди, повз яких він проходив, ні ризик потрапити до рук правоохоронців. Усе його єство заполонили дивний, незрозумілий сміх, людські вигуки й музика, що долинали з першого поверху торгового центру "Промінь".

– Увага! Кожен із вас просто зараз може спробувати виграти квиток на Смарагдовий Мис! Повторюємо: п’ять бездоганних днів на природі безкоштовно для тих, хто переможе в нашому конкурсі “Щаслива мрія”! Проведіть свій останній тиждень на Землі з нами! Ціна участі – лише 10 гривень! Не пропустіть цю мрію! Запрошуємо всіх!

Ці слова змусили голову Вільяма працювати дедалі швидше. Він почав обмірковувати нову можливість, пригадуючи запевнення Сема: “Краще ризикнути, ніж піти на смерть”.
Тож Вільям рішуче попрямував у натовп. Обережно, але впевнено він просувався вперед. Усередині було ще людніше, ніж надворі. Це море голів гуділо, розмірковувало, стояло на місці…
Після двадцяти хвилин безперервної боротьби й проштовхування відчайдух дістався сцени, обабіч якої на повну потужність гриміла музика. Перед сценою стояв столик, за яким сиділа молода й приємна на вигляд жінка. Люди підходили до неї, віддавали потрібну суму й отримували номери. Вільям, ніби зачарований, підійшов до столика, знайшов у кишені десятку й обережно простягнув її.

– Отже, ви теж хочете взяти участь у конкурсі? Ось ваша десятка, усе зрозуміло! Які мовчазні нині молоді люди! Нічого не скажеш! Диво та й годі! А якби в наші часи… – вона не встигла договорити, бо Вільям тихо промовив:
– То який мій номер? – Темні очі пильно вдивлялися в сцену, і якби хтось уважно придивився до хлопця, то подумав би, що він щойно прокинувся й не дуже тямить, що відбувається.

– Ах, точно! Знову забалакалася! Ось, тримайте, і вибачте, ну чому я так забуваюся вкотре за зміну! – Її рука швидко й різко вручила білий пластиковий квиток із зеленими цифрами 91.

Вільям, так само неквапливо, як діяв раніше, узяв квиток і сів на вільне червоне крісло біля стіни. Він довго вдивлявся й розмірковував. Він розумів, що це те, чого так чекав, про що мріяв, що прагнув побачити, але раніше не міг, що являлося лише в снах, а після пробудження одразу розвіювалося. Але тепер це був не сон – це була непередбачувана реальність…

Важко сказати, скільки минуло часу. Можливо, година, а може, й дві. Та для нього довгий етап очікування промайнув, як одна мить. Він перебував у трансі, аж поки гучний, мов грім, голос не оголосив: