Округ «Карпати»

Наступного дня Джоні їхав майже без зупинок. Він так і не міг оговтатись від подій минулої ночі. Вони, ніби кошмар, стояли в нього перед очима. І нічого з тим він не міг вдіяти.

Віддати за свободу два скарби, що пов’язували його з тим білим світом – для нього було тяжким ударом. З однієї сторони ці книжки були йому не потрібні, а з іншої – це був спадок предків, який він ось так втратив. І це було найжахливіше.

До Катовіце вирішив не заїжджати. Не хотів залишатися у Сілезії. Цей регіон тепер лякав його. Єдине що зробив – заїхав у магазин і купив трохи їжі. І погнав звідти якнайдалі. Ну й звісно – заправився. Поїхав далі. Їхав швидко. За день проїхав майже 300 кілометрів. Мети своєї досяг. Ночував вже неподалік таблиці «Округ Карпати». Втік з того пекла. Хоча потрапив у нове.

На певному відділку його затримало те, що мусив об’їжджати якесь місто. Воно було повністю перекрите, і проїзд туди був заборонений. Місто-привид. Це місто було назавжди закрите після одного інциденту.

Джоні розгорнув атлас. «Округ Карпати – один з найбільших адміністративних одиниць у Східній Європі. Розташований на території колишньої Польщі, України, Словаччини, Угорщини та Румунії. Включає в себе гірський масив та прилеглі регіони. Розташований у прирадіаційній зоні, яка оточує його на півночі. На півдні межують округи: Трансільванія, Батат, Балкани і Чорноморія. Населення невелике, зазвичай гірці. У регіоні розташовані нафтовидобувні райони, а також розведення великої та малої рогатої худоби. Столиці як такої немає, є кілька адміністративних центрів, рівних за значенням – Ряшів, Кошице, Мукачеве та Сучава.»

Отже перший пункт його поїздки знаходився десь тут. Джоні відкрив сторінку з тією легендою, яку перечитував по кілька разів на день. Йому необхідно було добратись до якогось озера. Знайти там він нічого не сподівався, але якась сила все одно вела його туди.

Джоні доїхав до міста Ряшів. Такого ж жахливого, як і всі попередні. На околиці міста проходив стихійний ярмарок. Ідеальне місце для нього. Тут ніхто не зверне на нього уваги. Він придбав собі новий одяг, адже старий майже повністю зносився. Міряти, ясна річ, нічого не міг, але купив нібито усе свого розміру. Також закупив їжі на тиждень та заправив увесь бак. Його чекала дорога безлюдними і дещо дикими горами.

Від’їхав трохи за місто. Повернув на південь, адже на сході, як оголошувала таблиця – через 100 кілометрів розташовувалась вже й радіаційна зона. Туди пхатись Джоні не дуже хотів.

Проїхав тридцять кілометрів, завернув на ґрунтову дорогу, що вела у ліс. Випадок з мародерами змушував його бути обачнішим, тому Джоні постійно був насторожі. Приміряв одяг, який купив. Викинув усе зайве. Трохи змінив інтерфейс свого мотоцикла. Під сидінням стало трохи більше місця з втратою книг і вже чималої суми грошей.

Їхав на південь. Дороги все безлюдніли. І знову він бачив покинуті будинки і спустошені поля. Мародерів не помічав. Адміністрація округу дуже жорстоко з ними поводилась.

Побачив гори. Всередині знову щось защеміло. Минуло кілька тижнів з того часу, як він покинув домівку. І тут все знову нагадувало про неї. Гори! Повітря! Сонце! В нього обізвалась болем нога. Подерте коліно давало про себе знати. Пес почувався ніби краще, але всю дорогу надзвичайно сумував. Дивно було бачити його таким. Німим.

Знову зупинився. Підняв сидіння, дістав пляшечку. Хляпнув трохи на руку. Ай! Пече. Озирнувся. Нікого. Хлюпнув на коліно. Аж засичав від болю. Налив ще трохи і розтер. Невимовний біль. Пляшка улюбленого віскі Джексона таки стала у пригоді.

Рушив. Стало прохолодніше. Скоро осінь…

Їхав два дні. Спав дуже мало. Хотів якнайшвидше дістатися місця призначення. Але дорога ставала все гіршою, а отже й швидкість – меншала.

Нарешті в’їхав у гори. Відчував, що з кожним серпантином підіймається все вище. За його розрахунками був десь за 170 кілометрів від цілі.

Почалися зливи. Їхати стало ще важче. Тепер вдень Джоні долав не більше 50 кілометрів. Дороги були жахливі. Яма на ямі. Джоні дивувався, що його мотоцикл й надалі після таких доріг має здатність рухатись. За логікою він мав би зламатись ще при в’їзді в гори.

Бували дні, коли йому взагалі не траплялись люди. Він просто їхав по Богом забутих місцях. Він бачив багато по дорозі сюди, але те, що було тут – йому навіть не уявлялось. Тут стояла набагато більша руїна. Ці землі до зараження Чорною чумою були заражені Червоною пропасницею.

Врешті-решт Джоні доїхав. Дістався до невеликого села неподалік озера з легенди. Можливо десь неподалік є такі, як і він – білі.

Село виглядало занедбано. Це була катастрофа! У центрі стояв магазин з кількома столиками. Це все нагадало йому те село біля гори, де він побачив дівчинку. Це було десять років тому.

Джоні зупинив мотоцикл, зліз, трохи походив, щоб розім’яти ноги. Перевірив кишені, перерахував угвани, що там у залишку... Завжди носив трохи грошей біля себе, щоб кожного разу не лізти у сидіння. Ірбіс вистрибнув і теж заходився розминати свої лапи.

Найперше – Джоні вирішив поїсти. Давно він ситно не їв. Джоні не мав страху, що його викриють тут, у п’ятій точці світу. Зайшов усередину магазину, який виконував функцію забігайлівки. Тут сиділа смугла, але не чорна жінка, з гострими рисами обличчя. Біля неї висіло меню з кількома стравами. Джоні замовив суп і картоплю. М’яса не брав. Хтозна, якої воно тут якості. Сів надворі, спиною до всіх, так, щоб не було видно його лиця.