Глава 11

Глава 11

Дивно. Все дивно. Взагалі остання доба сповнена якихось непередбачуваних подій. І зараз, коли Лаурі вже самій кортіло скоріш побачити чоловіка та поговорити з приводу нещодавно почутого, він як навмисне так сильно запізнювався.

Слова «залишитися зі мною» просто не йшли в неї з голови. Для чого залишитися з ним? Бо йому не байдуже? Або справа в тому, що Орест все-таки чоловік зі своїми потребами, на які зранку вказала Лідія Василівна? Ох, щось вона починає втомлюватися від безлічі питань.

Щоб хоч трохи відволіктися, Лаура знову увімкнула ноутбук. Слухати за його допомогою музику вона вже навчилася, тому її кімнату швидко наповнила приємна повільна мелодія. Вирішила ще раз погортати щоденника. Зізнатись, їй навіть подобалось його час від часу читати, так вона відчувала зв'язок зі своєю домівкою.

«Залишилася б, скажімо, зі мною?» Це питання знову заполонило її думки. Ага, залишилася б, от переживе батькове покарання, а далі побачимо, як складеться!

Ні, так більше не може тривати, необхідно все розповісти Оресту, він же з нею чесний, а ось мавка, як виявилося, не дуже.

За вікном вже зовсім стемніло. Було тепло і тихо, лише десь вдалині чутно скрекотіння ропух та пісні прудких цвіркунів. Лаура визирнула з вікна і затримала погляд на зірках, що лише деінде горіли, бо небом, ніби вантажні кораблі, одна за одною просувалися величезні чорні хмари, наче і там вгорі відчували щось недобре. Серце мавки стиснулося. Тривога посилювалась. І Лідії Василівни чомусь немає, а вона завжди приходить. Так все, набридло чекати, треба негайно з’ясовувати, що відбувається.

Лаура вийшла з кімнати. Незвично без жодних перепонів залишати свої покої, а ще й спробуй згадай, де, що та як в цьому величезному будинку. І навіщо людям стільки простору? Невже б оце декілька кімнат Оресту не вистачило для повного щастя!

Мавка не поспішала, уважно придивляючись до деталей, якби хоч ніде не заблукати. Дорогою телефонувала чоловіку, як він її вчив, але по той бік чулися тільки довгі гудки, ніхто й не думав відповідати.

Нарешті Лаура опинилася в потрібному коридорі та побачила знайомі двері. Одразу ж кинулась до них, але її Лідія Василівна ледве з ніг не збила, яка цієї ж миті вискочила з кімнати чоловіка. Жінку було не пізнати: заплакана, розгублена, вся, як натягнутий нерв, вона безупинно тремтіла, наче на морозі простояла багато годин. Навіть не одразу зрозуміла, що врізалася в когось, а коли перед очима трохи прояснилося, з них одразу потекли гіркі сльози.

- Лауро, дитинко, пробач, я зовсім про тебе забула. – Вона схопила мавку за руки і притиснула їх до себе, не припиняючи плакати. – Вибач…вибач мені. Але тут таке…

- Лідіє Василівно, що сталося? Щось з Орестом? – та краще б вона цього не запитувала. Жінка впала на стілець і почала голосно ридати. Лаура присіла біля неї на коліна та стала втішати всіма відомими їй способами: обіймати, гладити, витирати нестримні сльози, вмовляти заспокоїтись. За час свого перебування тут вона прикипіла до Лідії Василівни всім серцем, яке тепер просто розривалося на шматочки від цих ридань. Невідомо звідки з’явився Грегор. Як завжди, ніби статуя, жодних емоцій, лише сповнений гострого холоду голос:

- Маю надію, тепер ти задоволена, дитя природи?

Мавка здригнулася. Ні, то зовсім не холод, вона помилилася, то справжня отрута, спрямована точнісінько в її бік. В голові одразу промайнули «пречудові» спогади про «дорогоцінну» есенцію, що текла з самої стелі, та ті непередавані відчуття після неї. Наслідки аж дотепер нікуди не зникли, магія ледве тримається. Але зараз було дещо набагато важливіше. Лаура нічого не сказала, зі всією теплотою легенько поцілувала Лідію Василівну в щічку, підвелася та підійшла до дверей.

- Ні, ні, дитинко! Не треба тобі туди ходити. Ще злякаєшся.

- Навпаки, хай побачить, до чого призвела її впертість.

- Та що ж ти мелеш таке, старий паскудник!

Суперечка за спиною мавки мабуть довго б ще тривала, але Лаура точно не збиралася нікого слухати, зосереджено видихнула, міцно схопилася за ручку дверей, потягнула її вниз та увійшла до вже знайомої кімнати. Зайшла і ледь не сповзла по стіні додолу. Такого вона справді не очікувала ані побачити, ані відчути. На ліжку лежав Орест, блідий, змучений, втомлений, весь спітнілий. Він наче ранений звір важко дихав, дивно здригаючись час від часу. Іноді його тілом заволодівала судома, він затримував подих, напружувався, ніби як намагався підвестися, а потім нарешті видихав, падаючи назад зі стоном на постіль, від болю з силою заплющував очі та стискав руки в кулаки. Чоловік марив, нерозбірливо повторюючи якісь безглузді нелогічні фрази. Він то хотів десь піти, то намагався якось інакше лягти, то звав, здається, Лідію Василівну. Сморід його хвороби так наполегливо заповзав Лаурі в дихальні шляхи, що їй враз стало зле. Вона відчувала, ще трохи і просто втратить свідомість. Так, мавка звісно ж рятувала раніше життя тварин, птахів, рослин і дерев, постійно лікувала їх, але вона й уявити не могла, що з людьми настільки складніше. Хвороба Ореста виявилась підступним і непередбачуваним ворогом, вона нахабно смакувала його життєвими силами, заполоняючи всі клітинки не тільки тіла, а ще й розуму та свідомості. Вона намагалася придушити дух, будь-який супротив, жагу до життя і всі світлі надії чоловіка. Вона дійсно зжирала його серце без права дати гідну відсіч, і зараз Лаура відчула це, як ніколи. Хвороба і на неї накинулась, не знати чому, серце мавки уповільнилося, їй стало доволі важко дихати. Таке враження, що особливий зв'язок між нею та чоловіком утворився наразі сам собою, навіть без жодних дотиків. Ця паскудна зараза намагалась поласувати її надприродними можливостями, але цього Лаура вже не дозволила. Вона, перш за все, лісова магічна істота, нехай чимось схожа на людину, але все ж володіє силами, якими наділила сама матінка-природа. Ні, мавка не має права так просто здаватися. Тримаючись за стіну, Лаура вийшла з кімнати назад у коридор. Під дверима чатували Лідія Василівна і беземоційний Грегор, обидва так уважно дивилися на неї, наче чекали якогось вироку.