Останній бард. Частина 2: Звична робота.

- Прокидайся, Малюк, нам треба рушати! Я не бажаю доплачувати воротарям за нічний вхід до міста! Чого ти так виглядаєш, неначе привида побачив. Ти що, тільки заснув?

- Ні, мені приснився день нашої зустрічі.

- Це погано. Поганий день. Погана пам’ять. Забудь про це, - спохмурнів Окнемуан.

- Я все одно нічого не пам’ятаю до тої пори, коли про­кинувся під возом.

- Це лише на краще, Бог тебе береже, Малюк, - пос­міхнувся музикант.

- Ти в нього навіть не віриш! - пирснув малий.

- Те, що я не вірю в церкву, ще не означає, що я не вірю в Бога. Ти мені в голову заглядав, чи що?

- Та що там заглядати, одні лишень недолугі воші!

- Мої воші щойно образилися, певно, вони захочуть вик­ликати твоїх на поєдинок!

- Навіщо їм, я й сам можу влаштувати поєдинок! - ма­лий підхопив палицю в руки.

- Ну що ж, давай! - сказав, підвівшись музикант. Ця гра у них уже давно увійшла в звичку. Вони трохи дражнили одне одного і вступали в жартівливий бій. Проте жартівли­вим він міг лише здаватися. Швидкий та гнучкий, неначе кіт, мандрівник навчав свого малого підопічного захищати себе чи не з перших днів їхнього знайомства, і якщо йому Малюк лише доставляв деякі незручності своєю зброєю, то пересіч­ному жителю ближніх земель довелося б дуже пожалкувати, що він зв’язався з несамовитим хлопчиною.

  Завершивши імпровізоване тренування, вони рушили в дорогу. їм пощастило. Мандрівники дійшли до міста якраз перед закриттям воріт. Втім, містом це було вкрай складно назвати. Селище, обгороджене частоколом, та і все. Однак, для Англії того часу це було досить нормально.

  Гордо здійнявши підборіддя, неначе він якийсь вель­можа, Окнемуан вступив в місто, супроводжуваний не менш горделивим на вигляд Малюком в солом’яному капелюсі. Вони прочвалали через збитий сотнями ніг бруд головної вулиці й посунули на найбагатшого дому в місті. Вартові на вході тут же підійшли до них.

- Чого вам?! Жебракувати прийшли? Гуляйте звідси, доки зуби цілі! А як будете супротив чинити, то ми вас навчимо на руках ходити, бо ногами ви вже не походите, зрозуміло? - пробасив старший бородань.

- Пхе! Яке зухвальство! Ось так звертатися до прослав­леного на пів-Англії барда Окнемуана!

- На пів? А чому не на всю? - почесав потилицю молодший.

- Мовчи, дурню! - гаркнув перший - Та ви, барди, між іншим, не надто до вподоби церкві. Я людина набожна, і аби не працював на доблесного барона, я б тобі всі кістки пере­рахував, диявольський приспішнику!

- Яка неповага! Яке невігластво! Я - не якийсь там зви­чайний фокусник чи вуличний жонглер, я не нещасний карикатурник та наклепник! Я - пророк матері всього прекрас­ного. Пророк поезії, невігласе! - сказав музикант, ставши майже лоб до лоба з вартовим, та так, що той аж присів.

- Гаразд-гаразд. Зараз ми сповістимо барона, з ним і говоріть! Лукасе, давай, хутчіш поклич його!

  За декілька хвилин, у супроводі свити з’явився сам ба­рон. Подивившись на барда своїми очицями, що заплили жиром та майже сховалися за подушками пухких щік, він гірко зітхнув.

- Бачте, тут найгірша з моїх резиденцій! Немає ні роз­ваг, ні нормального питва, ні дійсно красивих жінок! Але мене відправили сюди, аби вирішити проблему неврожаю. Що я можу зробити проти засухи? А тут приходить єдина цікава людина на все місто, і я не можу її прийняти!

- Як не можете? Ви ж барон, охоронець закону і поряд­ку, покровитель народу англійського, справжній лицар і воїн. Чому ви, найголовніша особа в цих краях, не можете прий­няти мене і мого малого учня, якщо це було б вам в радість?

- Народ тут дуже набожний! Я втрачу обличчя, якщо буду вас приймати! Мені жаль, любий барде! Але, аби ти не говорив, що я жадібний, або скупий, я даю тобі в знак моєї доброї волі трохи коштів!

- О, дякую вам, найчесніший, найдостойніший бароне! Нехай ваш герб не згине у віках! Бувайте, бувайте! - виго­лосив музикант, відбивши декілька поклонів, і швиденько потягнув за собою хлопчину подалі.

- Скупий шматок сала! - бідкався Окнемуан. - Та за одні його ворота можна купити четверту частину міста, а він нам дав три мідяки! Три мідяки, розумієш? Ех, доведеться йти в таверну. Набожні не набожні, а я мало не останній із бардів в цих краях! Вони давно не чули музики, це точно! - Малий лише кивнув і так, як і завжди, швидко подріботів за музикантом, що міряв землю широкими кроками, і не надто полюбляв когось чекати.

  Як не дивно, таверна прийняла їх досить гарно. Малюк розважав людей жонглюванням предметів, яким до цього часу вже оволодів мало не на рівні майстра, Окнемуан то злітав до стелі лунким альтом, то гиркотів лютим басом, примушуючи вже спочиваючих п’яниць прокидатися, а інших ставати до танцю. Деінде він ухитрявся, опорожнивши чер­гову кружку медовухи, якою його пригощали, кидати меткі погляди молодим жінкам, водночас і танцюючи, і співаючи. Таверна гуділа й ходила ходуном. І всі були щасливі. До того моменту, коли якийсь чоловік не запропонував Малюку зіграти в наперстки.

- Ну ж бо, малий, давай! Я знаю ти хочеш спробувати! - Малюк покосився на Окнемуана, який уже давно увійшов у бардівський раж, та погодився - Зараз, зараз. Слідкуй за цими кружками. Бачиш камін­чик? Де він тепер? Ану? - майстерно крутив руками чоловічок.

- Ніде - сказав малий. Ні під одною з них його немає. Він у тебе в лівій руці.

- Що ти мені вирішив тут витворити, малий негіднику? Говори, де він. Не вгадуєш, віддавай гроші!

- Камінця там немає! - сказав Малюк і разом скинув всі три кружки додолу. Спершу запанувала тиша, проте, як тіль­ки оточуючі все зрозуміли, вона тут же вибухнула шумним ґвалтом. Люди хотіли покарати хитрого шахрая. Але той був не сам. Тут же з-за сусідніх столів підвелося декілька широ­ких молодиків й зі злісними посмішками почали засукувати рукави. Сам шахрай дістав з-за пазухи маленького ножа.