Пустеля людських гріхів

Джоні боляче стукнувся головою у коробку. Одразу прокинувся. Очевидно літак пішов на зниження. Як холодно! Божевільно холодно! Джоні ще дужче обійняв теплого пса.

Йому снився один і той же кошмар. Та проклята площа… Ті надривні крики… Скільки можна? Скільки?

Як же болить у вухах. АААА! Коли це припиниться? Він можливо закричав, але не чув цього. Пес теж прокинувся і почав вити. Дихати не було чим. Ще один удар, Джоні підскочив і вдарився у коробку зверху. Можливо набив гулю. Як же болить! Схоже на те, що літак приземлився. І тепер треба вже думати, як звідси вибратись. На щастя це була вже глибока ніч. Джоні страшенно хотів їсти, а ще хотів сильніше пити. І свіжого Альпійського повітря…

Ностальгія за безтурботними часами! Зажди ситні сніданки й вечері, між якими улюблена робота. Цікаво, як там овечки… Що там з ними? І чи взагалі там хтось був від того часу? Та хтось мусив бути. Хтось мусив би помітити відсутність ревізорів, хтось мусив би помітити, де вони були востаннє. Приїхати туди, побачити три трупи. Думаю, це зайняло не більше трьох-чотирьох днів. Цікаво, на кого спихнуть смерть ревізорів. На Джексона? Тоді йому пощастило, адже він вже давно лежить у сирій землі. І взагалі. Чого ревізори раптом почали це криваве місиво? За чиєю командою? З якої причини? Навіщо? Через нього чи через загули Джексона? Чому?

Джоні заснув знову. Він ризикував бути поміченим, якщо літак би почали розвантажувати. Але! Він не знав, що літак розвантажать зранку, і до того моменту він ще сяк-так поспить.

Яке навдивовижу чисте й свіже повітря! Голова аж паморочиться! Очевидно, літак відкрили. Почалась робота. От зараз його помітять. І все. Головне не початок, а кінець. А кінець може бути печальним.

Коробки вже розв’язались. Джоні вже міг рухатись. Раптом зняли коробку зверху. А вона була чималенька. З розмов працівників Джоні зрозумів, що коробку осилили шість працівників. Вони перераховували усіх, хто зараз прогуляв роботу і покривали їх брудною лайкою. В одного із працівників, низького на зріст, випали із кишені сигарети. Він ледь не впустив ношу, через що отримав на горіх від усіх навколо. Коробку вони ледь винесли, після чого пішли на перекур. Коротун повернувся у літак по сигарети. Тільки нахилився, як отримав сильний удар по тім’ї. Джоні одразу відтягнув коротуна в найбільш дальній кут літака і прикрив коробками. Сам же одягнув його футболку із дивним логотипом, що слугував за уніформу. Знайшов одну погану закриту коробку. Туди він хотів сховати Ірбіса і попробувати винести його з літака, а потім імпровізувати.

Джоні відкрив коробку і… від здивування очі вилізли мало не до лоба. У середині під різним хламом лежали автомати. Очевидно, що це був особистий літак великої корпорації, на зворотній стороні кришки напис – «Какулу Корпорейшн»…

Усе, що було в коробці, тепер лежало на непритомному тілі коротуна. Всередині коробки лежали Ірбіс і рюкзак. Як би Джоні не любив Ірбіса, але нести його в коробці було неймовірно тяжко.

Джоні вийшов з коробкою надвір. Надворі ще було темно. Десь збоку було чути приглушений регіт інших п’яти працівників. Очевидно, що сміялись вони з коротуна. Джоні, поки його не помітили, почав шукати поглядом вихід.

Біля виходу стовбичила просто гігантська фура, у яку ящики й вантажили. Джоні несміливо пішов у тому напрямку. Дійшов до фури і вже поклав ящик, як тут його похлопали по плечу. Джоні ледь не закричав. Стримався.

–Молодець, - сказав великий товстопикий негр, - поки ті нероби курять, ти працюєш. Може тобі премію виписати? Чо мовчиш? Не будь таким скромним! Ах. Потім поговорим. Я піду тих розжену, щоб працювали.

Серце Джоні було не те, що в п’ятках, а десь глибоко під землею.

Джоні заніс коробку у фуру, обережно відкрив її, дістав пса, рюкзак і під покровом ночі, чи то пак – ранку, почав обережно крастись.

Це очевидно був не головний аеропорт Каїра і навіть не другорядний. Це був маленький аеродром, який використовувався корпораціями для перевезення секретних вантажів. Ангарів стояли три, а загородження навколо навіть не було. Втекти – без проблем…

***

Палац імені Жана Шифуми. Два чоловіки сидять у кімнаті на останньому поверсі, який був спеціально спроектований так, щоб неможливо було підслухати, як би голосно всередині не кричали. Підлітки клану Шифума любили використовувати цю кімнату для вечірок. Але зараз вона використовувалась за призначенням. Для важливих нарад.

Один чоловік сидів, інший нервово ходив по всій кімнаті. Були це – перший радник президента, шеф контррозвідки і його найкращий друг – Леопольд Янг, інший – Іфас Шифума.

–Може мені вийти і прийти через півгодини? Ти якраз заспокоїшся і краще орієнтуватимешся у ситуації.

Іфас зміряв Леопольда пекучим поглядом.

–Ти чув останні новини? – спитав радник.

–Залежить які, - гаркнув президент.

–Твій колишній основний претендент із клану Зара знявся із виборів. Більш того, клан Зара оголосив свою повну довіру клану Какулу і готовий об’єднатися з ним в опозицію. Потенційно це можуть зробити і клани Мамбела і Омаба.

Леопольд навіть бровою не повів, коли Іфас жбурнув крісло через усю кімнату.

–Отже таки не чув… Телевізора не дивився? Канали вже на повну про це гудять.