Останній день літа

«Так… термобілизну вдягнув, комбінезон на мені, лептоп ще не забути б…», - Матвій сонними очима зиркнув в бік невеличкого чорного дзеркала, що безтурботно спочивало на столі його тісної офіцерської каюти.

- Що там вже трапилося? - нікому не подобається, якщо зміна розпочинається на дві години раніше.

А саме так сьогодні й сталося: зранку диспетчер особисто надіслав сигнал підйому. Мет, так його називали колеги, сьорбнув темної кави, вхопив планшета і попрямував геть в напрямку командного пункту.

Сірий порожній коридор зустрів пілота сумом ранкової напівтемряви. Чергова зміна ще спочивала, додивляючись свої солодкі фантазії про повернення на грішну Землю, і думки про це робили кожний крок ще важчим.

Хлопець вже побачив автоматичні двері рубки і мав на меті лишень одне - спромогтися не вилаятися на диспетчера за таке вранішнє привітання з добрим ранком.

- Ранок, - стримано мовив молодий пілот колезі, який уважно спостерігав за своїм монітором.

Того тіпнуло, наче він прокинувся від міцного сну:

- Мет… Не лякай же так. У нас на станції підгузок немає... - чоловік років тридцяти привітно але втомлено посміхнувся гостю.

- Дене, що вже трапилося? Нащо мене підіймати вдосвіта? - суворий тон Матвія казав сам за себе.

- Зараз прийде Мін і я вам усе доповім.

Мет здивовано підвів брову: просто так о четвертій ранку науковців не викликають. Мін, а точніше Мін Чон Хо, один із них - старший науковий співробітник Міжнародної космічної станції дослідження далекого космосу. І якщо їх двох викликали, світить якесь завдання.

- Ну хоч в двох словах… Не викабелюйся, - хлопець наполягав на якійсь відповіді, бо щось ранок зовсім не клеївся.

- Анна зникла… - все, що зміг повідомити диспетчер.

За пʼять хвилин підійшов Мін. Привітавшись він безтурботно всівся на сусіднє крісло усім своїм зовнішнім виглядом випромінюючи безмежний спокій. Отже ж ці азіати.

- Яка нештатна ситуація трапилася? - він промовив це настільки флегматично, наскільки взагалі можливо було сказати.

- Ваша колега, Анна Рід, - Ден розпочав доповідь, - ми втратили з нею зв’язок десь п’ять годин тому. Вона здійснювала незапланований моновиліт.

- Що пані Рід зазначила метою польоту? - в діалог вступив Мет.

- «Збір кометного матеріалу в районі внутрішньої хмари Оорта».

- Хіба це не може робити безпілотник? Та й взагалі - ми в мільйоні кілометрів від цього обʼєкта . Наша станція і так постійно його досліджує. Це найтупіша МВ-шка (мета виліту), що я тут чув…

- Розумію. - Ден затявся. - Її випускав диспетчер попередньої зміни. Той клятий лацюга взагалі не дивиться в дозвільні документи: ото хто хоче, злітає, хто хоче, сідає. Я після нього лад наводжу години зо три…

- Давай вже не будемо про ваші стосунки, - хоч Мета і дратувало, коли одні жалілися на інших, та ця історія викликала на його обличчі посмішку. - Всі ми не ідеальні.

- Та знаю я… так ось, через кілька годин, як трохи розгрібся, побачив, де Анна, і спробував зв’язатися. Єдине, що від неї дізнався, вона полетіла до якогось об’єкту в цей квадрат, - диспетчер вказав на монітор. - Він її дуже зацікавив.

- Що каже наше обладнання? - знов прокинувся Мін.

- Там нічого нема: стандартний вакуум.

- Та міс Рід так не вважала, - професор почухав потилицю. - Треба збиратися. У неї достатньо кисню в човні?

- Так. Вона узяла типовий автономний корабель класу «Челенджер». В ньому запасу ресурсів на місяць активної діяльності і на пʼять-сім років режиму анабіозу.

- Це тільки в Голлівудських фільмах американці усіх рятують? Так, Дене? - Мет посміхнувся, підвівшись. - А в реальному житті це доводиться робити українцям з корейцями.

Пілот шельмувато примружився, глянувши на Міна, та в його погляді не вбачалося ані краплини зухвалості.

- Іди вже, рятувальник, - диспетчер сідав на своє робоче місце, знов поринаючи у чорну безодню самотнього Всесвіту. - Чекаю на добрі новини.

Нові напарники ще не дійшли до човна, як Матвій через лептоп вже встиг запросити автоматичне ТО та дозвіл на виліт.

- Професоре, є щось таке, що я маю знати? - перед подібними місіями він завжди запитував про це колег. Космос - не місце, де можна промовчати: більше знаєш - більше шансів вижити.

- Ні, друже, - мовив неупереджено Мін, - я й сам ще нічого не знаю…

І ось маленька світла крапка від’єдналася від велетенської станції, що повільно, наче в якомусь класичному танку, оберталася навколо себе. Це тільки на Землі, коли сидиш на теплій галявині, зоряне небо здається таким романтичним, наповненим зірками, місцем. А як ти два роки на відстані триста мільярдів кілометрів від домівки і можеш доторкнутися до тої холодної порожньої темряви, космос здається найсамотнішим місцем у світі. Тільки тут, в цих величних безмежних масштабах, розумієш, наскільки ми нікчемні створіння… Мет струснув головою: досить вже цих непотрібних філософських думок.

- Професоре Мін, вмикаю усі системи. Прямуємо до необхідного квадрату.

- Добре. А я трохи задрімаю…

Матвій спланував маршрут, увімкнув автопілот і почав слідкувати за радаром, паралельно вдивляючись у скло: навколо хоч і вакуум, та не хотілося б зіштовхнутися з якимось кам’яним шматком матерії, тим паче, що вони прямували до «місця народження усіх комет». Чон Хо вже видував носом рибу, чим викликав невеличку заздрість у пілота, і офіцер вирішив трохи розважити себе, негучно увімкнувши програвач: як ні як, а хоч якийсь шум крім звичних пілікань обладнання.