Балканська зима

Джоні пробув у Скоп’є два місяці. Сам був шокований. Стільки часу на одному місці. Джоні й не хотів нікуди звідси їхати, якби не дві причини: нестача грошей і події сьогоднішнього дня.

Звісно він з того поїзда утік. Інакше й бути не могло. Історія не може закінчуватись так.

Кілька тижнів він жив у покинутих будинках та дворах, поки його звідти не виганяли двірники.

Харчувався так-сяк, помірно, адже помітив, що грошей відчутно поменшало.

Після чергового вигнання з покинутого будинку у центрі міста, Джоні вирішив пройтися до приватного сектору. Звичайно, ні на що він там не сподівався. Але щось знайти йому вдалося. Напівпокинутий будинок зі позначкою «Продається». Джоні вліз всередину через розбите вікно. Будинок був пустий, за винятком кількох старих і гнилих меблів, які валялися по усій хаті. Будинок був двоповерховий. Джоні піднявся наверх. Сходи скрипіли шалено. Джоні боявся, що це почує хтось знадвору і викличе поліцію. Але вулиця була пустою. Скоп’є занепадало.

Шари пилюки і павутиння підказали Джоні, що тут нікого не було десь з пару місяців. І це ідеально. Протягом своєї мандрівки Джоні жив у таких місцях, що цей будинок був у його очах наче королівський палац. Він скинув куртку та баф, зняв сонцезахисні окуляри. Розлігся на смердючому дивані, що стояв самотньо посеред вітальні. Як давно він не лежав на такому зручному місці! Такого солодкого сну у нього давно не було.

***

Надворі безконечно лив дощ. Почався листопад. Джоні дістав усі речі з рюкзака. У домі все ще була вода, холодна, але вода. Він купив у маркеті мила і виправ усі свої речі, запах яких давно відігнав з оселі усіх тарганів. Деякі речі викинув, а деякі придбав, наприклад, новий баф та окуляри. Джоні й досі дивувався, як його нехитре маскування досі ні у кого не викликало підозр. Людина ж явно щось приховує. Джоні дивився багатьом людям в обличчя. Бачив – їм байдуже. Пусті обличчя без краплі емоцій. Бодай негативних. Усе, що він бачив, це існування у чорному тілі і рутина, яку це існування приносило. Він не помічав цього у Джексона. Той займався улюбленою справою і жив собі в задоволення, не враховуючи останні кілька років. Невже цей світ став простою сірою повсякденністю, де чорні обличчя ніколи не випромінювали сонця зі своїх облич?

Йому навіть сподобалось так жити. Спокійно гуляти по сірому, майже покинутому місті разом з Ірбісом, спати у прохолодному, проте затишному будинку. Єдина біда – гроші… Вони закінчувались. Ціла жменя різнокольорових папірців, що їх приберіг Джоні із зарплат Джексона, ставала все меншою і меншою. А зараз з тієї жмені залишились п’ять папірців, кожен з яких мав одиничку і три нулі. Він протягне місяць. Не більше.

Йому потрібні гроші! Багато грошей. А де їх взяти? Все що він вміє – вівчарити. Але ж не можна просто завалитися в «Екволиті індастріз» чи в іншу подібну компанію, написати резюме, пройти співбесіду і тебе з радістю приймуть. Ні. Він – вигнанець, за яким полюють невідомі люди в костюмах, який немає мети у житті й взагалі – останній білий.

***

Середа. 29 листопада. День, який важко забути. Стільки подій…

7:00. Джоні прокинувся, вмився, одягнувся і вийшов на прогулянку ранковим містом з Ірбісом.

8:00. Джоні і Ірбіс повертаються з прогулянки. Перша важлива подія дня:

Він відчував, що щось не так. Глянув на Ірбіса. Пес так само виглядав насторожено. По-перше – поряд з будинком стояв автомобіль. Це могло бути чиє-завгодно авто – сусідське, наприклад. Але ні. Сусідів Джоні не мав. Два будинки поряд теж стояли пусті, більш покинуті, ніж той, де жив Джоні.

Хлопець зайшов акуратно, через задні двері. У будинку було нібито тихо. Джоні проковтнув слиз, що зібрався в горлі. Лячно.

Ірбіс тихо почав принюхуватись і рухатись у певному напрямі. Дійшов до сходів. Все ясно. Хтось є зверху. Джоні підійшов до тумбочки, де лежав пістолет і витяг його. Зачаївся. Скрипнула перша східка. Потім друга…

Ірбіс не витримав і з гавкотом побіг до сходів. Той хтось явно цього не очікував і з гучним «А-а-а-а» полетів униз сходами. Джоні одразу ж підбіг до нього, вибив все, що той мав у руках (якісь папки і папірці) і наставив приціл тому на голову.

–Ти хто? – спитав Джоні.

–Це я тебе мав би спитати, - сказав незнайомець і попробував стати, але Джоні зупинив його своєю ногою.

–Ти не відповів на моє питання, - Джоні намагався виглядати грізно.

–Ти завалився в мій дім, живеш тут, а зараз збив мене з ніг і погрожуєш мені зброєю…

–Ти сам впав…

–Та яка різниця?!! Та забери вже це, - власник будинку рукою вибив пістолет із рук Джоні. Хлопець одразу ж його підняв, але відпустив незнайомця. Останній різко звівся на ноги. Джоні знову навів на нього пістолет. При цьому з обличчя Джоні злетів баф, що його не встиг зняти після прогулянки. Власнику аж очі на лоба вилізли.

–Подумай, хто з нас правий. Я поняття не маю хто ти, чого від мене хочеш, що ти тут робиш. Я й не впевнений, що хочу це знати. АЛЕ!! Ти вдерся у мій старий дім, який я продаю, живеш тут на правах сквоттера. Нехай! Якби ти чемно попросив, я б погодився, щоб ти був тут квартирантом за нікчемну ціну. Але ти мене ледь не вбив, а твій пес ледь мене не загриз. Я просто покличу поліцію…