Океан розчарувань

Париж… Іфас міг лише уявити, наскільки це місто колись було красивим. Дивовижним! Колись це був центр цивілізації, тут відбувалась Велика французька революція! Подія, що змінила хід історії. По цих вулицях ходили Золя, Гюго, Бальзак, Бодлер, Верлен і ще безліч тих, чиє ім’я зараз назавжди викреслене з історії, і лише бібліотеки наймогутніших кланів зберігають їхні твори у себе. Видно арку, через яку колись проходив Наполеон, видно місце, де колись стояв Гітлер, видно Ейфелеву вежу, вже без шпиля, повністю зруйновану, де колись стояв Жан Шифума і оголосив війну білим. Звідси все почалося…

Помста за довгі роки рабства. Помста за расизм. Помста за усе.

І байдуже, що чорні ловили чорних, щоб продати у рабство. І байдуже, що расизм дуже швидко перейшов у зворотну форму. Що коли негритянка їде у поїзді, не заплативши за квиток, і у неї просять заплатити штраф, то це вже расизм… Як так, чорні платять! Чи, як так: чорним не видала статуетку на якій-небудь премії. Расизм!!! Коли зайти на початку тисячоліття у аеропорт великого міста, то серед персоналу тяжко знайти простого білого чоловіка. Расизм…

Іфас пройшовся по оглядовому майданчику. Він тут вже втретє. Їде сюди у найтяжчі моменти життя. Саме у Парижі він отримав звістку про смерть батька. Обожнював Париж. Холодний, мертвий, пустий… В уяві малював тут життя. Не виходило. Місто кілька століть у руїнах. Тут справді ніхто не жив. Страх радіації відлякував найзапекліших пройдисвітів. Насправді, це лише видумка, зроблена для того, щоб згрупувати людей у менші райони проживання, тоді як у «радіаційних» зонах продовжувалася чистка вцілілих білих.

Він вирішив поїхати сюди спонтанно. Просто сів на літак, полетів до Зальцбурга, звідти на вертольоті з п’ятьма охоронцями дістався Парижа.

Хотів знайти спокій! І рішення, що робити? Каїр під владою Зара, Омаба контролює Чикаго, Мамбелла тероризує Лібревіль, а Какулу сидить у Буенос-Айресі, готуючись щомиті до збройного зіткнення. І це не дивлячись на те, що до виборів ще є трохи часу. Якось занадто радикально! Ще й втрачені козирі… Зараз розклад сил точно не на його боці. Тепер і йому час діяти рішуче, пора використати усе, що дізналася розвідка, і завдати нищівного удару у відповідь.

Пора!

Іфас наблизився до Нотр-даму, точніше того, що від нього залишилось. Крізь стіни пробилась зелень, мох покрив стіни, даху собор не мав. Тут природа-мати виграла війну у людства завдяки тому, що людство, за своєю природою, має схильність знищувати себе саме.

Сутеніє. Треба летіти звідси.

Вже у вертольоті до Іфаса прийшла божевільна думка: можливо хтось коли-небудь відбудує Париж так, як він це зробив з Вавилоном?..

***

Ніч. Маленький хлопчик, тулився до матері. Він боявся. Бо страх був реальним. Сьогодні всі чорні пішли з міста. Це щось мало означати. Батько казав, що кожна дрібниця щось означає, кожна деталь важлива. Щось готувалося. Щось мало статися.

Від батька новин давно не було. Його легіон відтіснили на схід. Але там, на сході, вони перемагали. Білі були дисплінованіші, більш вимуштровані. Білі мали перемогти.

Малому не спалося. Він тулився до матері, яка безперестанку плакала. Вона знала, що там, далеко на сході від її чоловіка залишився радіоактивний попіл, що проклятий президент Франції, який був лише маріонеткою в руках Жана Шифуми, наказав вивести усіх чорних і, навпаки, ввести усіх білих, що жили біля Парижа, і не пішли на війну. Із секунди на секунду вони згорять, так як згорів її чоловік. Париж має згоріти в ім'я нової країни, де їм не залишалось місця.

Ці миттєвості були вічністю. І вічність поглинула їх.

Як лава Везувію спопелила Помпеї, так ударна хвиля ядерної ракети руйнувала Париж. Одночасно те саме відбувалося із Лондоном, Римом, Берліном, Мадридом, і іншими столицями країн, які колись підкорилися глобалізації, знищили своє минуле на користь ефімерної рівності.

Під ранок оголосили перемогу чорних. У Дубаї Жан Шифума вийшов на дах Бурдж Халіфа і проголосив створення СНІМР.

Мати і син тепер назавжди разом, у вічно покинутому місті-привиді.

***

Вони всі сиділи в каюті. Кожен мав у руках зброю. Окрім Джоні. Всі чекали сигналу. Окрім Джоні. Всі дочекалися. Довгий протяжний звук сполохав усіх на кораблі, адже з кількох кают посипалися люди із зброєю. Джоні змушений був закрити двері на ключ і чекати сигналу: сім стуків підряд. Джоні спустив із шнурка і зняв намордник вірному собаці. Про всяк випадок.

Дві години було чути звуки боротьби. Крики людей! Де-не-де чути стрілянину. Сім стуків в двері. Це означало, що або потрібна його допомога, або вони перемогли. Так чи інакше, Джоні витягнув гвинтівку, яку йому видали у банді. Він нікому не говорив про свій пістолет, у банді він ні разу ним не користувався. Акуратно відчинив двері. З-за дверей визирнув член банди і з широкою посмішкою повідомив:

–Корабель наш!

–А хто ним керуватиме? - це питання довго мучило Джоні. – З наших ніхто не є моряком.

–За це не парся. Команда корабля присягнула босу. Ходи. Зараз бос виголосить промову. І ти там мусиш бути. Капюшон можеш не одягати, ти тут вільний.

Тільки зараз Джоні міг нормально роздивитися корабель. У кораблях він не розумівся, проте це швидше всього був фрегат. Він не видавався туристичним кораблем, навпаки, він мав багато гармат.