Вавилон

Джоні закрили у кімнаті у якомусь велетенському палаці дуже-дуже далеко від Північної Америки й змусили чекати на якогось дуже важливого гостя. Від здогадувався, про кого йдеться!

Його маршрут з точки А в точку В тривав так: з гори вони поїхали у перше ж містечко, у якому був аеродром. Там вони сіли на маленький літак, що летів годин з 10-12. Джоні бачив крізь вікно бездонні води Атлантики, потім бачив праворуч велетенську пустелю, а потім заснув. Прокинувся вже тоді, коли їхній літак приземлявся вже у якомусь гігантському місті. Звідти їх підібрали автомобілі спецпризначення, що повезли усіма цими вуличками десь за місто, де самотньо на пагорбі височіло щось схоже на палац.

З Джоні поводились не як з в’язнем, а швидше як з полоненим. Його навіть не обшукали. Йому чітко пояснили, що виходу у Джоні нема, і якщо він строго додержуватиметься інструкцій, то з ним нічого не зроблять. Порушить – тоді застосують силу, чого дуже б не хотіли.

Джоні підкорився. Про втечу рано думати. Йому навіть було цікаво, що буде далі. Адже він знав, куди його везуть. До Іфаса Шифуми.

Думка про смерть усіх білих злякала і згнітила його б за багатьох обставин, але після розмови з Патером і заборони стосунків з Мартою всередині нього щось зламалось. А тепер, коли ці заборони не дійсні і він на 99% впевнений, що Марта жива, Джоні відчув якесь дивне полегшення. Тепер жодних перешкод, жодних… Хоча. Він у полоні. Це перешкода. Але він обов’язково знайде вихід, утече, повернеться в Америку, розшукає Марту і вони разом будуть жити… Останні білі люди на цілий світ! Втікатимуть від світу разом! І помруть в один день. Куди ж без цього? Романтичні мрії самотнього юнака.

Саме такі думки переслідували Джоні у літаку, машині, у вході в палац. Він був здивований, що його завели в окрему кімнату, аристократично оздоблену, з шафою, набитою книгами, довгим розлогим столом, ліжком із завіскою і головне – величезним, оздобленим каміном. Ще більше Джоні був здивований, що на час свого перебування у палаці він перебуватиме тут! Це його особиста кімната! Йому подали сніданок (бо це був уже ранок) і попередили, що у вечері до нього завітає важлива персона, і щоб Джоні був до цього готовий.

Найбільше здивування Джоні отримав, коли після сніданку він виявив у розі своєї кімнати двері, що вели до туалету і ванної. Хоча ні! Найбільше здивування у Джоні відбулося тоді, коли він знайшов під своїм плащем пістолет. Джоні й забув про нього. А його й не обшукували. Пістолет Джоні заховав під ліжком. Джоні помився, причепурився і ліг спати. Безумно хотів спати.

Йому знову наснилася та площа. Розіпни…

Коли він прокинувся, то помітив, що непомітно для нього у його кімнату принесли обід. Давно він так не їв! Вишуканий суп і вгодована індичка. На горі годували смачно, але там раціон складали зазвичай крупи і риба. Худобу тримати було не дуже вигідно.

Звичайно ж, він смачно поїв. І плювати на те, що там могла бути яка-небудь отрута. Він хотів їсти!

За трапезою він навіть й не помітив, що за дверима почулися кроки. Хтось стрімко наближався. До того ж – не один.

Двері різко відчинилися. У кімнату увійшли двоє. Першого Джоні знав. Це був той негр, який взяв Джоні у полон на тій горі. Інший… Інший був іншим. У ньому виднілася часточка чогось величного. Але проблема в тому й полягала, що це була лише часточка, сегмент. Решта його показувала втому. Втому від усього, що його тут оточувало.

Джоні жирними руками відклав кістку, яка кілька хвилин тому була індичкою, і глянув у вічі тому другому. Він знав хто це. А той, вочевидь, прекрасно знав, хто такий Джоні.

–Смачного! – промовив Іфас Шифума.

–Дякую, але я вже поїв! – відповів Джоні.

Запанувала мовчанка. Шифума обдумував, як продовжити не надто вдало розпочату розмову.

–Ти знаєш, хто я? – врешті запитав він.

–Вбивця! – Джоні невідь-звідки набрався сміливості так говорити з однією з наймогутніших людей цієї планети.

–О, то ти такої про мене думки?

–За вашим наказом було вбито сотню невинних людей на горі…

–За моїм наказом було знищено одне з найбільш кримінальних угрупувань світу, що зробило низку злочинів, і заочно було засуджено до смерті кожного учасника! – різко перервав та підвищив голос Шифума. – На моєму місці ти зробив так само.

Леопольд Янг, що стояв біля дверей, різко чхнув.

–То чому я тут? Що тобі треба від мене. Убив би мене разом з рештою там і тоді.

Леопольд Янг десь позаду зареготав:

–Ну ти й дурень! Ти не розумієш, що ми фактично у стані війни? А те, що ми зловили останнього білого і остаточно звільнили світ від білої нечисті дасть нам багато дивідендів. Тебе покажуть на площі, під час «десятирічної» промови Іфаса…

–Десятирічної? Він що, говоритиме десять років?

–Та ні! Промови, обіцяної ще десять років тому, вона маю бути останнім доказом величності пана Президента і його вміння дотримуватись обіцянок!

Леопольд замовк. Шифума свердлив його поглядом. Вочевидь Янг сказав щось зайве…

–О, то на мене прийдуть глянути, як на рідкісну тваринку? Так? І що зі мною зроблять?

–Буде видно! – відповів Шифума.