Останній день літа

Сонце повільно опускалося до горизонту, золотячи воду річки, ніби вирішило подарувати останній літній спектакль. Христя й Мотя йшли вздовж берега, несучи по дві порції морозива, яке тануло швидше, ніж вони могли його з’їсти.

— Ось воно, — сказала Христя, дивлячись на мерехтливу поверхню річки, — літо закінчується, а я навіть не встигла повністю розчаруватися.

— Не хвилюйся, — відповів Мотя, — завжди є осінь для розчарувань.

— Я дисциплінована у своїх стражданнях, — уточнила Христя, підморгуючи. — А ти дисциплінований у чому?

— У хаосі, — серйозно відповів він. — І у створенні безладу там, де його ніхто не чекає.

Вони сміялися тихо, і цей сміх здавався трохи магічним: літо вирішило залишити їм останній подарунок — спокій серед хаосу.

Прямо попереду вони помітили порожню човнову станцію. Старі дерев’яні пірси скрипіли від вітру, а кілька човнів, здавалося, чекають на пригоди, які вже ніколи не відбудуться. Один із них був перекошений, з невеликим прорізом у борту.

— О, дивись, — сказала Христя, — це як символ нашого літа: трохи зламане, але все ще плаває.

— Мабуть, нам слід його врятувати, — відповів Мотя, підходячи ближче. — Інакше хтось прийде завтра і поскаржиться на мою халтуру.

Вони обережно підійшли до човна. Мотя намагався підняти його, але він перевернувся, і холодна вода бризнула на їхні ноги.

— Оце так початок, — засміялася Христя, — я вже відчула освіження літа.

— Згоден, — відповів Мотя, пробираючи човен на місце. — Поки він не потонув остаточно, у нас ще є надія.

Після невеликої боротьби човен став рівно на воді. Христя сіла в нього, і Мотя з легким реготом прилаштувався поруч. Вони покачувалися на спокійній воді, відчуваючи легкий вітер і тремтливу поверхню річки.

— Знаєш, — сказала Христя, — іноді мені здається, що життя — це як цей човен: трохи перекошене, але якщо є хтось поруч, хто тримає весло, то можна не втратити баланс.

— А якщо той, хто тримає весло, плутає праве і ліве? — спитав Мотя.

— Тоді сміх стає твоїм рятівним кругом, — відповіла вона, і вони разом розреготалися.

Човен повільно відплив від станції. На березі було тихо, лише вітер грає з травою і відбиває останні промені сонця у воді. Христя і Мотя мовчали. Це мовчання було не ніяковим, а таким, яке наповнене довірою.

— Знаєш, Мотю, — сказала Христя тихо, — цього літа я пережила багато дрібних катастроф, але жодна не здавалась безглуздою, коли ти був поруч.

— І я також, — відповів Мотя. — Навіть якщо я випадково перекинув холодильник у квартирі… або фарбу на підлогу.

— Глуздиш, — усміхнулася Христя. — Ти знаєш, що іноді я думаю про це літо як про серію маленьких уроків?

— Про що? — запитав Мотя.

— Про те, що навіть коли все йде не за планом, важливо зберігати спокій і сміятися. І мати поруч когось, з ким можна переживати хаос.

Вони посміхнулися один одному. Човен ледве покачувався на хвилях, і це було схоже на їхнє життя — трохи хитке, трохи незручне, але приємне.

— А тепер уяви, — сказала Христя, — що це літо — це човен, а ми на ньому плаваємо все життя.

— То я пропоную веселити його щосили, — відповів Мотя, — щоб воно не скучало.

Вони реготали, і раптом біля човнової станції з’явився старий рибалка. Він дивився на них із легким сарказмом і кумедною усмішкою:

— Молодь, а ви знаєте, що річка завжди дає відповідь, але тільки тим, хто готовий слухати?

Христя підняла брову:

— А як річка відповідає? Через хвилі?

— Через хвилі, — повторив рибалка, — через шум вітру, через те, що падає з човна морозиво, через сміх, що розбиває тишу.

Мотя реготнув:

— Тобто, якщо ми зараз розплачемося, річка теж відповість?

— Може, — відповів рибалка, — а може, ви просто вчитеся слухати один одного.

Рибалка кивнув і пішов далі, а Христя і Мотя мовчки дивилися, як його силует зникає серед дерев.

— Тобі сподобалася його порада? — запитала Христя.

— Мабуть, — сказав Мотя, — але я б обрав відповідь, яка включає морозиво і сміх.

Вони знову засміялися. Човен тримався на воді, вітер лагідно грав волоссям, і вони відчули себе справді живими.

— Мотю, — сказала Христя, — навіть якщо літо закінчиться, воно залишиться з нами. У спогадах, у сміху, у цих маленьких моментах.

— І в нас, — відповів він. — У нас воно залишиться точно.

Сонце повільно сховалося за горизонтом. Вода стала темною, а човен тихо похитувався на хвилях. Вони сиділи поруч і відчували, що це літо було справжнім: з дрібними катастрофами, випадковими пригодами, сміхом і ніжністю.

— Знаєш, Мотю, — прошепотіла Христя, — давай зробимо традицію: зустрічати кінець літа разом, з усіма його хаосами.

— Домовлено, — відповів він, — і навіть якщо наступне літо буде гірше за це, ми не закінчимося.

Вони попрямували назад до берега, повільно крокуючи по стежці. Річка відбивала перші зорі, вітер ніс прохолодне повітря і запах трави, а вони відчували: навіть кінець літа — це початок чогось нового.

— Мотю, — сказала Христя, — я ніколи не забуду цього дня.

— І я також, — відповів він. — Навіть якщо завтра все зміниться, сьогодні залишиться з нами.

Вони посміхнулися один одному, і ця посмішка стала тихим маяком у вечірньому місті. Тепла, жива, справжня.

Христя подумала, що все літо було уроком: навіть коли все падає, ламається або розфарбовується випадковими кольорами — якщо поруч є хтось, з ким можна сміятися, мовчати і розуміти один одного — життя все одно прекрасне.

— Мотю, — сказала вона тихо, — давай ще завтра подивимося, що річка відповість нам цього разу.

— Домовлено, — відповів Мотя, — і будемо слухати дуже уважно.

І вони крокували далі, по темних вулицях, з відчуттям, що літо не закінчилось, а лише стало частиною них, бо поруч є той, хто робить будь-який кінець сезону світлим, теплим і повним надії.