Глава 19

Глава 19

Спочатку під спиною відчулася тверда, трохи прохолодна поверхня. Потім подув свіжого вітру забрав з собою останні залишки вологи на тілі. Шкіру лоскотала трава, але нормально поворухнути рукою не вдавалося. Окрім власного дихання більше нічого не було чутно, ніби під водою опинився. А потім удар...блискавичний, потужний, він стрімко пронизав серце і колючими хвилями скрізь розійшовся разом з кров’ю. І врешті-решт чоловік с криком підхопився над землею.

Орест дихав глибоко і нервово. Він не тямив, що відбувається. Зір, як і слух, повертався повільно. Чоловік вертів головою, мацав все навкруги, намагаючись зрозуміти хоча б, де знаходиться. Він так шалено тремтів, ніби його крига огорнула. Проте дивувала надзвичайна легкість в серці, якої вже тисячу років він не відчував, хіба що тоді, коли Лаура допомогла подолати напад...Лаура? І тут до нього нарешті повернулася пам'ть. Чоловік сидів на просторій галявині в нічному лісі, темряву розбавляло світло зірок та місяця, який з загадковою хитринкою дивився з небес на Ореста. Було не зовсім тихо, ліс жив своїм нічним життям.

Якщо декілька хвилина назад він нічого не чув і не бачив, то зараз навпаки, всі чуття значно загострилися, чоловік помічав такі речі, які до цього ніколи б не помітив. Хіба можна в темряві добре розрізняти птахів на деревах? А Орест розрізняв, ще й як вони виглядають чудово бачив. Однак надокучливе питання, яке поступово набирало гучності в голові, почало повторюватися ще наполегливіше: що він тут робить вночі? Що взагалі відбувається? А далі спробував згадати події останніх днів, але крім світлої кімнати, болі в серці і жіночого плачу, чомусь більше нічого не з’являлося на обрії свідомості. Орест поглянув спочатку на свої руки, а потім і на своє тіло, він був до половини оголений, але хоча б в розстебнутих штанах, до того ж не в своїх, бо вони досить широкого крою, такі чоловік міг лише на тренування з тхеквондо одягти. Та й то в нього своя уніформа є. То звідки на ньому чужий одяг? Збоку почувся шурхіт. То одна з пташок пурхнула с гілки до неба і попрямувала у своїх справах. Орест смикнувся, йому здалося, що вона прямісінько над його плечем пролетіла. Чоловік ще раз озирнувся навкруги. Та що ж він тут робить?

Дихання нарешті врівноважилося, чоловік спробував стати на ноги, але слабкість швидко впустила його знову на землю. Приємна прохолода м’якої трави лагідно ковзнула по шкірі і додала сил. Хтось інший можливо б дав собі трохи часу оговтатись, прийти до тями, але тільки не Орест. Ні, його впертість просто не знала меж. Тому він повторив свою спробу і, коли все-таки вийшло встояти, зробив декілька кроків до найближчої сосни і обіперся на неї. Тривога потроху відступала і звільняла шлях для ясних роздумів. Орест зосередився на своєму вільному диханні, занурюючись в архіви пам’яті. І спогади почали складатися один за одним, як вагони до потягу. В голові, наче буревій, носилися мальовничі картини пережитих подій, і Орест нарешті зрозумів, що відбулося. Тобто Лаура все ж таки вилікувала його? Здавалося, що він навіть якось це відчував. Але як їй вдалося? І взагалі, де вона?

- Лауро! – чоловік не витримав і голосно погукав. Відлуння миттєво розлетілося у різні боки і залишилось десь вдалині.

- Лауро! – знову його власний голос заполонив весь простір, але ліс, здається, не звертав на Ореста ніякої уваги, просто спостерігав за ним потайки і все. Ось тут чоловікові і стало моторошно. А раптом вони щось заподіяли Лаурі? Можливо за його зцілення треба було сплатити відповідну ціну, але яку? Уявити навіть страшно, що могли попросити натомість.

- Де вона? Що ви з нею зробили? – сили з’явились невідомо звідки. Він став вертітися навколо себе і розмовляти просто з повітрям.

- Де Лаура? Відпустіть її! Я вимагаю, щоб ви її відпустили, чуєте?! – але тепер навкруги нього, наче все завмерло. Він відчував на собі уважні погляди, і не тільки нічних мешканців, хтось з лісового народу точно спостерігав за ним.

- Я знаю, що ви мене чуєте і розумієте. Будь ласка, дозвольте мені поговорити з Ним. Відведіть мене до вашого лісового духу. – Несподівано звідусіль линуло шепотіння. З одного боку, з другого, з третього. Воно посилювалось, перебивало один одного, змінювало інтонацію.

- Будь ласка! Я не заподію вам нічого поганого. Так, на мені є велика вина, але вона лише моя. Лаура тут ні до чого, зрозумійте! Відведіть мене до вашого господаря, я хочу просто поговорити. – Та шепотіння лише тільки зростало. Воно перебиралося ближче до нього і, наче намагалося влізти чоловікові в голову. Він вже й себе не чув зовсім, лише шепіт, скрізь був суцільний шепіт. Аж в одну мить все різко припинилося так, як і почалося. Настала цілковита тиша. Цілковита.

Першими її порушили нічні цвіркуни, які розпочали перегукуватися один з одним. Потім якийсь невідомий птах декілька раз проспівав свою загадкову пісню, а далі Орест побачив невеличкі вогники на землі. Вони спалахували один за одним і, ніби як кликали за собою. Чоловік зрозумів, вони призначалися йому. То знак, що Оресту нададуть слово. Не роздумуючи, він пішов за ними. Вогники вели його вглиб лісу. Він тисячу разів проштрикував босі ноги; гілки, що траплялися шляхом, дряпали йому обличчя, руки й тіло, а терпіння було майже на межі. Та час минав, а чоловік просувався поступово далі. Орест згадував, як вночі в дитинстві виходив на подвір’я будинку лісника і годинами насолоджувався навколишньою красою. Йому завжди здавалося, що він досить добре знає ліс та його потаємні стежинки, а виявилося все зовсім навпаки, чоловік й гадки не мав, куди зараз заведуть ці загадкові вогники.

Нарешті перед очима з'явилася ще одна простора галявина на чолі з величезним, могутнім і столітнім дубом. Вогники добігли до нього, потанцювали навкруги і зникли. Орест впевнено попрямував за ними та став напроти дерева, відчуття всередині панували незвичні, хвилюючі. Він не знав, що робити далі, чого очікувати від цієї надприродної аудієнції, і чим все може зрештою закінчитися. Але в тому, що не повернеться звідси без Лаури – навіть не сумнівався.