Втеча з гір

Він знову застряг у горах. Виходу нема. Дощ. Постійне кап-кап. Скільки можна? Агов! Хто-небудь. Відключіть цей дощ! Так не можна.

Джоні в горах уже місяць. Харчів вже майже не було. Холоднішало. Осінь забирала своє. Холод. Добре, що серед усіх речей вбитого була куртка і кілька теплих речей. Більших, правда, не його розмірів, та що Джоні до того.

Той, кому ці речі належали зараз перебуває у стані, який був твердим, згодом – рідким, потім – газоподібним, потім – плазмою, а потім… Хто його зна, що буде потім?

Джоні спалив труп Луї разом з його запасами коноплі. Можливо хтось вважав це цинічним, але Джоні вирішив так. Луї його лякав. Тому й спалив. Свої кошмари треба знищувати рішуче. Інакше вони не припинять свого існування. А спалення – це ідеальний вихід. Вогонь очищує.

Тягти двометрового негра нелегко. Ще й посеред ночі. По болоті. Джоні навіть не пам’ятав, як він це зробив. З тієї ночі перед його очима тільки величезне вогнище, що полонило собою усю печеру. Неначе сигнальний вогонь! Його, мабуть, було добряче видно. Джоні й не підозрював, що конопля так добре горить. Ледве встиг втекти звідти. Потім згадав, що коноплю курять. Тому біг мерщій, втікав звідти, аби тільки не вдихнути того наркотику.

Пройшов місяць відтоді, як він потрапив до цих жахливих гір, до цих жахливих печер. Він нічого тут не знайшов, окрім ще однієї проблеми. Йти далі теж не міг. Шлях далі був багном, яке неможливо перейти. Тим більше переходити його треба було пішки. Мотоцикл знайшов свій спокій. Ірбіс постійно поруч, але виглядав пригнічено. Він не відійшов ще від тих копняків. Навіть якби погода дозволила йти, Джоні б не пішов. Ірбіс не міг ще скласти йому компанію.

Серед речей Луї було багато чого цікавого. Окрім одягу, Джоні поповнив свій запас ножів і кухонного начиння. Також у Луї мався сорокалітровий рюкзак, що став заміною багажника мотоцикла. Також Джоні міг більше не спати на голій землі, а у зручному спальному мішку.

Джоні раптом згадав ті спокійні і тихі ночі у затишному ліжку в маленькій хижці високо у горах. Те дитинство, яке більше не повернути. Згадав Джексона. Якими б не конфліктними були останні роки їхніх стосунків, Джоні пам’ятав його тим, нічим не заплямованим молодим пастухом, який заради нього знехтував своїм достатком і можливим кар’єрним зростанням. Він, на відміну від Луї, був незіпсованим. Ні разу за п'ятнадцять років у його голові й думки не було про те, що хотів з ним зробити Луї. Джоні ще більше почав цінувати втраченого друга. Він пробачив йому усе, що було. По обличчі Джоні потекли сльози…

Ірбіс потрохи поправлявся. Вже бігав на маленьких прогулянках. Почався жовтень. Те, про що так довго молився Джоні – сталось! Дощ припинився. Вийшло осіннє сонце. Рюкзак на плечах, пес попереду, дорога далі, що веде у невідоме.

Джоні планував для початку пройти тих кільканадцять кілометрів та вийти до села, у якому перебув трохи днів перед халепою у горах, а потім вже вирішити, як рухатись далі. Транспорту він вже не мав. Але поки це не стояло на порядку денному. Йому необхідно будь-що піти звідси. І він пішов.

Перші три-чотири кілометри пройшов швидко. Він ледве не біг, так його вимучили довгі місяці чекання. Болото більш-менш всохло. Звичайно, черевики Джоні були чорніші за шахтаря після зміни, але він на це не зважав. Ірбіс знаходив сухі стежки, чим неабияк допомагав. Проте, на п’ятому кілометрі фарт скінчився. Почав накрапати дощ. Знову! На шостому кілометрі Джоні взагалі зав’яз, рух вперед був практично неможливим. А на сьомому кілометрі споночіло. Джоні зупинився. Його живіт, як і черево Ірбіса озивався гірше лева у савані. Дощ припинився, було мокро, бо випала роса. Він хотів пити, та не було що – випив усе, що мав з собою. Втома шалена! Джоні йшов вперед. Ноги ледве переставлялись. Це кінець! Зупинитись він не міг ,бо не мав де – навколо багнюка. Вперед йти теж не можна. Джоні почало темніти в очах. «Це все, - кружляло в голові, - ти зараз впадеш у це багно і тебе не знайде ніхто. І Ірбіс впаде поряд».

Він справді впав. Боляче, тому що поверхня тверда. Асфальт! Свіжо покладений. Звідки він? Місяць тому його тут не було! Чолом раптом розлилося тепло. Джоні зрозумів, що то кров. Він розбив лоба. Але нічого вдіяти з тим він не міг, та й не хотів. Він просто заснув.

Місяць зверху освітив дивну картину: посеред хвойного лісу, на кінці нової дороги розпластано лежав парубок з великим рюкзаком на спині, а поруч нього – пес. Він вилизував хлопцю червоне від крові чоло. А потім вмостився поряд, притулившись, щоб обігріти хлопця собою.

***

Прокинувся зранку (хоча то вже був обід) від шуму зливи. Град почав лупити його своїми крижаними кульками. Ірбіс лежав збоку. Джоні вирішив повернути голову, але мало не закричав від болю. Його голова прилипла до асфальту його кров’ю. Неймовірними зусиллями, пішло на те близько п’яти хвилин, Джоні зумів визволити свою голову. Сів. Голова закрутилась, світ навколо перетворився на сіру пляму. Ірбіс одразу ж почав вилизувати чоло хлопця. Запекло від болю. Джоні торкнувся рани. Чоло було шорстке, мов шкіра ящірки.

Джоні озирнувся навколо. Він був у лісі. На місцях старої ґрунтової дороги тепер красувався асфальт. Джоні озирнувся назад. Метрів зо три від нього проходила границя між цивілізацією і природою – асфальт та земля. Ще далі – та проклята дорога, пройдена вчора. Чи то галюцинація? Хто міг тут закласти цей клапоть асфальту? Ні, асфальт реальний. Доказ тому – його розбите чоло.