Розділ 1 "Інший світ"

Десь серед безмежних просторів Всесвіту існує наша Земля. Вона виглядає як промінчик світла серед вражаючих масштабів мороку. Ми вважаємо, що ми єдині, що за орбітою більше нікого немає.
Чи, можливо, ми лише маленька частина якогось величезного механізму, який працює краще, ніж швейцарський годинник, і який неможливо осягнути, побачити чи відчути? Невже є щось більше за нашу уяву й розум?

Як не крути, та думки зникають через деякий час, адже ми так і не можемо знайти на них відповідь. Мабуть, лише зараз, а може, й ніколи. Можливо, ми ще не досягли того рівня, щоб зрозуміти їх, і поки що про це навіть не варто згадувати. Проте ми маємо усвідомити одну річ: не варто руйнувати те, що ми самі не створювали.

Кожен із нас має різні характери й темпераменти, але нас усе ж поділяють на класи. Звісно, людина може запитати: як можна одразу об’єднати таку велику кількість людей?
Відповідь очевидна, адже об’єднують не за якимись ознаками, видимими з їхньої зовнішності чи дій. Об’єднують саме за думками, бо думки – це дзеркало душі, яке відображає те, що ховається всередині нас. Земля – не виняток. Вона має свій характер, темперамент, тому ми бачимо її такою, якою вона є зараз, але, як і кожна людина, вона має інший бік – незбагненний для оточуючих, відомий лише їй самій. Земля також є істотою, але не матеріальною, а духовною. Її душу творять не лише природа, а й люди, які на ній живуть.

Саме вони диктують правила, за якими їй доводиться існувати, визначають, у якому напрямку їй розвиватися й що робити далі. Завдяки ним вона змінює свій вигляд, хоча нам здається, що вона залишається недоторканою вже мільярди років. Тож ми маємо знати, що планета, на якій ми живемо, – це лише оболонка життя, під якою ховається її душа. Звідси випливає, що у Всесвіті може бути багато оболонок життя, але не всі вони мають душу. У нашій системі лише одна частинка цілого наділена душею. Інші ж мають лише мертві оболонки, на яких ніщо й ніхто не живе, тож ми завжди маємо усвідомлювати, як нам пощастило. Але повернімося до темряви Всесвіту, де є як безліч мертвих світів, так і незліченна кількість живих, у яких також жевріє вогонь життя. І саме тому наша Земля має свого двійника, схожого на неї за оболонкою, але відмінного за душею, який ховається за мільйонами світлових років від нас.

Ми майже не здогадуємося про нього, хоча він має свої примхи, характер, переваги й недоліки – так само, як і ми, – своє Сонце, свою систему й свою еволюцію, яку він пройшов швидше за нас, але іншою ціною, яку ми не заплатили, і тому не переймаємося тим, що нас оточує. Цей світ має свою історію, культуру й цивілізацію, які, щоправда, є лише його оболонкою, такою ж, як наша. Там такі самі географічні назви, такі ж бідні й багаті, але все ж він інший. Цей світ також називається Землею, але з зовсім іншим внутрішнім світом…

На годиннику було 12:00, і це була найспекотніша пора у Ветфорді. Температура сягала 70°. Це може здатися дивовижним для нас, але варто пам’ятати, що у Ветфорді був 2087 рік. Глобальне потепління в тому світі проходило значно важче, ніж у нас. Звісно, через людей, які, на відміну від нас, взагалі не зважали на це. За 50 років зростання температури жителі Ветфорда, як і всієї Землі загалом, звикли до такої погоди, що для нас здається дивною: влітку всі рослини міста просто висихали, і це була найгірша пора року для його населення. Води, як завжди, бракувало. Усі річки й озера пересихали повністю, а від асфальту весь час здіймалася пара. Зараз у мегаполісі був січень, тож місто вкривала бідна рослинність, яка також адаптувалася до аномальної спеки. Варто згадати, що Ветфорд був досить великим: у ньому проживало понад десять мільйонів людей. Для нас ця кількість могла б видатися колосальною, але для того світу це було цілком звично. Якщо врахувати, що на Землі жило близько 30 мільярдів людей, то така цифра вже не здавалася надто великою. Здавалося, таке життя триватиме вічно, але в цьому світі немає вічних речей. Уже десятий рік синоптики повідомляють про збільшення тепла від Сонця, яке гріло значно сильніше, ніж наше. В останні роки воно взагалі перетворилося на червоного монстра, тож усьому світу лишилися лічені роки, щоб покинути Землю й урятуватися. Влада багатьох країн зробила все для порятунку людей: збудовано безліч космічних ракет та іншого транспорту, який мав евакуювати все населення за межі планети.

Науковці й астрономи вже знайшли нове місце, що могло б замінити попередній дім, хоча летіти туди довелося б досить довго. Але зараз людей турбували зовсім інші, можна сказати, буденні справи. Багатьом потрібно було закупити найнеобхідніше: продукти й товари першої потреби. Саме з таким завданням вирушили найкращі друзі Сем і Вільям. Батьки доручили їм купити якомога більше харчів, адже часу лишалося обмаль. Сем і Вільям жили на околиці Ветфорда. Сем був старшим братом, і в лютому йому мало виповнитися 17 років. Він був вищим за Вільяма й мав надзвичайно зелені очі, які часом нагадували смарагди. Характер Сема був доволі незвичним: якби характери описували кольорами, Сем, безперечно, мав би червоний – хоча це не означало, що він був поганим.