~Останній день вічності ~

~Глава 1.Початок кінця~

Сніг падав із сірого неба, огортаючи світ холодною пеленою. 
Ліліт йшла крізь бурю, не відчуваючи холоду....
Її сукня, колись розкішна, тепер була  лахміттям, розірвана вітром та терном.
Вона залишалась останнім нагадуванням про ті щасливі та безтурботні моменти поряд з коханим.
Але ті часи давно минули, як і тепло, яке вона колись відчувала.

Навколо все затихло, лише вітер завивав, немов голоси загиблих у небесній битві. 
Їхні крики все ще звучали в її голові, але не голосніше за його останні слова.

—Ти наївна, Ліліт. Я ніколи не належав тобі... 

—Нікому не належу.

Ці слова пронизали її глибше, ніж мечі ангелів, які ранили її плоть. 
Того дня вона все втратила, стікаючи кров'ю, оточена тілами тих, кого любила і поважала.

Але зараз, після того як її серце було розбите, а світ зруйнований, їй не залишилося місця для жалю.
Ліліт зупинилася на краю прірви, дивлячись вниз на землі, що розкинулися під нею. 
Вітер безжально бив в обличчя, але її очі, позбавлені колишнього тепла, були спрямовані на горизонт.
Вона знала, що його час наближається до кінця, але не могла дозволити йому перемогти.

Вона знала, куди він прямує. Данте йшов до Мороса. 
Лише той міг дати йому силу, здатну завоювати всі світи. 
І Ліліт не могла дозволити йому дістатися до цього джерела. Вона мусила випередити його, зірвати його плани. Це не сліпа помста. Це необхідність.

— Я була наївна... — прошепотіла вона в порожнечу, її голос віднесло вітром. 
— Але більше ніколи!

Вона стиснула кулаки, і від цього руху тріснула тонка кірка льоду на її шкірі. 
Вогонь рішучості знову розгорівся в ній, поглинаючи будь-який біль і сумніви.

—Тепер моя черга. 
Я не дозволю тобі перемогти, Данте.
Я прийду за тобою."

Її кроки були твердими й рішучими.
У неї був план, вона зможе зупинити його, врятувати все, що ще залишилося, від знищення.

Ліліт повільно вийшла з лісу, і її постать, здіймаючись над галявиною, ніби поглинула все світло від тьмяного багаття.

Ельян, не піднімаючи очей від книги, відчув раптовий холод і темряву. 
Він різко піднявся і тут же застиг — перед ним стояла жінка з холодним вогнем в очах, розірваною сукнею і неймовірною силою, відчутною в кожному її русі.

— Хто... ти? — видихнув він, не в змозі повірити своїм очам.

— Ти смієш питати? — її голос був як крижаний вітер, що пронизує до кісток. — Ти жалюгідна людина. І тобі не потрібно знати моє ім'я.

Вона зробила крок ближче, і земля під її ногами ніби здригнулася. Ельян відступив назад, але цікавість виявилася сильнішою за страх.

— Я... Я історик. Вивчаю стародавні тексти... — його голос тремтів, але в очах блиснув вогник цікавості. — Ти... Ти не просто легенда. Ти реальна... Я читав про тебе.

Ліліт пирхнула, на її обличчі з’явилася презирлива усмішка.
— Ти читав?
— І що ж ти дізнався,нікчема? Що ти знаєш про таких, як я? Твої книжки — лише тіні того, що я пережила.

Ельян зробив крок уперед, ще більше захоплений її словами, незважаючи на явну зневагу.

— Ліліт... Ти Ліліт, правда? Павший янгол! Твої битви з небесними легіонами описані в старовинних рукописах... Ти... Ти захищала Данте.

Ім’я Данте викликало в неї спалах гніву, що огорнув її, як хмара темряви. Ліліт завмерла, її очі засвітилися крижаним вогнем.

— Не смій вимовляти його ім’я в моїй присутності! — її голос став загрозливо низьким, і Ельян відчув, як холод буквально проник йому під шкіру.

Він відступив, але не замовк.

— Пробач, я... я не хотів образити. Але я можу допомогти тобі. Я знаю багато про стародавні сили...
про те, де можна знайти магію, здатну зруйнувати навіть богів... 
— Ельян завмер, його очі палали від пристрасті до знань. 
— Ти шукаєш помсти, чи не так? Я можу допомогти. Я знаю, де шукати відповіді.

Ліліт нахилилася ближче, її погляд наповнився презирством.

— Ти, нікчемна людина, думаєш, що зможеш допомогти мені? вона вимовила це так, ніби кожне слово було насмішкою. 
— Твоя слабкість викликає в мене лише огиду. Якби не твої знання, ти був би вже мертвий.

Ельян відчув як по шкірі пробіг мороз. Страх стискав його груди, але він не дозволив собі здригнутися. Це був його шанс — шанс, який він не міг упустити, попри небезпеку, що виходила від неї. 
Він глибоко вдихнув і, зустрічаючи її крижаний погляд, заговорив:
— Я допоможу тобі, — сказав він спокійно, але його голос тремтів, що видавало його внутрішню боротьбу. 
— У мене немає вибору.
Ліліт мовчки спостерігала за ним, її очі, здавалося, випалювали кожне його слово. Вона чекала, поки він не усвідомить, що його життя тепер залежить від її волі. Але Ельян стояв, не відводячи погляду, і це, на її подив, змусило її трохи пом'якшити свій зневажливий тон.
— Ти хоробрий, — сказала вона, ніби в знак поваги. — Або просто дурний. 
Але твоя впертість заслуговує хоча б крихту поваги.
Ельян стримано кивнув, не знаходячи слів, щоб виразити вдячність. Він знав, що його шанси на виживання залежать від того, наскільки він буде корисний Ліліт.

— Що ти знаєш про Мороса? — її питання було прямим і різким, і Ельян відчув, як повітря навколо стало ще холоднішим. 
Його очі на мить потемніли від напруги, але він не вагався.

— Морос... — почав він,намагаючись не вказувати хвилювання, 
— один із найдавніших володарів темряви. Він був тим, хто зберігав рівновагу між світами. У давні часи його сили допомагали демонам і богам підтримувати баланс. Але потім він зник, був вигнаний Верховним Богом... 
ходять чутки, що його було ув’язнено в глибинах покинутих світів.

Ліліт слухала, її погляд ставав усе зосередженішим.

— Де він? — запитала вона, і її голос став ще холоднішим, майже беземоційним.

Ельян трохи завагався, оцінюючи її реакцію.

— Деякі кажуть, що він досі ховається у пустоті між світами, в забутих куточках давніх рунічних храмів. Але щоб знайти його, потрібно пройти через безліч пасток, заклять, які охороняють його ув'язнення. Лиш обрані   можуть знати точне місцезнаходження його в'язниці.Але я знаю хто може допомогти.