Пролог

Сонце спокійно опускалося. Виходячи із зеніту, воно переставало нестерпно випалювати усе навколо. Вівці мирно паслися на маленьких острівцях трави. Ці своєрідні оази губилися серед велетенських Альп. Все було тихо і спокійно, неначе масштабна війна 200-річної давності відбувалася не на цій планеті. Війна, після якої здавалося не буде ні тиші, ні спокою. Війна, яка скоротила чисельність світу на дві третини, а післявоєнні репресії ще більше підправили демографічну ситуацію цієї планети. Але все має свій початок і кінець. Настала і тиша, настав і спокій. Природа почала бороти усі екологічні катастрофи людства, що тихо жило на певних регіонах, «заможно і щасливо», як прийнято було наголошувати скрізь. Народжувалось восьме покоління, яке не пам’ятало тієї страшної війни, тих страждань, тієї паніки і найголовніше – того страху.

Пастух Джексон Сату, молодий і безтурботний, спостерігав за вівцями на цій дивовижній альпійській полонині. Він працював на «Екволиті індастріз» і на її дочірню компанію «Альпійське господарство», президент якої був родичем Іфаса Шифуми, лідера Загальної Світової Демократичної Партії і на даний момент президента Світової республіки (СНІМР). Іфас був прямим нащадком творця і головного ідеолога СНІМР Жана Шифуми.

Джексон любив перебувати на цій полонині. Дихати не пост-апокаліптичним повітрям і радіацією у місцях головних боїв, а тим, що є свіжим і чистим, майже райським повітрям. Окрім того, і зарплата була непогана, тому Джексон міг провести тут усе своє життя.

Джексон, порівняно світліший за інших, можливо, один з його предків – представник зниклої раси, високий на зріст (189 см) і худий. Був одягнений у футболку з гербом СНІМР – панди і темного лева, які обіймаються і посміхаються велетенськими, але нещирими посмішками, а ще – джинси і олімпійку в кольорах прапора СНІМР – жовтого і чорного, які горизонтально змінюють один одного, і червоного хреста у верхньому лівому куті.

Цей хрест ніби демонстрував стерильність країни, її чистоту, доводив, що світ вільний, не обмежений численними країнами та законами. Була одна країна, один устрій, одна влада і одна раса: негроїдна (з недобитками монголоїдної). Ця країна змогла існувати тільки і лише завдяки тому, що була знищена інша раса, яка заважала уявному прогресу – біла.

Джексон поринув у роздуми: що собою являла та небажана і винищена раса, чи були серед неї красиві дівчата, якими були діти, як виглядали старші люди. Як же він хотів побачити хоча б одного представника, бодай на фотографії. Але, на жаль, за указом Першого Верховного Правителя СНІМР Жана Шифуми усі дані про заборонену расу було стерто. Пам'ять про них жила лише серед людей, білими лякали неслухняних дітей. У місці, де навчався Джексон лише іноді згадували про цих нещасних. Знав, що десь ще мали залишитись відомості про білу расу, але вони не доступні простому народові.

Джексон навіть не тямив, що означає абревіатуру СНІМР. Можливо, це Світова Народна Інтернаціональна Міжнародна Республіка? Ця тема, як і знищена раса, були категорично заборонені для розмови, та й ніхто цим особливо не переймався.

Джексон поринув у роздуми, що навіть і не помітив, як проминули кілька годин і необхідно було заганяти отару. Він спохопився, прикликав Шияна, надійну і вірну вівчарку, і почав заганяти овець. Перша, друга, третя…Загалом в отарі сорок овець, і їхній послух очікував на краще. Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев’ять і… О ні! Одна із овець загубилася! Джексон подумки картав себе за недбалість. Що може бути гірше! Президент же родич самого Верховного Правителя! Будуть великі неприємності. Необхідно хутко шукати овечку! Джексон міцно закрив загін і, наказавши Шияну стерегти отару (а пес в усьому розумів свого господаря), швидко побіг стрімкими гірськими стежками.

Бідолашний Джексон довго бігав верхами години зо дві-три, ледве не заблукавши. Хлопець розумів, що, мабуть, втратить цю любу йому професію, а то й взагалі потрапить до в’язниці на декілька місяців, якщо приїде ревізія і виявить нестачу. Він уже втратив усі надії знайти вівцю і завернув у бік загону. Раптом хтось неподалік тихо, але впевнено почав кликати на допомогу. Джексон закляк на місці. Хто може блукати у таку пору високо у горах? Може, заблудився? Але піднятися на висоту 1500 метрів? Навряд чи заблукав. Може, переховується від поліції, може, він злочинець? Джексон, скутий страхом, не рухався. Він витягнув свій маленький складений ножик і озирнувся. Його огорнула темрява і він нічого не помітив. Згодом прохання допомоги повторилось. Джексон пильно пригледівся туди, звідки долинав голос, і помітив згорблену, немічну постать. Хлопець витягнув із кишені ліхтарика і посвітив туди, де постать. Чоловік був повністю окутаний лахміттям, а на голові – закручений тюрбан, та так, що обличчя не можливо було як слід розгледіти.

–Будь ласкавий, чоловіче! Не сліпи мої немічні очі, бо й так уже нічого не бачу, – заблагав незнайомець.

– Хто ви? - запитав Джексон.

– Порятуй добрий чоловіче, бо помираю, – бідкався подорожній, – благаю, підійди до мене, мені треба тобі щось показати.

– Що тобі? - запитав Джексон. - Я взагалі-то вівцю шукав.

– Я знаю, де твоя вівця, просто іди за мною.

– Брешете, - не повірив Джексон, але цікавість і страх майбутнього покарання перемогли.

Старий повів Джексона звивистими стежками. Вони йшли хвилин п'ятнадцять. Чоловік вів у напрямку Темних Печер, місця, де, за легендами, водилися злі потвори, та такі, що навіть диких звірів поблизу не було. Джексон нізащо у сюди не пішов би, ба, навіть допустити не міг, що вівця забрела аж сюди. Але чоловік вів його настільки впевнено, що Джексон боявся навіть пручатись.