Ховрах

Ввечері я визирнула в шпаринку у вікні і побачила великого ховраха на полі перед будинком.

Дивно…

Мені чомусь здавалося, що ховрахи у нас не водяться, бо раніше я їх ніколи не бачила і навіть не чула, щоб їх хтось бачив в нашому регіоні.

З цікавості я стежила за ховрашком: - він був якийсь чудернацький, наче герой якогось мультику. Був темно-сірого кольору, стояв на своїх двох задніх лапках і уважно щось видивлявся. На що я ще звернула увагу так це його зріст, він мені здався надто великим, як для ховрашка.

Раптом ховрах повернувся і подивився в мій бік – здалося, що він мене побачив і уважно дивиться. Знову стало моторошно на душі, я знову занепокоїлася, почуття пережиті в день повернулися. Ховрах наче дивився мені в очі та душу, хоча я розуміла – він мене через шпаринку не може побачити.

Якоїсь миті він крутнувся і щез, як і не було. На тому місці лежав не великий червоно-чорний м’ячик.

Я покліпала очима, мені чомусь подумалося, що це все витвори моєї уяви, я просто втомилася, цілий день в лікарняних чергах, в духоті та жарі.

Небо все ще було вкрите хмарами, ніде ні зірочки, ні місяця не було видно.

І тут…

М’ячик покотився… Дивлюся, а вже два м’ячі котиться в різні боки, блим і вже чотири, блим і вже вісім м’ячів. «Щось не так» - спало мені на думку, - «Треба спати».

Я закрила віконну шпаринку. Чоловік з дитиною солодко спали, на годиннику була вже майже північ.