День

Це був звичайний день. На небі світило яскраве сонечко, неначе жовто-гарячий м’яч. Я зі своєю донечкою Марусею проходила комісію лікарів перед школою. За цілий день так втомилася , що ледь плелася додому.

Йшли ми по тротуару, Маруся збирала гілочки і кидала їх скраєчку на дорогу. Я вся в думках…

А ж тут…

Зупиняється шикарний чорний автомобіль. Машина аж світилася на сонці, вся виблискує натертим капотом, фарами. З автомобіля вийшло двоє чоловіків.

• «Ваша дитина пошкодила автомобіль!»– сказав один з них.

Я аж рота роззявила від несподіванки

• «Як пошкодила? Чим?» - почала говорити я.
• «Палку кинула, та пошкребла краску на машині» - сказав чоловік.
• «Покажіть» - вже почала я сваритися.

Чоловіки поглянули один на одного, обійшли машину, нічого не знайшовши сілу в машину та поїхали.

І тільки тоді я звернула увагу, що небо затягнуло темними хмарами, а в повітрі була духота, не було свіжості. Та здавалося, що ось-ось буде буревій.

Я взяла свою дитину на руки і швидко-швидко побігла.

Дорога додому пролягає повз духовну семінарію. А треба сказати, що віднедавна там почали робити котлован для побудови нового корпусу.

І от біжу я повз семінарію, повз виритий котлован і бачу там в котловані залишки старої церкви.

Я, як і багато зівак, зупинилася подивитися, що ж там таке.

Раптом я зрозуміла, що на стінах церкви зображений диявол, який вбиває людей. Це зображення викликало в мене жах. На зображені був диявол весь вкритий темно-коричневою шерстю з крилами як у кажана, зі страшними очима жовто-червоного кольору. Коли я в них подивилася – здалося, що він дивиться на мене і стало так моторошно, неначе ось-ось щось має статися, щось дуже погане.

Тим часом небо стало чорне-чорне. Люди, що стояли біля котловану з відкопаною церквою, почали лізти, як зачаровані, в церкву та молитись дияволу.

-«Кому ви молитесь? Що ви робите?» - кричала я. – «Подивіться хто тут зображений!». Але мене ніхто не чув. Продовжували молитись…

Я зойкнула, схватила малу та побігла додому, до чоловіка. Я завжди вважала, що дім то моя фортеця.

Мчала я до своєї квартири, що знаходиться в старому будинку на другому поверсі. Квартира у мене не велика, але затишна: одна кімната, ванна з туалетом та кухня. Родзинкою квартири є панорамне вікно, що виходить на поле попереду будинку.

Чоловік саме був у ванній – він полюбляє ніжитися у воді. Почувши мене він вийшов з ванної кімнати. Чоловік був такий спокійний, лагідний, дивлячись на нього на душі в мене стало спокійніше.

Маруся ввімкнула телевізор – дивилася мультики. Я зашторила вікно. Все навкруги було таке звичайне та буденне, що мені стало навіть смішно від своєї поведінки, своїх страхів. Чомусь подумалося «Яка я дурненька…».