1

 Іван Іванович усе життя був принципово чесним. Може саме тому його життя до пуття й не склалося.  Він усюди рубав правду-матку, не добираючи слів. За це його на службі ті у кого були нечисті руки та совість м’яко кажучи - недолюблювали.  А тепер, забутий усіма, він жив на пенсії  небагато та  самотньо.  
Віддавши  армії двадцять років, він дослужився  до майора.  
Заробив  нечисленні нагороди, кімнату  в комунальній квартирі, військову пенсію,  та підірване  здоров’я.  
Жив тихо, іноді випивав із сусідом Тарасом, таким самим колишнім військовим. Його єдиною гордістю і слабкістю була машина — старенькі «Жигулі» першої моделі, яким виповнилося вже сорок років від дня сходження з конвеєра.  
Цю машину він придбав вже трохи вживаною, саме перед виходом на пенсію. За своєю ластівкою він доглядав, як за дитиною. Здував із неї кожну порошинку. Виїжджав нечасто, але щоразу уважно прислухався до роботи двигуна й підвіски. За найменших перебоїв зникав у гаражі й не виходив звідти, доки не усував усе, що йому не подобалося.  Його єдина радість після цього сяяла, наче новенька.  
Виїжджаючи на дорогу, Іван Іванович намагався не порушувати правил дорожнього руху та  болісно реагував, коли на його очах їх порушували інші. Вважаючи що правила і закони для всіх єдині, і їх повинні притримуватися усі, незважаючи на свої амбіції та соціальний статус.  
А ще мав одну дуже дорогу для нього річ — наградний пістолет. На стволі якого було вигравірувано: «За відмінну службу на державному кордоні».  
Він отримав його за затримання банди контрабандистів і постійно возив у бардачку своєї машини.  
Пістолет додавав колишньому майорові впевненості в собі. Та й зберігати зброю у квартирі Іван Іванович не хотів. Він вважав, що за металевими воротами гаражу, це буде надійніше.   
Тоді, коли він ще був лейтенантом,  контрабандисти через власну дурість вийшли просто на прикордонний секрет. Під час перестрілки частину з них вбили, а решту затримали. Командиром секрету був  Іван Іванович Пилипчук. За проявлений героїзм його підвищили у званні — до старшого лейтенанта. Полковник Щукін і нагородив тоді Пилипчука  цим пістолетом.  
Потім був Афганістан. Там Іван Іванович, уже в чині капітана, командував ротою десантників-штурмовиків. З Афганістану він виніс два поранення: одне — осколкове, у плече, друге — проникаюче, у живіт. Як він узагалі вижив після такого, сам уже не пам’ятав. Медсестри виходили. Саме тоді капітан Пилипчук зустрів своє єдине й справжнє кохання. Її звали Євгенія. Старший лейтенант медичної служби, військова лікарка Євгенія Смирнова. Це вона, коли до госпіталю привезли ледь живого капітана з понівеченим животом, цілих п’ять годин боролася за його життя на операційному столі. Ніхто не вірив, що він виживе. Та  вона вирвала його зі смертельних обіймів. І покохала.  
Довгих пів року капітан провів на лікарняному ліжку. Але таки підвівся на ноги. Вони одружилися. Прямо там, за річкою. Саме так військові називали службу в Афганістані. Невдовзі в них народилася донька Світлана.  
Коли дівчинці виповнився рік, уряд Радянського Союзу ухвалив рішення припинити ту безглузду війну й вивести війська. Усі збиралися додому й міркували, як облаштовуватимуться на батьківщині. Будували плани на майбутнє. З таким самим чудовим, мирним настроєм готувалася до повернення додому й родина  Пилипенків.  
Іван посадив дружину й доньку в штабний УАЗ, а сам розмістився на броні бронетранспортера, що супроводжував колону. До аеродрому в Кандагарі належало подолати довгих сто кілометрів. Під нещадним афганським сонцем. А з огляду на те, що колона ледве повзла, ця подорож могла тривати до п’яти годин. 
Іван постійно тримав у полі зору УАЗ, у якому їхала його родина. Ніщо не віщувало біди. Але вона прийшла звідти, звідки її не чекали.  
Як добре не працювала розвідка, цього разу вона таки проґавила засідку. З-за придорожніх скель несподівано вдарив гранатомет, а слідом за ним заговорили два кулемети. Першою граната влучила в головний БТР, залишивши на його місці купу понівеченого металобрухту, з якого здіймався дим від палаючого дизельного пального.  
Наступним вибухом було знищено «Урал» із солдатами, який замикав колону. І почалося справжнє пекло: вибухи гранат, кулеметні й автоматні черги. Кров, вогонь, вибухи. На очах капітана Пилипенка,  від прямого влучання вибухнув УАЗ, у якому їхала його родина. Судячи із сили вибуху, живих там не залишилося. 
Як божевільний, Іван він вискочив з укриття, та з відчайдушним криком,  почав впритул розстрілювати вогневі точки нападників з автомата. Тоді його не зачепила жодна куля, хоча він стояв і стріляв у самому вирі ворожого вогню. Завдяки цьому вчинку та двом гвинтокрилам , які вчасно прилетіли на допомогу, вдалося придушити вогонь душманів і змусити їх відступити.  
Гвинтокрили  полетіли. Стало тихо. Лише стогони поранених та дим від палаючої техніки нагадували про бій, що щойно закінчився. Капітан Пилипчук сидів на розпеченому сонцем камені та  до болю в пальцях стискав автомат. Йому хотілося кричати й плакати. Але він просто сидів, відсторонений від усього світу, і курив уже п’яту сигарету поспіль.  
— Капітане, — підійшов до нього сержант Єгоров. — Я все бачив. Співчуваю. Але нічого не вдієш. Війна.  
— Там навіть ховати нічого, — глухо відповів Пилипчук. — Просто пам’ятатиму.  
І пам’ятав.  
До сьогоднішнього дня. Хоча від тієї миті минуло майже тридцять років. Після виведення військ з Афганістану Івану Івановичу присвоїли чергове звання майора та  відправили на пенсію. А ще нагородили медаллю «За відвагу».  
Але Іван Іванович наче помер заживо. Став замкнутим і злим.  
Він намагався влаштуватися на роботу в міліцію, але не склалося. Його звільнили за перевищення службових повноважень. Під час затримання він голими руками задушив негідника, який зґвалтував власну тринадцятирічну доньку.  
Відтоді Іван Іванович працював сторожем на овочевій базі. Він не жив, а просто проживав своє життя, не бачачи в ньому ані просвіту, ані щастя.  
Після загибелі дружини й доньки він більше не зійшовся з жодною жінкою. Жив спогадами та старими фотографіями, які зберігав у потертому альбомі  зі шкіряною обкладинкою. 
Сьогодні сусід попросив відвезти його із сім’єю на дачу, тож із самого ранку Іван Іванович вирушив до гаража, за  своєю ластівкою.  
Відчинив ворота, ніжно протер вологою ганчіркою боки машини, підняв капот, щоб переконатися, що всі технічні рідини на місці. Під’єднав акумулятор. Вставивши ключ у замок запалювання, легко повернув його.  
Після третьої спроби двигун ожив, а за хвилину, трохи прогрівшись, порадував господаря рівним, без перебоїв, бурчанням.  
Іван Іванович почекав ще кілька хвилин, сів за кермо й потихеньку виїхав із гаража.  
За пів години Тарас Кузьмич із дружиною  та речами мали чекати на нього у дворі будинку. 
Не поспішаючи, сині «Жигулі» виїхали з гаражного кооперативу. Увімкнувши лівий поворотник, машина прилаштувалася за сірим джипом.  
Сьогодні рух був не надто жвавим, тож колишній майор вирішив по дорозі заїхати до банку щоб заразом сплатити комунальні послуги. Його шлях пролягав через кілька жвавих перехрестів. Але Іван Іванович, як досвідчений водій, не надавав цьому особливого значення. Та й просто отримував задоволення від керування своєю машиною. 
На світлофорі загорілося зелене світло. Пенсіонер, який стояв першим у ряду, рушив з місця. І тут несподівано в дзеркалі заднього виду побачив майже сліпуче мерехтіння синього проблискового маячка та почув уривчасте крякання сирени.  
Позаду, майже впираючись у задній бампер його машини, насувався чорний блискучий «Лексус».  
Своїм проблисковим маячком він вимагав, щоб усі розступилися й дали йому, королю дороги, безперешкодно проїхати.  
— Ага, зараз, — прошепотів собі під ніс Іван Іванович. І спокійно їхав своєю смугою зі швидкістю, дозволеною правилами дорожнього руху.  
Щоб пропустити цього поспішаку, відставному майорові довелося б грубо порушити правила, виїхавши на трамвайні колії. А принципи колишнього військового не дозволяли людині, яка звикла до порядку, так учинити. Хоча всі навколо розбігалися в боки, наче миші. А той блискучий автомобіль  із проблисковим маячком котився вперед, аж поки не вперся в сині «Жигулі». 
Івану Івановичу було байдуже до нервових сигналів, які лунали з «Лексуса». Правила дорожнього руху для всіх однакові. І ніщо не змусило б пенсіонера створити аварійну ситуацію, щоб пропустити якогось високопосадовця. Зрештою водієві «Лексуса» урвався терпець. Він несподівано  почав   
різко маневрувати трамвайними коліями та  за кілька метрів перед трамваєм, що наближався з відчайдушним дзвоном, нахабно підрізав «Жигулі», які спокійно їхали своєю смугою.  
Василь Семенович, пасажир «Лексуса» депутат міської ради, та відомий бізнесмен,  сьогодні був украй не в гуморі. Якась молода журналістка докопалася до відомостей про його махінації з  бюджетом громади, завдяки яким він набивав власні кишені.  
У вчорашніх новинах вийшов викривальний сюжет. Тепер його викликав на килим мер.  
Він подивився новини й також був страшенно розлючений. А раптом компетентні органи почнуть розслідувати цю історію, тоді й йому перепаде на горіхи.  
А копати, якщо їх не зупинити великими хабарями, обов’язково будуть. 
З самого ранку Сергій Петрович телефоном накричав на Василя Семеновича, не добираючи виразів, і дав йому п’ятнадцять хвилин, щоб з’явитися з поясненнями.  
— Жени, Сашо! — крикнув слуга народу, сідаючи у свій розкішний «Лексус». — Роби що хочеш, але за п’ятнадцять хвилин ми маємо бути в мерії!  
Водій увімкнув проблисковий маячок та  відчайдушно проривався крізь ранкові затори, розганяючи інших учасників дорожнього руху кряканням сирени. 
Усе складалося добре. Вони вкладалися в час. Аж  тут на шляху виник якийсь синій «Жигуль», який нізащо не хотів пропускати чиновника, що поспішав.  
— Підрізай його! Я йому влаштую такі незабутні роки, так що ще довго пам’ятатиме! — Наказав Василь Семенович.  
Водій Сашко, дивом проскочивши перед трамваєм, перегородив дорогу стареньким «Жигулям».  
Розчахнулися задні дверцята, і з іномарки кулею вискочив розлючений чиновник, обличчя якого просто перекосилося від гніву.  
Він підбіг до машини й рвучко смикнув водійські дверцята. — Ти що собі дозволяєш, сволото?! Чому не поступився дорогою?! Я тебе пердун ти сивий,  у в’язниці згною! Ти в мене ще дізнаєшся, що таке незабутні роки!  
Але, роздивившись, хто сидить за кермом, чиновник різко відсахнувся. Просто йому в чоло дивилося дуло пістолета. — Сволота, кажеш?! Незабутні роки?! Ах ти ж, зажерлива скотино! Я таких, як ти, голими руками душитиму! Правила дорожнього руху для всіх однакові! — Іван Іванович почервонів від гніву. Але рука його не трусилася. Він був просто сповнений рішучості дати справедливу відсіч, за несправедливі нападки.  
За  мить ошелешений, не звиклий до такого до себе ставлення, отруєний почуттям влади  чиновник схопив старого за комір і спробував витягти його з машини. На допомогу йому вже біг водій Сашко. 
Несподівано пролунав постріл. Потім другий. Василь Семенович упав, затискаючи рукою смертельну рану на грудях. 
Іван Іванович спокійно вийшов із машини й, переможно дивлячись на натовп, що почав збиратися довкола, промовив: — От іще на одну гниду  стало менше. Сподіваюся світ стане чистіше.  
Відставному майорові дали десять років ув’язнення. Але йому було байдуже, де доживати останні відміряні йому роки.