Останній бард. Частина 3: Удавана байдужість.

Малюк уже прокинувся, і любовно погладжуючи струни лютні, дивився на зорі. Тонка дека із соснового дерева, п’ять чудових струн, які були привезені із Франції, потрійна ро­зетка, багато оздоблена різьбленими квітами - чудовий інструмент, проте поки він не вмів вигравати на ньому так, як Окнемуан. Той вважав, що хлопець має освоїти інші на­вички барда, перш ніж по-справжньому вчитися на ній гра­ти. Але ж іноді так хочеться! А он і залишилося лише декіль­ка зірок. Він мав би уже з’явитися. Він завжди так робить. Почулися вкрадливі кроки, які, проте, малий уже міг почути й впізнати будь-де.

- Ну що, ти знову залишив черговій дівчині половину нашого заробітку? - докірливо сказав малий.

- У неї хворий батько, що я міг зробити?

- Ти ж сам повчаєш, що на доброті далеко не заїдеш!

- Це не доброта. Послуга за послугу.

- Ти чудово знаєш, що можеш нічого не лишати й твоя совість буде абсолютно чистою.

- У нас з тобою не повинно бути совісті, забув? - пробур­чав бард, надіваючи перев’язь з лютнею.

- А тобі ніколи не хотілося побачити когось із них знову?

- Навіщо?

- Ти ж кохав колись, скільки в тебе є балад про мадам Сен-Клер, французьку графиню!

- Я пояснював тобі, це лише вигадка. У кожного барда має бути недоступна панна, якій він присвячує творчість. Закон жанру. Я її вигадав. - вони вже йшли вулицею, коли Малюк запитав:

- Але ж ти говорив, що пісні не народжуються нізвідки. Все лише на своїх переживаннях, на своєму житті! Значить, ти чогось мені не кажеш!

- Я ж тобі не говорю, який ти бовдур, що ув’язався в гру до того шахрая. Відчепися! Ходімо далі!

  Малюк ішов і думав про те, як розходиться те, що хоче показати його вчитель, і те, як він робить насправді. Він ясно пам’ятає, як вони минулого року віддали весь свій за­робіток подорожньому, у якого згоріла ферма, він пам’ятає, як Окнемуан на своїх руках доніс хвору бабцю за сорок миль до знахарки, пам’ятає, як він врятував від повішення за борги чоловіка з великою сім’єю. І він вчить його, що з доб­ротою далеко не заїдеш, що не можна бути м’яким, що не можна ставитися до цього світу гарно, а лише вороже. Цьо­го він не міг зрозуміти.

  Коли розвиднілося, вони вже були досить далеко від міста. Перед ними знову звивався лінивим змієм довгий тракт. Сонце вже давало про себе знати, хоча сьогодні й не було таким палючим. Малюк вдоволено позирав на нього з під своєї солом’яної шапки.

- Дякую тобі за капелюха, - сказав він барду.

- То пусте, - посміхнувся чоловік. - Тим більше, що більшу частину роботи зробив ти. Молодець. Ти вже навчив­ся жонглювати, знаєш елементарні акробатичні трюки, обіз­наний в деяких елементах ремісництва, можеш себе захис­тити - уже не пропадеш. Але слід би нам зайнятися твоїм навчанням вищому мистецтву. На привалі будеш грати на лютні.

- Ура! А скажи лишень, що примусило тебе почати мене вчити? Ти ж говорив, що ніби рано.

- Вчорашні події. Раз в тобі оселився дух авантюризму - ти вже наполовину бард. Але хорошого потрошку. Ти пам’я­таєш балади, які мав вивчити?

- Ясна річ, - обурено відповів хлопчина, ніби образив­шись лише на один натяк, що він міг щось забути.

- Давай тоді, заспівай про дорогу. - Малюк слухняно затягнув пісню:

Веде мене дорога-путь,

Через долини та безкрайніх квітів барви,

І я не знаю, як мені збагнуть,

Навіщо серця б’ють литаври,

Не знаю, що мені зробити,

Як все звести в одне-єдине,

Чому буває день і ніч,

Чому за сонцем місяць лине,

Чому, дорого, я буваю злим і добрим,

Чому я можу говорити правду і брехню,

Зроби мене в путі хоробрим,

Аби знайшов я доленьку свою...

Аби знайшов я доленьку свою...

  Окнемуан розплився у вдоволеній посмішці, і по-друж­ньому стусонув долонею малого в плече: «Будеш так співа­ти, мені після тебе ніхто грошей не дасть. Тому, давай до­мовимося - спершу буду співати я!»

  Так вони і йшли невідомо куди, в пошуках нового міста, селища, погосту, де могли б знайти можливість проде­монструвати свої вміння. Малюк поступово навчався грати на лютні все краще й краще.

  Почалися дощі, вони перейшли на більш плодовиті й привітні землі, їхній настрій ставав тільки кращим. Якось вони просувалися трактором до селища й трапився їм до­рогою жебрак. Він простягав руки й просив подаяння, але Окнемуан лише повчально сказав малому:

- Усім не допоможеш, як не старайся. А знімати з себе останню сорочку - вибачте, ніхто не оцінить. Ну, окрім того, кому вона дістанеться, і то як пощастить! - говорив він, поки вони проходили повз бідолаху. Коли вони вже віддалилися, Малюк побачив як щось зблиснуло в сонячному світлі, а жебрак якось дивно затих.

- Але ж ти кинув йому монету!

- Ти перегрівся на сонці. Може тобі потрібен новий ка­пелюх? Нічого такого не було.

- Було! Я бачив! - сказав хлопець і мало не впав додо­лу, перечепившись через камінець, проте бард вчасно під­хопив його під руку.

- Перш ніж ростити очі на потилиці, відкрий ті, які в тебе вже є, - пробурмотів Окнемуан і попрямував далі.