Урок історії

В кімнаті сиділо четверо: один – прив’язаний до крісла, з мішком на голові і з щільно затуленими вухами, другий – безсило лежав на дивані, ще двоє стурбовано ходили по кімнаті:

–Патере, заспокойся! – ревів дядько Піт. – Це звичайна випадковість! Ти лише подумай, скільки часу хлопець вже у нас. Можливо він просто заблукав…

–Не міг він заблукати, Піт! Це радіоактивна зона! Звичайний люд на сотню кілометрів сюди не заходить! У цих горах заблукати – як два пальці об асфальт! За нами стежать! Нас викрили! І це все – через нього, - Патер показав на обезсиленого Джоні, що ледве сидів на дивані.

–Давай вийдемо? – запропонував дядько Піт.

Патер та Піт вийшли.

–І як ти собі це уявляєш? – запитав дядько Піт.

–Його підіслали до нас, у нього був якийсь жучок, завдяки якому нас і вислідили…

–З ним був лише промоклий пістолет з одним набоєм і вдягнутий він у лахміття, яке ми спалили того ж дня. Крім того потрапив він до нас без свідомості, напівмертвий. Якщо ти забув, то це я був у той день на наших риболовних угіддях, коли його прибило до берега. А якщо це було спеціально, то в тому випадку владі відомо, де наші риболовні угіддя, а отже вони вже давно вислідкували наш маршрут і хлопець тут не потрібен. Це звичайна випадковість, а цей негр – звичайний божевільний бродяга, який забрів куди не слід.

–І що ти пропонуєш з ним робити? Нам не по кишені утримувати полонених.

–Використаємо його як посередника. Ми вже й так втратили кількох. Новий не завадить. Зробимо як завжди і все.

–А хлопець?

–Що хлопець? Ти й далі йому не довіряєш? Ну тоді перевір його. Дай йому завдання.

–Він не має категорії!

–Він проїхав півсвіту, убивав психів, бандитів, головорізів. Він виживав! Краще, ніж найкращі з нас. А навіть якщо він провалиться, його й не було у наших розрахунках і його втрата не стане для нас катастрофою. Дай йому шанс.

–Ех, Піте. Чому Патер я, а не ти?

–Тому що все що я можу – це думати, а не діяти.

Патер розсміявся.

–Гаразд. Я вирішив. Хлопець стане останнім, хто вирушить на завдання Y.

–Там було ж дві вакансії. Стривай. Ти ж не хочеш…

–Так, хочу. Останньою буде Марта.

***

Джоні вже ледве всидів на місці. Спробував заговорити з негром, але той відмовчувався. Джоні його облишив і далі поринув у химерні думки.

Раптом двері різко відчинилися.

–Ти не можеш так ризикувати!! – ревів дядько Піт.

–Там нічого складного не буде. Все складне й так зроблять Джош і Юстас. Саме там і набирається досвід.

–Вона там тільки заважатиме!

–Вона стоятиме на сторожі! Їй нічого не загрожуватиме.

–Давай я буду замість неї!!

–Ти вже старий, Піте. Все! Я вирішив. Я забираю негра і веду його до Альберта. Нехай він зробить свою справу.

Патер взяв негра за боки і поштовхав його у напрямку виходу. Згодом за ними рипнули двері.

Дядько Піт і Джоні залишились самі. Тиша.

–Якщо не секрет, хто такий Альберт?

–Той хлопець без ноги. Ти його, мабуть, бачив на віче. Після того, як він втратив ногу, він став провідним нашим техніком. Відповідає за стан зброї і тому подібне.

–Зброя, завдання, категорії… Відсутність чоловіків, які певне на тих самих завданнях і є. Я вас мирнішими уявляв… А так – потрапив з однієї банди у іншу.

–А чого ти хотів. Ти на власній шкурі відчув жорстокість цього світу. Знаєш, що ми тут зайві. І знаєш ,що таким як ми потрібно виживати.

–Знаю. Просто досі дивуюсь із власної наївності.

Наступила знову тиша. Джоні розлігся на дивані, закинувши ноги на бильця так, що вони були вище рівня голови, а під голову підклав свої руки. Дядько Піт вмостився у кріслі, де щойно сидів спійманий негр.

–Питай. Я ж бачу. Питань у тебе багато.

–Це ви знайшли мене, коли мене викинув океан?

–Так, я. У нас, щоб ти знав, є кілька місць, які нас годують. Ми володіємо кількома віддаленими фермами, а також місцями для риболовлі. Там живуть поперервно наші, ремеслують. Моє ж основне завдання – об’їжджати їх, щоб поповнити провіант основного селища. Саме коли я був біля океану тебе прибило до берега. Я тоді тебе швидко відкачав і одразу повіз сюди.

–Зі мною нічого не було?

–Був пістолет. Але він, мабуть, несправний. Та ще й з одним набоєм.

–Можна його повернути? Він дуже важливий для мене.

–Гаразд. Як хочеш. Він у моєму пікапі. Потім підеш забереш.

–А потім нічого не викидало? Тру-трупів собаки, чи ще чогось? – очі Джоні налились слізьми.

–Начебто ні. Я там був чотири дні тому. Нічого не було. І не буде, повір. Мені шкода. З твоїх слів – він був чудовим собакою. І загинув мужньо… Я співчуваю тобі. Повір, я теж втрачав близьких. Я знаю, як це.