Глава 2

Глава 2

Дихання вмить скотилося в прірву. Серце стукало, наче в самісінькій голові, а тіло зовсім відмовлялося рухатися. Очі не вірили в те, що бачили, і ніколи б не повірили, якби не споглядали все зараз. Перед чоловіком на високій траві, заплутавшись у мотузці, лежала прекрасна дівчина, точніше, щось дуже схоже на дівчину: довге темно-русяве волосся, що легкими хвилями розкинулось цілим водоспадом, світла шкіра, небесно-блакитні виразні очі, а сама маленька, тендітна. Їі тіло приховувала лише напівпрозора зелена тканина, що вільно струменіла на ній та була схожа на шифонову нічну сорочку. Погляд чоловіка в’їдливо та неспішно пройшовся від голови і до кінчиків ніг дивовижної незнайомки, він навіть не одразу помітив дивні темно-коричневі символи, що місцями вкривали її шкіру та світилися. Біля очей дівчини, ніби татуювання, були намальовані зелені листочки, які тоненькою лозою простягнулися до скроней. А коли його погляд, знову піднімаючись, нахабно затримався на розтулених спокусливих губах, він побачив гостренькі різці, наче як в новонаверненої вампірки, які вмить розвіяли шлейф беззахисності їх власниці. Вона глибоко дихала, смикаючись та вириваючись, але мотузка, що полонила її, була просякнута тією самою чарівною есенцією, тому ця істота не мала жодних шансів.

Для чоловіка час зупинився. Не рухаючись, він дивився на справжню лісову мавку, дитину могутнього лісового духу, берегиню матінки-природи і ту, котра може дарувати йому життя. Щоденник не обдурив, розкрив таємницю дивних створінь і привів до них в самісіньке лігво. Емоції переповнювали його, але він не міг промовити ані слова. Істота поглядом стежила за ним, демонструвала нелюдські зубки та не полишала надії звільнитися. Її очі запалали блакитним вогнем, коли вона помітила скляну пробірку в руці чоловіка, наповнену тією ж самою есенцією. І хоча тепер мавка статично завмерла в очікуванні дій свого викрадача, майже кожен м’яз її надприродного тіла напружився, погляд нещадно спопеляв, а дихання уповільнювалося – вона, ніби готувалася. Готувалася дати відсіч нахабному непроханому гостю, що посмів порушити їхню одвічну ідилію в єднанні з природою. Вона зрозуміла, що вирватися не вийде, тому доведеться боротися всіма відомими їй способами, потрібно буде вгризтися йому в шию – і вона це зробить. Краще взагалі померти, ніж потрапити до рук цієї мерзенної особи чоловічої статі!

- Не бійся мене, – неочікувано для себе промовив чоловік, – я не скривджу тебе. – Голос був хрипким і низьким, наче він місяць ні з ким не розмовляв. Так і стояв, не рухаючись, бо не знав, що робити далі, як пояснити цій істоті його наміри, врешті-решт збагнути, чи розуміє вона його? Але мавка все чудово розуміла, хоча мова для неї зовсім чужа. Чомусь сенс невідомих слів одразу формувався в її голові.

Нарешті він наважився зробити малесенький напівкрок назустріч полоненій, але вона так різко смикнулася, всіма силами намагаючись відповзти від нього, як від чудовиська, що довелося зупинитися.

Тканина, яка і так майже нічого не приховувала, поповзла вниз, оголяючи її тендітні жіночі плечі. Важко було не затримати на них погляду, спокуса затьмарювала його витримку, але чоловік лише повільно видихнув і якомога лагідніше промовив:

- Будь ласка, заспокойся. Я не хочу нікому завдавати шкоди. Мені потрібен лише твій дар. Одне його застосування. Всього одне. – Та мавка знову вороже показала гострі зубки і відсунулася ще далі, наскільки могла.

- Я тебе розв’яжу, добре? Але, якщо спробуєш втекти, знову накину мотузку. Домовились? – Та окрім хитрого блиску в очах, з її реакції більше нічого не можна було зрозуміти. Чоловік обережно наблизився та повільно присів. Ох, які ж блакитні очі, наче все весіннє небо віддзеркалювалося в них. Вперше в житті він так близько до часточки надприродного світу. Всередині все стискалося, щось гаряче легенько обпікало душу в передчутті невідомості. Мавка ж насторожено та уважно спостерігала за кожним рухом чужинця.

Нарешті наважившись, він помаленьку простягнув свою руку до мотузки, що змією оповила її тоненькі зап’ястя, трохи смикнув на себе, але хитре сплетіння і не думало ослабнути. Взагалі він не мав звички носити з собою холодну зброю, але сьогодні, в таку непередбачувану ніч, на всяк випадок прихопив складаного ножа. Повільно дістав його з кишені, запевняючи мавку, що лише розріже мотузку і все, жодним чином не завдасть їй шкоди, як і обіцяв. Але в цьому не було ніякого сенсу, всім своїм виглядом вона демонструвала лише недовіру та ворожий настрій.  

Намагаючись обережно розрізати мотузку, він ненароком торкнувся її шкіри, від чого вона трохи над землею не підлетіла. Чесне слово, наче струмом вдарило! Він ще не бачив, щоб від звичайного дотику вийшла така реакція. А головне незрозуміло, їй боляче чи настільки неприємно? Чи можливо людське тіло для чарівних мавок має такий згубний вплив? Що ж робити?

- Тшш, заспокойся! Дивись, я не чіпаю тебе. Я не хотів! – як міг, він намагався спинити загадкову істерику, чи що це взагалі було. Істота ще декілька раз смикнулася, глибоко вдихаючи повітря, а потім вперлася в нього дивним поглядом. Розгубленим поглядом. Він вже не знав, як далі вчинити. Як їй спробувати допомогти, якщо і доторкнутися не можна? Та все вирішили за них.

- Пане, я бачу вам посміхнулася удача! – цієї ж миті біля чоловіка, невідомо звідки з’явився Грегор зі своїми помічниками, більшість з них були замащені кров’ю, своєю чи, можливо, напарників, не збагнеш. На завжди стиснутих губах Грегора несподівано намалювалася якась недобра та лукава посмішка, він повернувся до своїх людей і голосно наказав:

- Готуйте переносне рядно! – з цими словами мисливець майже підлетів до мавки і накинув на половину обличчя шматок тканини, яка хіба що не світилася від есенції. Чоловік навіть не встиг нічого зрозуміти, не те, що вдіяти. Лише згасаючий погляд прекрасних блакитних очей та глибока зростаюча безодня в них міцно закарбувалися в його серці.