Полювання

Першого дня підлітки майже не розмовляли – кожен переживав шок від почутої звістки. І навіть Емма почувалася жахливо – та Емма, яка завжди могла всіх заспокоїти, та, яка була спокійною в майже будь якій ситуації. Від тієї спокійної Емми не залишилося нічого. "Через кілька тижнів нам кінець. Чому саме у Землю? Є ще купа планет. Та, зрештою, всьому колись прийде кінець. Навіть нам. Особливо нам. Як цей кінець не прийшов раніше? Як купка підлітків змогла виживати у цьому захопленому злими тваринами суворому світі страждань цілих півтора роки? Та й що у смерті поганого? В нашому становищі смерть– це оптимальне рішення. На тому світі точно краще. А якщо й ні, то хоч будемо з батьками. Хоча ні. Вони б не хотіли нашої смертію Навіть зараз. Хоч би то була просто помилка не досвідчених дітей. Якби це було добре…"

Так, у повній мовчанці, пройшов перший день. Кожен занурився у світ своїх думок.  Другий день відрізнявся від першого лише тим, що всім трохи полегшало– у такій ситуації найкраще залишитися наодинці з собою.

– Люку, Фреде, Джонні! В нас їжа закінчується. Треба вийти на полювання! Ми з дівчатами з вами! – Ліна трохи вимкнула свою паніку. – Та й нам треба розвіятися.

– А який сенс напружуватися, якщо все рівно помремо? – Джонні явно не розділяв оптимізму Ліни.

– По- перше, ми можемо вижити. А по- друге, краще померти потім і від метеориту, а не зараз і від голоду. Тому вставайте, і ходімо! – вступилася за сестру Анфіса.

– Так, підйом! Ми йдемо на полювання! – підтримав дівчат Люк. – Досить байдикувати! Треба вижати із цих кількох тижнів максимум!

Хоч і неохоче, але Джонні з Фредом встали. "І звідки в шістнадцятирічного хлопця стілки мудрих речей? Люк молодший за всіх нас, але складається враження, що він наймудріший серед нас. І як влаштований цей світ?" – думав Джонні.

Люк пристегнув свої палаші до поясу, Фред взяв кинджал, Джонні підготував мотузку. А дівчата з цікавістю спостерігали за хлопцями. " Так цікаво, наче бачу це вперше, а не всоте. Як це працює?" – думала Ліна.

– Гаразд, я на розвідку– "головний"  Люк сів на Вуйка та полетів. 

Через кількадесят хвилин хлопець повернувся.

–Десь за кілометр звідси спить майюнгазавр. Зараз туди.

І група з шістьох підлітків вирушила на полювання. Дехто міг не повернутися, але всім було байдуже – кожен розумів, що це не має значення, адже за три тижні абсолютно кожен– і динозавр, і людина, і будь яка інша тварина– звільнить місце для більш досконалих видів. І еволюція піде знову.

За чверть години вони дійшли динозавра.

– І що будемо робити? НАш ящір вже прокинувся–  сказала за докором Анфіса.

– В мене є запасний план. Я та Фред підлітаємо на Вуйку. Наш любий птеродактиль повільно та максимально низько пролітає над тією рептилією. Я зістрибую, кілька ударів– і він він труп. Потім про всяк випадок зв' язую, і ми разом тягнемо його до нашого дому. Зрозуміло?

– Так, капітане! – жартував Джонні. – Що робити мені?

– Ти стоїш тут.  І якщо щось піде не так, береш другий клинок та йдеш на допомогу. Зрозумів? А ви, дівчата, слідкуйте за тим, аби Джонні нічого не зайвого не зробив.

– Гаразд.

Фред та Люк сіли на птеродактиля. Той зробив стрибок і полетів. За хвилину Вуйко зменшив швидкість та почав планувати над маюнгазавром. 

Коли птеродактиль знизився до кількох метрів над землею та вкотре пролетів над гігантським ящіром, Люк витягнув свій палаш та стрибнув. На щастя, хлопець не обрахувався і приземлився прямо на динозавра. Але ящір відчув, що на його спину хтось стрибнув, і побіг. Від несподіванки Люк впустив клинок. Аби не впасти, він перекинув мотузку через пащеку маюнгазавра. "Або це буде найцікавіша пригода в моєму житті, або мої друзі номінують мене на премію Дарвіна. Як добре, що кутні зуби не гострі і ними не можна перекусити мотузку" – зітхнув з полегшенням хлопець.

Тим часом Фред, побачивши всплеск активності їхньої вечері, зрозумів, що його другу зараз не надто добре. А коли Люк "осідлав" динозавра і поїхав кудись на цій ящірці, до Фреда дійшло, що друга потрібно рятувати. Він спрямував Вуйка до Люкового палаша, потім полетів по Джонні.

– Бачив, Люк вирішив покататися на динозаврі. А що, колись він хотів перемагати в заїздах на конях – зустрів Джонні Фреда.

– Цього "наїзника" треба рятувати! Застрибуй! Дівчата, будьте тут. Ми швидко.

А в голові у Люка була ціла купа різних відчуттів– і страх, і радість, і відчуття свободи. Але, як кажуть, твоя свобода закінчується там, де починається свобода іншого. І Люк це розумів. Йому треба було щось зробити, аби спинити динозавра. Але що?

Через пів хвилини в голові у хлопця з'явився дурний план. Але це був єдиний шанс на швидкий порятунок. Люк міцніше стиснув мотузку, повільно піднявся на ноги, взяв мотузку так, аби він не міг стати в повний зріст, і різко випрямився.

Від сильного ривка динозавр знизив швидкість. Але не спинився. Тим часом Люк увійшов в кураж та відчув себе ковбоєм.  Зрозумівши схему керування динозавром, хлопець почав повільно повертати ящіра.

– Що він робить? – Джонні з Фредом нарешті наздогнали "ковбоя".

– Ти краще подумай, що ми будемо робити.